Посада – вічовий

У сиву минувшину дзвони призначали на посаду: благовісний, сполошний, буденний… А ще – вічовий

Віче вперше заявило про себе 997 року в Білгороді. Тоді дзвін бив грізно й протяжно: скликав людей раду радити. Але яку? Літопис про це мовчить. Набагато пізніше голоси народного зібрання розлуняться в Києві (1068). Як правило, віча, на яких обговорювалися найважливіші питання, зокрема, війни та миру, долі тих чи тих князів, скликав дзвін (англ. bell, нім. Glocke, італ. campana, рос. колокол) – ударний музичний, а також сигнальний підвісний інструмент, звичайно, зі сталі чи бронзи, у вигляді порожнистої, зрізаної знизу груші, в середині якої підвішено ударник («серце»).
Дзвін – один із найдавніших та найпоширеніших інструментів світу. Найстарішими вважаються китайські (2000 – 3600 рр. до н.е.). Існує припущення, що прообразом перших європейських дзвонів були польові квіти – дзвоники. Західні історичні пам'ятки згадують про дзвони лише в VII столітті. Значного поширення вони набули в наступному столітті.
Перше літописне повідомлення про дзвони на території сучасної України датується 988 роком. Найдавніший дзвін було знайдено під час розкопок 1824 року в Десятинній церкві (вага – 34 кг, висота – 40 см). Згадуються дзвони інших київських церков та храмів Новгород-Сіверського (кінець XII століття).
Після монголо-татарської навали дзвонова справа згасає на тривалий час. Її відродження відбувається лише наприкінці XIV століття. Вага дзвонів поступово збільшується від сотень до тисяч пудів.

І сьогодні вони мають
«серця»

Спрадавна дзвони вважали живими істотами: пам'ятали їхні дати народження, на знак подяки щедро прикрашали квітами, а за якусь особливо велику провину нещадно шмагали різками та, зневажених і повержених з піднебесних висот, відправляли на заслання в Богом забуті місця, зокрема, до Сибіру.

Карали за те, що віщували біду, запізно били на сполох або скликали на віче простолюд тоді, коли цього аж ніяк не хотіли зверхники. Кожен, великий чи малий, дзвін, як і людина, мав «тулуб», «вуха», «серце»… Саме його виривали, якщо билося не в унісон історичній епосі, а бронзові «вуха» відбивали. Залишався хіба що впосліджений і проклятий «тулуб».

Нинішні дзвони теж мають «серця» (так найчастіше в Україні називають ударники чи била), писані й неписані біографії, точно визначені ролі у своєму співтоваристві, власне місце під затишним дахом. Наприклад, таким, як у дзвіниці церкви Покрови Пресвятої Богородиці.

Сріблясті смужки тринадцяти побратимів

Цю гармонійну земну й воднораз ніби піднебесну споруду майстри вивершили із соснових опор і дощок. Чисті, ледь жовтуваті східці ведуть до дзвонарського ярусу, де панує непроглядна темрява. Та ось наш провідник відчиняє віконниці, й передвечірнє світло заливає приміщення, м'яко огортає дзвони.

Їх тринадцять. Господар ярусу перевзувається, стає в центрі помосту, застеленого коричневим лінолеумом, і на хвильку завмирає. Здається, в якусь невловну мить він якщо й не перероджується, то відсторонюється від столичної метушні, а може, й узагалі від мирської суєти. Ледь помітним рухом торкається звичайної синтетичної мотузки. Лине перший пробний звук. І вже на помості не студент четвертого курсу заочного відділення історичного факультету Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка, а дзвонар Роман Захарченко.

Він, сповідуючи давню традицію, називає себе дзвонником. Любить свою справу, але наголошує: до справжньої майстерності ще далеко, хоча навчався в Київському музичному училищі імені Глієра та вже не один рік опановує тонкощі дзвонарського мистецтва ще й у церкві Ікони Живоносного джерела на Південній Борщагівці. Одначе, коли нещодавно проводили Міжнародний фестиваль церковного дзвону, навіть не намагався взяти участь у дійстві, яке благословила церква Святого Миколая, що височіє на Монастирському острові посеред Славути (Дніпропетровськ). Там, до речі, був єдиний дзвонар у спідниці – Галина Марчук із Луцька. (Про музей дзвонів і Галину Марчук читайте у цьому номері «Віча».)

 – Ось у кого треба вчитися! – захоплено каже Роман.– І не лише тому, що Галина Степанівна вже двадцять років біля дзвонів, а й тому, що сприймає їх як щось сакральне, освячене «зверху» і, в певному сенсі, таке, що являє присутність вищої сили («голос Божий»), ототожнюється в народних уявленнях з істиною. До речі, за українськими повір'ями, дзвін примушує розкаятися клятвопорушника, а в міфології східних слов'ян зупиняє злодія й спонукає його повернутися назад. Віжки, прив'язані до дзвона, примушують конокрада залишити свою здобич.

Молитва в бронзі

До вечірньої служби залишається півгодини. Роман Захарченко сідає на спеціальне підвищення. І враз у центрі озивається великий дзвін, за ним – той, що праворуч від молодого дзвонника, відтак подає «голос» ціле гроно менших. Дзвіницю, аж до маківки, виповнює спокійна мелодія. Вона лине в три вікна (без шибок!) на різні сторони світу: на церкву, в сад і до нових столичних висоток.

Кожного разу мелодія загалом відповідає церковному статуту, але ніколи не повторюється звук у звук. Роман Захарченко, як і інші дзвонарі, значною мірою імпровізує, грає, прислухаючись до ладу своєї душі. Внутрішня поверхня дзвонів, куди б'ють «серця», від постійних ударів стала блискучою, аж ніби сріблястою. І Роман Захарченко повторює давнє переконання справжніх майстрів благородної справи: «Дзвони творять не музику, а молитву в бронзі».

Той, що праворуч від
найбільшого

Дзвони стихають, а вечірня служба в церкві триває. Роман Захарченко знімає навушники, сходить східцями на поміст і, ставши біля найбільшого дзвона, торкається до нього пальцями правиці, а потім ніби голубить менших побратимів: по-своєму дякує їм за півгодинну співтворчість.

Поволі заходить неяскраве весняне сонце. Роман Захарченко дивиться на нього й задумливо зронює:

– Яке щастя бути на Великдень під цими дзвонами, разом із ними величати найбільше християнське свято. Віриться, що чотирнадцять сердець – дзвонів і моє – битимуться суголосно, радісно, справді пасхально.

Молодий дзвонник зачиняє одну за одною віконниці. Залишається остання. Під нею золотіє маленький снопик світла. І тоді вихоплюється несподіване для всіх запитання:

– А який дзвін із тринадцяти ви призначили б на посаду вічового?

– Ось цей, що праворуч від найбільшого, – пан Роман рішуче смикає мотузку. – Прислухайтеся: скільки тривоги й надії у його впевненому голосі!

І справді, «серце», вдаряючи в сріблясту смугу на бронзі, дедалі гучніше веде мелодію заклику до людей: збирайтеся до гурту, на мудру раду, на чесне віче!

Автор: Микола ЯСЕНЬ