№3, лютий 2006

Правила гри та гра без правил

Парламент і Президент України
в контексті політичної комунікації


Проблеми структуризації комунікативних зв'язків, які формують інститут державної влади на конституційних засадах її поділу, пов'язані з місцем парламенту в політичній системі суспільства.




17 ЛЮТОГО 1786

220 років тому розпочала роботу шестигласна Київська дума. Після розгрому українського гетьманства російською імператрицею Катериною ІІ провели реформу (1785) міського управління, згідно з котрою Київський магістрат як орган місцевого самоврядування ліквідували, а з ним – і залишки Магдебурзького права, що діяло на українських землях ще з часів Данила Галицького. Київська дума 1786 року була станово-представницьким органом, побудованим за російською моделлю міського управління. Лише після "Городового положення" 1870 року обиралася мешканцями міста на основі майнового цензу.

23 ЛЮТОГО 1931

У Харкові, тодішній столиці України, створено нову структуру кіновиробництва – уславлену згодом Київську студію хронікально-документальних фільмів (у Києві діє з 1939 року). Багато стрічок Української студії хронікально-документальних фільмів відзначено престижними нагородами на тодішніх всесоюзних, а також міжнародних кінофестивалях. А стрічка "Чорнобиль. Хроніка важких тижнів", створена видатними кінодокументалістами І. Малишевським (сценарист) і В. Шевченком (оператор), здобула 10 (!) Гран-прі міжнародних фестивалів і була придбана для демонстрації 135 країнами. Чимало призів і нагород одержав на престижних фестивалях і короткометражний фільм "Мі-кро-фон" (режисер Г. Скляревський). Попри тривалий ідеологічний диктат, історія Української студії хронікально-документальних фільмів – це живий відеоряд історії вітчизняної (від колективізації до розбудови незалежної держави). Під час Другої світової війни оператори студії Б. Вакар, В. Орлянкін, О. Ковальчук та інші працювали у складі фронтових кіногруп. З цією студією пов'язали свою творчість сценарист В. Кузнецов, режисери О. Косинок, А.Слісаренко, А. Федоров, І. Грабовський, оператори І. Писанко, О. Лісовий та їхні колеги – співавтори колективного кінолітопису.

Вочевидь, пошук оптимальної моделі об'єднання зусиль усіх складових державної влади потребує визначення прийнятних і багато в чому компромісних варіантів ефективного каналу такої комунікації. Його формат обумовлюють як усталені форми співробітництва, так і пошук нових спільних знаменників у системі державного правління. У традиційних формах міжінституціональних зв'язків, у центрі яких перебуває парламент, домінують, звичайно, об'єктивні чинники, пов'язані з механізмом реалізації кожним суб'єктом політичної комунікації своїх повноважень відповідно до чинної нормативно-правової бази. Проте у процесі політичних трансформацій закріплені в Основному Законі "правила гри" час від часу коригуються залежно від ситуації, що створює сприятливі для окремих фігурантів цього процесу умови – спокуса стати домінуючим суб'єктом політичної комунікації зазвичай виявляється відчутним чинником. Він багато в чому змінює конфігурацію розташування та повноваження складових державної влади, а також пов'язаний із процесом соціалізації політичної системи України, єдиним можливим напрямом якої є посилення представницької демократії, що обумовила кристалізацію нових умов функціонування політичних інститутів держави. Тобто відбувся своєрідний політичний перехід. За визначенням М. Михальченка, "стосовно України це означає процес переходу від автократичних, тоталітарних режимів до демократичних засобів і способів управління"1.

