«Зарізали» балади самого Бориса ОЛІЙНИКА

Ще й досі перекладач, член Національної спілки письменників України Микола Дмитренко вважає, що за радянського режиму впродовж довгих років стояв «на сторожі слова» та високих ідеалів. Відмовчується, коли з трибун таврують жорстоку комуністичну цензуру чи кидають гнівні списи в давно зітліле опудало так званого Головліту, представником якого він був тривалий час. Сидить на зібраннях поруч із прозаїками та поетами, міцно тисне руку сатирикам, зокрема й Олегові Чорногузу. А колись…

А колись, не лише в тридцяті, а й сімдесяті-вісімдесяті роки минулого століття, «головлітівці» краяли на свій лад романи й повісті Анатолія Дімарова, Павла Загребельного, Юрія Мушкетика, багатьох інших письменників, а сатиричну трилогію вже згадуваного Олега Чорногуза читали й перечитували мало не під мікроскопом. Десять років поневірявся у видавництвах рукопис роману «Чотири броди» Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської премії Михайла Стельмаха, бо в ньому були фактично побіжні, далекі від вичерпної правди, картини голоду тридцять третього року… Не допустили до друку в журналі «Київ» балади самого Бориса Олійника – на той час він був секретарем парткому Спілки письменників України… Щось «не те» побачили в творах комуніста до самих кісток.

Загадкове «не те» ніколи не розшифровували. Головліт не посилався на жодні (мотивація: секретні!) інструкції й, звичайно ж, не показував «чорних списків», за якими вилучав із версток ті чи ті прізвища (скажімо, згадки про Олеся Бердника чи Миколу Руденка). Інколи доходило до трагіфарсу: в романі Володимира Сидоренка розповідалося про те, як фронтовики, повернувшись додому після Дня Перемоги, на радощах випивають гранчак-другий то самогону, то горілки… Твір готували до друку тоді, коли за доби горбачовської перебудови оголосили тотальну боротьбу пияцтву. Роботи Головліту вистачило: треба було зробити так, щоб герої, святкуючи, пили не оковиту, а узвар. Пізніше в читацьке око впало геть кумедне: після частування узваром герої варнякали, заточувалися, цмулили розсіл… Вочевидь, «головлітівці» виконували приписи інструкції, де йшлося про одне: жодним словом не згадувати про споживання алкоголю.

Уже не один рік пише спогади відомий прозаїк Юрій Мушкетик, який у радянську добу тривалий час був головним редактором журналу «Дніпро». У мемуарах – разючі сторінки про «пильне око» Головліту, яке вміло читати між рядками й бачити підтекст, вловлювало щонайменші проукраїнські натяки… Сподвижники Миколи Дмитренка витолочували тексти Максима Рильського і Володимира Сосюри, Юрія Яновського та Андрія Малишка, нічтоже сумяшеся змінювали у віршах «Україну» на «Батьківщину», вилучали рядки, де згадувалися собори й церкви, унеможливлювали близьке сусідування синьої (блакитної) та жовтої барв…

Нині офіційної цензури немає. Принаймні в тому вигляді, в якому вона сформувалася 6 червня 1922 року, коли всю мережу нагляду за друкованою продукцією об'єднали в спеціальний орган – Головне управління у справах літератури і видавництв (Головліт).

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