№12, червень 2007

Проблема становлення ідеологій у програмовій і практичній діяльності українських політичних партій

Американський соціолог Д. Белл у праці «Кінець ідеології», яка вийшла друком 1960 року, проголосив тезу про те, що політичні ідеології, призначенням яких є мобілізація суспільних груп заради суспільних змін і які апелюють до метацінностей, втрачають своє значення в постіндустріальному суспільстві. Проте Белл поспішив із пророцтвами. Як засвідчив подальший перебіг подій, політична ідеологія й надалі залишається ключовим елементом суспільного та політичного життя, окреслюючи місце людини в сучасному світі загалом.

Український дослідник В. Матвієнко висуває цікаву думку про прояви ідеологічного прогнозування. Умовою, коли прогноз викликає реакцію суспільства, спрямовану на зміну перебігу соціально-політичних процесів, є розголошення прогнозу. Прогноз, що став основою для втручання в перебіг цих процесів, учений фіксує як конструктивний прогноз. Він наводить типологію основних видів конструктивних прогнозів і прямих прогностичних ефектів. Це:

* прогноз, який самоорганізується, – ефект самоорганізації;

* прогноз, який самоліквідується, – ефект самоліквідації;

* прогноз, який трансформується, – ефект самотрансформації;

* прогностичний зсув – ефект прискорення чи уповільнення прогнозу;

* ефект посилення або послаблення;

* ефект випередження або наслідку [2, с. 60–61].

Необхідною умовою позитивної ролі політичних ідеологій є їхній плюралізм. Це, у свою чергу, передбачає їхню конкуренцію в рамках правового поля. Ідеологічна боротьба – закономірне соціальне явище. Презентантами ідеологій є політичні партії, громадські об'єднання, рухи й організації, в яких громадяни реалізують свої інтереси, запити й потреби, підтримують чи не підтримують формальну владу та її структури.

Найдієвішим засобом перетворення волі індивідів на колективну волю, забезпечення участі громадян у формуванні політики держави є саме політичні партії, кожна з яких має власні ідеологічні засади, систему норм і цінностей, соціальну базу, зорієнтовану й розраховану на конкретні соціальні групи [3, c. 65].

Загальноприйнято вважати, що основою для функціонування багатьох політичних партій є ідеологічні засади. Саме тому програмні положення багатьох політичних партій виходять із існуючих політичних ідеологій. У сучасному розумінні політична ідеологія – це система поглядів щодо основних принципів організації суспільства, його цінностей та місця в ній людини.

Процес формування ідеологій на засадах права і демократичних тенденціях у країнах колишнього Радянського Союзу ускладнений певними політичними умовами: позбувшись диктату тоталітарної ідеології, вони виявилися неготовими запропонувати систему дієвих принципів на шляху до становлення власних держав на засадах права та демократії. Це ж стосується й України. Політичні сили нашої держави не можуть чітко сформувати державницькі орієнтири.

Причинами цього, зокрема, є:

– відсутність традицій парламентаризму;

– часта зміна виборчого законодавства;

– низький рівень конструктивізму в партійній пропаганді та практичній діяльності (боротьба між партіями зводиться не до конкуренції ідей, а до критики одна одної);

– регіональна поляризованість нашого суспільства;

– перевага політичних кон'юнктурних інтересів;

– серед нашого політичного істеблішменту переважають прагнення тактичного, а не стратегічного характеру. Основне – це прийти до влади, бодай ненадовго. Прикладом є кожні президентські та парламентські вибори, коли штучно розігрується регіональна карта України: не дозволимо реваншувати бандитам із Донецька або бандерівцям із Західної України. Тому й не дивно, що в нас низький рівень патріотизму та національної ідентифікації.

Як стверджує М. Михальченко, «така різниця в поглядах не випадкова. Наприклад, існує істотна відмінність між політичними партіями в Німеччині та Україні. У Німеччині є кілька могутніх політичних партій, які, перемігши на національному або земельному рівні, формують уряди й здійснюють так звану політику. Навіть опозиційні партії є важливою ланкою державного життя. В Україні майже всі політичні партії ще не подолали рівня вузьких корпоративних патронажних («патрон» – олігарх або урядовець) клубів». [1, c. 52].

Ця тема є цікавою й необхідною для України, де на зміну науковому комунізму прийшла відсутність чіткої ідеологічної державницької, а отже, політичної позиції.

На думку М. Розумного, ідеологічний ухил, що був головним змістом партійності в пору «політклубів» і комуністично-рухівської політичної дискусії, стрімко подолався новітніми тенденціями перетворення партії на клан, а її діяльності на шоу [4, с. 61].

У сучасній Україні (станом на початок травня 2007 року) офіційно зареєстровано понад 130 політичних партій, які охоплюють увесь спектр ідеологій, однак по-різному їх сповідують, відображають і реалізують, мають аж ніяк не однаковий статус, авторитет, рівень впливу на процеси структуризації українського суспільства, на громадян загалом. Окремі з них не мають суспільного значення, бо утворені під певні особистості й практично нічого для розв'язання суспільних проблем не роблять, лише дезінформують громадян.

Мало того, більшість партій відволікають увагу суспільства від конкретних нагальних проблем. Окрім того, у своєму політичному дискурсі представники багатьох маргінальних партій послуговуються такими важливими смисловими символами, як нація, національна ідея, українська держава, український народ тощо. Наслідками цих популістських гасел є поступова зневіра народу в політиці та втрата довіри населення до органів державної влади. Замість того, щоб виконати своє основне завдання – потенційно зорганізувати більшість громадян й позитивно вплинути на соціально-економічні, політичні та суспільні відносини, вони, навпаки, зменшують авторитет і популярність таких структур.