Для українських реалій стало природним розглядати це явище в контексті стосунків парламенту і Президента в режимі стримувань і противаг – домінуючої теми на тлі суперечок щодо прийнятних для нашої держави форматів політичного правління. Повертаючись до зазначеного суб'єктивного чинника в процесі структуризації інституту управління, не можна обминути персоніфікованих важелів впливу на конфігурацію політичних еліт, хоча сам процес комунікації як організації та здійснення зв'язків між єдиним законодавчим органом і главою держави віддзеркалює об'єктивний стан демократичності держави, незважаючи на неминучу корекцію таких зв'язків у контексті "ролі особистості в історії". Як відомо, протягом практично всього часу від дня проголошення державної незалежності України взаємини між парламентом і Президентом більшою чи меншою мірою мали конфронтаційний характер. Вбачається прийнятним з огляду на історичний досвід європейських цивілізацій тлумачити явище конфліктності між ними в контексті історичних асоціацій споконвічно змагальних стосунків представницької влади й суверена. Власне, модель одноосібного правління весь час зазнавала корекції через тиск альтернативних форм організації влади. Їхня конфігурація оберталася навколо органів представницької влади, і парламентські революції поглинали передовсім структури авторитарного правління з тим, щоб згодом остаточно відтворити їх у гротескних формах постмонархічних диктатур. Саме через це вбачається конче важливим розглядати модель комунікативних зв'язків Верховної Ради та інституту Президента в процесі пошуку їхнього оптимального формату зміцнення конституційного механізму стримування і противаг.

Вочевидь на перше місце серед численного арсеналу методики впливу, павутиння зв'язків, частина з яких залишається за межами офіційних каналів комунікації, мають висуватися передовсім конституційні форми, які передбачають вербальну матеріалізацію таких зв'язків. У цьому контексті конституційна норма про те, що Президент звертається зі щорічними та позачерговими посланнями до Верховної Ради про внутрішнє й зовнішнє становище України, відкриває шлях до гармонізації законодавчого процесу, принаймні на перспективу.

У процесі коментування засобами парламентської інформації складових послання Президента до Верховної Ради визначаються як пріоритети стосунків між цими суб'єктами політичної комунікації, так і визначальні моменти конфігурації можливих конфліктів та варіанти їх розв'язання на різних рівнях міжінституціональних зв'язків. Проте послання Президента є актом чітко визначеної періодичності. Водночас інформаційний простір відчуватиме постійну потребу в збагаченні тезаурусу стосунків між главою держави й парламентом. За усталеною практикою таку функцію має виконувати постійний представник Президента України у Верховній Раді. Подібні посади є і в інших парламентах світу. Наприклад, у Російській Федерації – повноважний представник президента у Федеральних зборах, у Національних зборах Франції – представник уряду, який опікується інтересами всієї гілки виконавчої влади.

Сам механізм тлумачення думки Президента в частині його зауважень і пропозицій, особливо в контексті з'ясування причин так званого відкладального вето на закони, прийняті Верховною Радою, моделює ситуацію, коли першоджерело, власне, основний комунікант в особі глави держави багато в чому стає основним чинником виникнення в парламенті ситуативної більшості. Коли голосування щодо президентських законопроектів, які Верховна Рада має розглядати як невідкладні, результативне, воно виступає не лише індикатором лояльності до першої особи в державі, а й спільним знаменником для згуртування різних політичних сил, які об'єднує прагнення до збереження чи сприятливої зміни в конфігурації політичних сил на владному олімпі. Ретроспектива стосунків глави держави з депутатами окреслює усталену систему перманентного пошуку оптимальної для учасників комунікативного процесу моделі оптимізації таких зв'язків. При цьому відбувається постійна трансформація її різних видів від конституційно визначених повноважень суб'єктів комунікації до неформальних контактів. Зазначені категорії за формалізованої автономізації в реальному політичному житті час від часу перетинаються, утворюючи в такий спосіб синтетичну форму міжінституціональних зв'язків. Водночас важливо взяти до уваги домінуючу її складову – суб'єктивний чинник її формування і спрямування з огляду на моністичний характер президентської влади. Ця обставина – доволі помітний предмет у дослідженнях інституту Президента в Україні2. Персоніфікація формату і змістовних особливостей комунікації в контексті типології політичного лідерства залишається в українських реаліях визначальним чинником у стосунках глави держави та законодавчого органу.

У цьому зв'язку правомірною вбачається адаптація веберівської теорії лідерства на процеси формування та персоніфікації інституту президентства. За час, що минув від проголошення державної незалежності, наш парламент не лише пройшов складний шлях власної структуризації як політичний інститут представницької демократії, а й набув характерних рис іміджмейкера публічних політиків. Відомо, що всі президенти України колись були парламентаріями, які у Верховній Раді набули великого досвіду політичної боротьби. М. Вебер будь-яку парламентську боротьбу вважав передовсім змагальністю за особисту владу, "отже, така боротьба вдається людям, що наділені потужним інстинктом політичної влади та яскравими лідерськими якостями; саме вони одержують шанс посісти керівні посади"3. Формування лідера держави у вищому законодавчому органі закладає особливий з погляду змагальності за посаду Президента України формат стосунків депутата як претендента на вищу державну посаду та чинного Президента. Через це парламент завжди репрезентується конкретними політиками, оскільки саме там, за влучним спостереженням Н. Щербиніної, "відбувається парламентський відбір лідерів"4. Унаслідок цього процесу школа законотворення, політичної риторики й неформальної комунікації закладає основи формування лідера нації. Таким чином, здобутки політичної комунікації на рівні реципієнта, яким є виборець, структурують зворотний зв'язок: електоральна поведінка продукує, по-перше, звичну публічність колишнього парламентарія, а по-друге, вимагає від обраного Президента дій, які в суспільній свідомості не тільки не ототожнюються з парламентською комунікацією, а й навіть протиставляються їй. Це є результатом не лише роздмухування, часто штучного й відверто замовного, протистояння між депутатським корпусом і главою держави – ідеться передовсім про перманентну боротьбу за розподіл повноважень від актів неформальної комунікації до конституційної реформи. Тому коло формальних зв'язків між парламентом і Президентом відповідно до чинного законодавства час від часу корегує весь комплекс таких зв'язків. Воднораз важливо враховувати трансформацію домінуючого комунікатора в особі Президента України за рахунок владних функцій, коли відбувається реальне посилення його комунікативних можливостей. На відміну від передвиборних заяв, відозв і публічних обіцянок інформаційні важелі глави держави набувають ознак адміністративної комунікації, і парламент за таких умов стає залежним від багатьох чинників функціонування інституту Президента в частині інституціональних зв'язків із Верховною Радою. Цілком можливим є припущення, що визначальним фактором у реалізації таких зв'язків у політичній історії України виступатиме модель харизматичного лідера. Очікування "месії", "батька нації", властиві українській ментальності, набули навіть у політичній лексиці усталених і доволі дотепних визначень на кшталт "гаранта Конституції". Усе це виступає чинником певної міфологізації можливостей глави держави, яка в інформаційному просторі шукає обґрунтованих з позицій соціальних домагань психологічних відповідників5.

Розвиваючи цю думку, Д. Видрін застосовує поняття "вожакізм" у контексті з'ясування природи публічних дій Президента України в його інтерактивному спілкуванні з громадянами з метою розв'язання особистих проблем конкретної людини. При цьому наголошується, що глава держави передовсім має опікуватися суспільними відносинами, котрі, на відміну від відносин суспільства, пов'язані з фундаментальними цінностями6. Таким чином, закладається формат стосунків, який визначає якісно новий рівень політичної комунікації, якщо для її домінуючого суб'єкта визначальними стануть корпоративні інтереси суспільства, що мають обумовлювати зміст міжінституціональних зв'язків. Проте усвідомлення такої потреби на рівні перебудови системи формування парламенту час від часу наражається на спротив прихильників моделі "вожакізму" в електоральній комунікації. Виборці в цілому ідентифікують депутата з господарником, адміністратором, який має за свій обов'язок розв'язувати на окрузі соціально-побутові питання. Це пояснюється, по-перше, тим, що в масовій свідомості залишається радянський стереотип народного обранця, який не асоціюється із законотворчою роботою; по-друге, самою природою функціонування нинішньої влади в режимі ручного управління, коли працюють переважно не закони, а неформальні зв'язки, коли відлуння правового нігілізму створює альтернативні механізми подолання проблем соціально-економічного характеру.

В інформаційному просторі України циркуляція соціального невдоволення різними каналами комунікації має аритмічний, проте прогресуючий характер. І якщо пікети на парламентському майдані стали звичним явищем так само, як і трансляція пленарних засідань Верховної Ради, що в таких випадках адресується пікетувальникам, негативно послідовним залишається механізм перекомутації ситуативної енергетики невдоволених громадян безпосередньо на парламент. При цьому активність таких дій часто прямо пропорційна актуалізації нерозв'язаних питань, які перебувають за межами повноважень єдиного законодавчого органу, а входять до компетенції виконавчої влади.

Водночас проблеми фаворитизму в президентській моделі комунікації також природно утворюють інформаційні прогалини, передовсім у правовому полі міжінституціональних зв'язків. Зазначена особливість виявилася не так особистісною якістю президентів України, як вадою посадового характеру. Попри численні декларації щодо прозорості функціонування органів влади інститут Президента не позбувається утаємниченості управлінських рішень на тлі законотворчих процедур парламенту, котрий через представницький характер просто приречений на публічність своєї діяльності. Натомість глава держави, вдаючись до практики видання відповідних указів, закладає підвалини для функціонування неформальної комунікації, що, окрім природного спротиву депутатського корпусу, створює основу для поширення припущень, чуток, сумнівних прогнозів тощо. Саме тому аналіз президентських указів із грифом "не для друку" дає можливість простежити динаміку формування пріоритетів залаштункової номінаційної політики7. Траєкторія змін у кількості указів, що не підлягають розголошенню, в цілому подібна до загальної тенденції в законотворчості українських президентів: їхня питома вага зростає. Збільшення таких документів на час завершення повноважень Л. Кучми стало зворотним боком медалі в діях його наступника. Адже В. Ющенко практикою видання указів про кадрові призначення всупереч вимогам Конституції України спростував тезу про суб'єктивну випадковість такої практики, довівши логіку дій інституту Президента в пострадянській Україні до невтішної категорії закономірності. Саме через це основна модель парламентсько-президентських зв'язків, що визначена Конституцією де-юре, коригується за формальними ознаками їх конкретизації залежно від перспектив реалізації цілком персоніфікованих інтересів, і в цьому де-факто пролягає вододіл між словом і ділом. На відміну від Президента і його оточення, що має переваги одноосібного прийняття рішень, парламент, з одного боку, структурований депутатськими групами і фракціями, а з другого – ними ж таки й розпорошений за законами організаційної комунікації єдиного законодавчого органу. Це дає змогу Президентові застосовувати щодо депутатського корпусу методику вибірковості, коли зустрічі з парламентаріями, що ототожнюватимуться в масовій свідомості як повноцінна категорія, мають характер частковості за принципом лояльності чи тимчасової доцільності. Тому схема зв'язків народних обранців і Президента переважно функціонує в режимі особистих зустрічей з окремими персоналіями, представниками не всіх, а певних депутатських груп і фракцій. Отже, йдеться про диференціацію контактів за відомим принципом "поділяй і володарюй". Зрозуміло, що при цьому володарюватиме аж ніяк не сформована в такий спосіб парламентська більшість (у системі парламентсько-президентських зв'язків вона вочевидь виконуватиме функцію результативної комунікації ініціатив домінуючого суб'єкта в особі Президента). Не викликає сумніву й перспектива збереження, а можливо, й посилення на користь останнього формули формування парламентсько-президентських зв'язків у форматі останніх змін до Основного Закону країни, якими формально посилюється роль і місце Верховної Ради в системі розподілу владних повноважень. Адже реальних, точніше сказати, дієвих механізмів зміцнення засад парламентаризму не існує доти, доки необхідність їх застосування не стане невід'ємною і природною складовою політичної культури громадян, передовсім владної еліти. Імовірно, що на шляху просування до цієї мети й сам парламент зазнаватиме деформацій, котрий, як зазначає Ю. Барабаш, переживає періоди перетворення "з ефективного інструмента державного управління на деструктивний елемент на шляху правового розвитку"8. Проте витоки такого висновку, на наш погляд, містяться не в антитезі на користь суверена. Навпаки: дезорганізація як чинник деструктивності в парламентській практиці є результативною категорією порушення балансу конституційних повноважень. Тож пошук аргументів на користь твердження В. Шатіля щодо неефективності переходу до парламентсько-президентської республіки на кшталт "деперсоналізованої знеособленої натовпової демократії" відбуватиметься прибічниками такої позиції за межами промовистих прикладів впливу Президента на парламент за допомогою охлократичних мотивацій9. Інша річ, що конституційна реформа актуалізує проблему ефективності парламентсько-президентської комунікації. Одначе при цьому варто взяти до уваги, що конституційна реформа відкриває шлях до варіативності таких зв'язків передовсім у частині формування парламентської більшості. Можливо, вона має всі шанси залишитися пропрезидентською незалежно від результатів виборів до Верховної Ради України. Механізм такого формування реальний тому, що депутати, залишаючись у відповідних фракціях формально, зберігаючи в такий спосіб свій мандат, відкриті для персонального діалогу з Президентом, результати якого можуть не збігатися з позицією парламентської партії, проте аж ніяк не зашкодять сформувати ще одну "тіньову" більшість за результатами не фракційного, а поіменного голосування. Тож персоніфікація діалогічних взаємин у режимі "парламент–Президент" має перспективи конфігурації за межами адміністративно-організаційного механізму комунікації. Питома вага такого режиму у форматі результативного діалогу збільшиться пропорційно до скорочень повноважень глави держави, котрий відповідним чином мусить компенсаційно посилювати інші важелі впливу на депутатів. Наскільки ефективними виявляться вони для їхніх винахідників, засвідчать дії тих суб'єктів політичної комунікації, які, по-перше, втратять свій вплив і статус в інститутах влади, по-друге, шукатимуть нових союзників для відновлення своїх позицій, по-третє, усвідомлять умовність публічної комунікації в періоди змін і зміцнення персонального складу органів державної влади. Себто йдеться про пошук ефективного інструментарію модернізації усталених і багато в чому вже звичних зв'язків між парламентом і Президентом. Проте, залишаючись у принципі нереформованими за змістом, вони з огляду на оновлену риторику політичного дискурсу мають набути адекватних зовнішнім чинникам форм. Проблеми іміджу народного Президента не можуть формально протиставлятися проблемам іміджу народних обранців – злагода, яка почасти скидається на тимчасове перемир'я, неминуче зажадає посередників, які виступатимуть в інформаційному просторі суспільства комунікаторами, що уповноважені на здійснення парламентсько-президентського діалогу. При цьому усвідомлення соціальної потреби в наявності таких уповноважених виходить за межі їхньої ідентифікації на рівні різних за назвою, проте однакових за способом адміністративного формування консультативно-дорадчих, експертних і подібних рад чи комісій. Настав час гармонізації цієї проблеми на рівні інститутів громадянського суспільства, коли визначальним чинником кристалізації таких структур у їхньому прагненні до суспільної артикуляції питань, які зазвичай розглядаються у форматі "парламент–Президент", стане відчуття прямої причетності, а не розчарованої відстороненості. І в цьому контексті, як слушно зауважує Ф. Рудич, важливо виходити з того, що "в ході суперництва зіткнулися не сили Добра і Зла, а лише земні інтереси, кожен з яких – законний, і що благополуччя однієї зі сторін не можна досягти за рахунок кривдження іншої..."10. Тому гармонізація міжінституціональних зв'язків інститутів державної влади має відбуватися передовсім у системі демократії, що внаслідок виборчого процесу, маємо надію, окреслить основні ціннісні орієнтири структуризації парламентсько-президентської політичної комунікації на користь суспільного блага.

Джерела:

1 Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К.: Ін-тут соціології, 2001. – С. 58–59.

2 Див.: Президент України: бібліографічний покажчик (1991–1999) / Нац. парлам. б-ка України, Секретаріат Верховної Ради України. – К.: Парлам. вид-во, 2000. – С. 272.

3 Вебер М. Парламент и правительство в новой Германии // Вебер М. Политические работы (1895–1919). – М.: Праксис, 2003. – С. 155.

4 Щербинина Н. Теории политического лидерства. – М.: Весь мир, 2004. – С. 54.

5 Вебер М. Харизматическое господство // Социологические исследования. – 1988. – № 5. – С. 139.

6 Видрін Д. Епоха Президента Ющенка? // Дзеркало тижня. – 2005. – № 21, 4–11 червня.

7 Процик О., Замніус В. Законодавчий процес в Україні: спроба кількісного аналізу // Парламент. – 2003. – №1. – С. 5–8.

8 Барабаш Ю. Парламентаризм в системі демократичних цінностей сучасного суспільства // Вісн. Хмельн. ін-ту регіон. управління та права. – 2004. – № 4. – С. 49.

9 Шатіль В. Місце Президента України в системі органів державної влади // Право України. – 2003. – № 5. – С. 24–26.

10 Рудич Ф. Політологія: підручник. – К.: Либідь, 2004. – С. 151.

Автор: Юрій ГАНЖУРОВ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня