Політичні рецепції

Політична еліта зробила досить багато для дискредитації демократії

Хто володіє столицею, той володіє країною. Але іноді цей середньовічний афоризм сприймається як право привладних (і довколовладних) осіб диктувати країні свою волю. В Україні поглиблюється політична криза. Якою її бачать на відстані, як сприймається вона тією Україною, що ближча до Сяну, і тією, що ближча до Дону? Згода постає з уміння слухати. Послухаймо авторитетних учених із регіонів. Адже володіння столицею не завжди тотожне володінню істиною.

Ситуація, що склалася в сучасній Україні, характеризується відсутністю необхідної системи обмежень і противаг, елементарних механізмів, що визначають відповідальність еліти перед населенням, а також очевидним дефіцитом її політичної культури. Нинішня криза стала можлива тому, що політична еліта неспроможна:

– гнучко розв'язувати актуальні внутрішньо- і зовнішньополітичні проблеми;

– ставити державні інтереси вище власних інтересів і амбіцій;

– вести конструктивний політичний діалог з метою досягнення компромісу.

Ще однією причиною є незавершеність реформування Конституції в напрямі перетворення України на парламентсько-президентську республіку, двозначність деяких конституційних норм, що дозволяють конкуруючим політичним силам їхнє тлумачення з діаметрально протилежним змістом.

За рік роботи нового парламенту опозиція так і не запропонувала суспільству альтернативної політики. Внутрішня конкуренція й амбіції лідерів перешкодили їй ще раз стати владою після парламентських виборів 2006 року, а нині заважають їй стати опозицією конструктивною. Її представники, вперше прийшовши до влади, позиціювали себе як політиків із принципово новими підходами до питань організації влади. Однак одразу після призначення нових керівників стали очевидними прорахунки в кадровій політиці, основними принципами якої виявилися відданість і лояльність, а не професіоналізм і чесність. У результаті ми одержали нові корупційні скандали. Отже, якісного відновлення політичної еліти після президентських виборів 2004 року, на яке розраховувала більша частина виборців, не відбулося. Залишилися колишніми й методи державного керування. Отже, перед опозицією сьогодні стоїть складне завдання: знову переконати суспільство в правомірності своїх домагань щодо влади.

Дострокові вибори потрібні політичним силам для того, щоб спробувати повернути втрачену владу. Але це реально тільки в разі, якщо вони об'єднаються й підуть на вибори єдиним списком. А цього через надмірні амбіції не відбудеться. Особливістю нинішньої опозиції є невизнання політичної реальності: влада належить іншим. Звідси постійне прагнення до перегляду результатів виборів, пошуку аргументів, нехай і не правових, для дострокових парламентських виборів доти, доки не буде отриманий потрібний результат. Причиною цього, на мій погляд, є відсутність правил взаємодії між владою й опозицією. У певних країнах, де діють закони, також є й традиції, які іноді сильніші за закони. В нас поки ще немає ні того, ні іншого.

І Президент, і лідери парламентської більшості, і опозиції у недавньому минулому були однією політичною елітою, що розкололася через внутрішню конкуренцію, а не через розбіжності щодо основних політичних цінностей. Тому не слід очікувати кардинальних змін у разі отримання опозицією статусу влади, у чому ми вже мали можливість переконатися.

Парламентська більшість не втрималася від спокуси стати конституційною більшістю й послабити Президента, і тим самим порушити наявний баланс сил.

Президентові не вдалося утриматися над сутичкою. Його неприховані симпатії на боці «помаранчевих», що й дає їм упевненість у своїх діях, передусім домагатися від Президента потрібних для них рішень. У результаті Президент підписав укази про розпуск парламенту. Я думаю, що це не дуже вдалий варіант розв'язання проблем, що постали, і політичні наслідки його можна було передбачити.

Ситуація, що склалася навколо Конституційного Суду, свідчить про найглибшу кризу правової системи загалом і судової системи зокрема. Бути поза політикою, не виходити за рамки права – це мистецтво самої практики Конституційного Суду. Воно залежить від особистих якостей суддів, їхніх поглядів, життєвого досвіду, мудрості й навіть мужності. Адже акти Конституційного Суду мають відчутні політичні наслідки, які впливають на політичний процес. 

Загалом можна сказати, що політична еліта зробила досить багато для дискредитації основних інститутів демократії в очах суспільства, серед яких демократична конституція, парламент, багатопартійна система, поділ влади, місцеве самоврядування, вільна преса, незалежна судова система та ін.

Через певні причини Одеський регіон, порівняно з іншими регіонами, більше аполітичний. І гадаю, що це добре. Чим менш активно регіони братимуть участь у політичній кризі, тим менша ймовірність її поглиблення, здатного поставити під загрозу саму цілісність держави. Хотілося б, щоб сторони, які конфліктують, не втягували в протиборство регіони й не провокували штучну політичну участь.

У результаті дострокових парламентських виборів ми одержимо приблизно такий самий розклад політичних сил, як і тепер. А це означає, що в однієї зі сторін знову буде привід почуватися ошуканою й знову домагатися нових виборів. Навряд чи варто очікувати, що після дострокових виборів буде вичерпано конфлікт. У підсумку ми одержимо тривалий період політичної нестабільності, наслідком якої буде погіршення економічної ситуації.

І шкода, якщо суспільство вважатиме, що це і є демократія. А найбільше постраждає, як завжди, «джерело влади» – народ, ім'ям котрого конкуруючі політичні сили прикривають свої політичні й економічні інтереси.

Автор: Алла СІЛЕНКО