Щоб відбивати інтереси певної верстви чи класу, політична партія може в готовому вигляді присвоїти певну ідеологію або сама вплинути на її становлення. На основі обраної ідеології пишуться партійні програмові документи, де формулюються цілі, для втілення яких політичну партію створено. Отже, ідеологія стає інструментом боротьби за державну владу в суспільстві.

Щодо ідеологічної ознаки, то політичні партії традиційно поділяють на ліві, центристські та праві. Цей підхід започатковано в часи Великої французької революції, коли в залі засідань Національної асамблеї праворуч від головуючого розташовувалися консерватори (прихильники монархії), ліворуч – радикали, які обстоювали ідеї загальної рівності, а в центрі зали – помірковані. Соціальною базою лівих партій (комуністичних, соціалістичних, соціал-демократичних) є здебільшого наймані працівники, правих (ліберальних, консервативних, націоналістичних, фашистських тощо) – власники.

Якщо структуризувати український партійний спектр, то ми спостерігаємо неузгодженість назви політичної сили, її ідеології та практичних дій і заяв.

Електоральною базою лівих політичних сил зазвичай є проросійськи налаштований електорат, основна частка якого мешкає в східних і південних областях України. Базою правих політичних сил виступають західні регіони нашої держави. У своєму політичному дискурсі й партійних програмах сили, які орієнтуються на певний регіон, яскраво заявляють, приміром, про союз з Росією, антинатовські тенденції тощо чи навпаки.

Серед політичних сил, що перемогли на парламентських виборах 2006 року, основними є правоцентристські й лівоцентристські. Це Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко, Народний союз «Наша Україна» та Соціалістична партія України. Представником лівого спектра є Комуністична партія України, яка потрапила до парламенту за інерцією, завдяки своєму монопольному становищу раніше. Її підтримує сталий контингент виборців. Представники правого спектра ввійшли до парламенту в блоці Народного союзу «Наша Україна».

Якщо ідентифікувати найрейтинговіші політичні сили, то Партію регіонів, Блок Юлії Тимошенко й Соціалістичну партію можна віднести до лівоцентристів, а Народний союз «Наша Україна» – до правоцентристів.

Хоча створення та оформлення цих політичних об'єднань свідчать про появу фактично утворень за інтересами, які ставлять за мету утримати або здобути політичну владу.

Аналіз програм цих партій яскраво засвідчує, що їх дуже складно класифікувати за ідеологічною належністю. Усі вони – за демократію, за народ, всезагальний добробут і т.д. Це, у свою чергу, призводить до незавершеної ідеологічної структурованості українського суспільства, що сприяє збереженню низького рівня політичної культури серед населення й значним маніпуляціям під час кожної передвиборної кампанії.

Справді, в програмах партій, які увійшли до виборчих блоків, водночас знаходимо посилання на політичні інтереси та політичні цінності, що традиційно асоціюються з принципами та основними засадами широкого ідеологічного спектра.

З морального і практичного погляду кожна політична партія повинна сприяти утвердженню української державності на основі обраної ідеології. Проте питання місця й ролі політичних ідеологій надзвичайно болюче для посттоталітарного українського суспільства. З великої кількості позапарламентських політичних партій України значна частина є, образно кажучи, звичайним безликим утворенням. Програмові засади таких партій мало кому відомі.

Для участі в парламентських виборах 2006 року 11 політичних партій було зареєстровано Міністерством юстиції України 25 березня 2005 року – майже за добу до того, коли, відповідно до закону, вони ще мають право брати участь у виборах до Верховної Ради. Ці політичні партії за своєю назвою, програмними засадами взагалі неможливо ідентифікувати з будь-якою ідеологією.

 Більшість із них, відтягнувши певний відсоток електоральної підтримки від потужніших політичних сил, уже після виборів 2006 року постали перед проблемою доцільності подальшого існування. Тож шукатимуть блоків, йтимуть під патронат «розкручених» брендів. Ця тенденція ще більше посилиться під час проведення позачергових парламентських виборів.

Традиційно-ідеологічними, судячи з партійних програм, в Україні нині є комуністи й націоналісти. І навіть тут є застереження: зазвичай їхня ідейна належність виписана лише в партійній програмі, а в практичній діяльності вони нічим не відрізняються від решти політичних партій. Комуністи голосують і підтримують капіталістичні й олігархічні клани, проти яких самі ж таки виступають. Націоналісти розчиняються або делегують свою підтримку іншим безликим утворенням. Інші політичні партії так нечітко формулюють свої ідеологічні засади, що їх не можна зарахувати ані до ліберальної, ані до консервативної, ані до іншої ідеології.

1. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку / За заг. ред. Ф. М. Рудича. – К.: Парламентське видавництво, 2006.

2. Матвієнко В. Я. Прогностика. – К.: Українські пропілеї, 2000.

3. Полішкарова О. О. Критерії структуризації політичного простору в процесі розбудови громадянського суспільства в Україні // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К., 2001. – Вип. 11.

4. Розумний М. М. Ідея і нація в інформаційну епоху. – Харків: Майдан, 2006.

Автор: Миклащук І. М.

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Парламент Греції не зміг оголосити вотум недовіри уряду Сьогодні, 29 березня

Молдова не підтверджує дані про проліт ракет своєю територією під час удару РФ по Україні Сьогодні, 29 березня

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня