передплата Українською | In English

№14, липень 2016

Турецьке перехрестяТурецьке перехрестя

Багато шляхів історії пролягли через цей малоазійський п’ятачок.
І сьогодні дороги, які вибирають народи, тяжіють до цієї дивовижної країни.
Різні прапори майорять
на цьому турецькому перехресті. Не зайвим
на гірських перевалах, кам’янистих нагір’ях, морських берегах
і в східній базарній товкотнечі виявився
й наш український
синьо-жовтий стяг.

На гірських серпантинах

Яка дорога, такі й думки. Східна частина Туреччини, дикими просторами якої ми пробиралися до сонячного Середземномор’я, являє собою безладно розкидані гірські гряди, між якими розташовані вітряні кам’янисті нагір’я. На гірських серпантинах, коли доводиться злізати з сідла й штовхати велосипед попереду себе, невеселі думи лізуть у голову. Нерідко, коли щосили впираєшся ногами в асфальт, а очі заливає піт, думки починають дрібнитися й перетворюються на рій настирливих мух. Трапляється, що вони й геть зникають. Порожньо в голові, тужливо на душі. Лише піт, хрипке дихання й човгання підошов. «Птах не пролетить, караван не пройде, пустинні дороги Анатолії», — так казали про ці дикі обшири. Але ось дістаєшся чергового перевалу, відпочиваєш біля джерельця, оглядаєш пройдений шлях, і, як пташенята зі шкаралупи, прокльовуються нові думки. Вони одразу обростають пір’їнками і навіть отримують крила. Важкий, виснажливий підйом, але легкий і приємний спуск. Після нього, щоправда, знову крутий серпантин. Але це — суть гірських доріг. І до неї швидко звикаєш, розуміючи, що іншій даності тут бути не може. Так само, мабуть, слід ставитися й до змін у житті.

Під’йом — важка робота, спуск — захват від швидкості й висоти. Весь світ, як на долоні. Перед твоїми очима і в твоїй душі. На дорогу майже не звертаєш уваги. Полотно широке й рівне, неначе вилизане: ні зморшки, ні вибоїнки, ні тріщинки. Via est vita. Дорога — це життя. Як у давнину, так і сьогодні. Турки полюбляють і вміють будувати дороги. Як, втім, і оселі. Дорога й будинок на її узбіччі — це справді життя. Мабуть, найголовніше в ньому. Зрозуміти б нам це в Україні.

…На превеликий жаль, дуже швидко закінчуються спуски. І я став дедалі частіше пригальмовувати, спускаючись з перевалу. Переваливши через гряду, пливли по схилах хмари. Разом із ними тривало й моє ширяння над чудовою різноколірною землею…

«Дуракам» закон писаний!

Чи знаєте ви, що означає турецькою слово «дурак»? Так турки називають зупинку. Передусім автобусну. Дорогою нам траплялося чимало «дураков», ні, не повертається в мене язик вимовити по­турецьки, нехай вже краще по­нашому — зупинок. Деякі були складеними з цеглин будиночками і досить затишними альтанками. Під одним навісом ми навіть знайшли старий диван, на якому подрімали, перечікуючи полуденну спеку. Найчастіше ж тимчасові споруди на узбіччях нашвидкуруч із підручних засобів влаштовують мешканці довколишніх селищ. Скажімо, каркас із дощок просто обтягується брезентом. Чи, наприклад, споруджується курінь із гілок, який обкладається шматками поліетилену. Нерідко на зупинках ми перечікували дощ, під навісами рятувалися від спеки. «Дуракам» закон не писаний. Проте, якщо він дорожній, то саме для «дураков»­остановок і призначений.

А одного разу під час полуденної дрімоти в будиночку на узбіччі мені спало на думку: як немає річки без берегів, так і не буває дороги без узбіч. Саме там, відпочиваючи від напруженого дорожнього бігу, я часто по­справжньому відчував пульс життя і оцінював його так, як воно того заслуговує. Що переживає людина, вибита з життєвої колії і відкинута долею на узбіччя життя? Як? З ким? Куди далі? Для багатьох саме узбіччя нерідко виявляється тією бажаною єдиною пристанню, тихою гаванню, де після поневірянь просторами бурхливого життєвого моря нарешті можна знайти спокій і надію. Немає ні поспіху, ні метушні, ні прагнення когось навздогнати або боязні відстати, кудись запізнитися. Водночас немає почуття цілковитої відчуженості від життя, непотрібності, туги через самотність. Адже узбіччя не саме по собі, а одвічний і вірний супутник великої дороги, обрамлення магістрального шляху.

Покрив і покрівля

Я зійшов з узбіччя і, ступивши на бетонний майданчик, почав зривати губами шовковицю, що звисала з низьких гілок майже на рівні велосипедного керма. З’їв десяток ягід і тільки тоді помітив, що саме дерево росте десь унизу, а гілки нависають над дахом. Вийшло, що я заїхав велосипедом на пласку покрівлю, яка була врівень з дорогою. Сам же будинок стояв на схилі. Пласкі дахи є типовими для багатьох південних селищ. Особливо багато таких дахів у Туреччині. У селах раніше (у багатьох місцях і сьогодні) на дощате перекриття між стінами накладали солому, очерет, кукурудзяні стебла. Поверх насипали землю зі щебенем, яку трамбували катком, щоб не змивали дощі. Щорік господар будинку восени підсипав на дах нової землі. За традицією бетонні дахи сучасних турецьких будівель роблять пласкими. Поверхня покрівлі — це цілком комфортний житловий простір. На ньому можна засмагати вдень, пити чай увечері й спати вночі під зірками. Деякі влаштовують на даху затишні альтанки, в яких, щоб не заважати домашнім, усамітнюються з гостями. Зазвичай на дахах розвішують для просушування білизну, сушать фрукти і ягоди, обробляють і просушують шерсть. Ми бачили чимало дахів над житловими будинками, по краях яких стирчали арматурні дроти. Будь­коли, якщо очікується збільшення сімейства, господар міг продовжити будівництво будинку, звівши над пласкою покрівлею наступний поверх.

Магазин будматеріалів у Хопі, халупка пасічника біля Артвіна, поліцейський відділок у Дігорі, курдське кочовище поблізу Догубаязита, сінник на березі озера Ван, автозаправка на околиці Діярбакира, келія древнього монастиря у Болташли (Кіпр) — згадується кожен дах, під яким ми знаходили притулок. У чужий монастир зі своїм статутом не сунься. Це якщо з вантажем і надовго. А якщо без нічого й короткочасно, то свавільство простиме. Така ось дорожня заповідь народилася під чужими дахами під час цього турецького вояжу. Після кожного нічлігу ми залишали під покрівлею частинку нашої душі, сповненої «покривного» добра. Для сучасного туриста принадність готелю — це кількість зірок на його вивісці й сервіс «все включено». Головний сервіс наших імпровізованих, завжди різних і непередбачуваних похідних готелів під яскравими зірками Анатолії, які ні зрозуміти, ні розгадати, — привітність господарів. Саме ця привітність «включала» все, що треба мандрівній людині.

Озеро Ван

Коли ми вирушаємо в подорож за тридев’ять земель, то очікуємо побачити там диво. Де ж іще? Адже поруч усе звично, буденно, передбачувано. Ліше в зарубіжжі (бажано далекому), як нам здається, є те, що здатне здивувати, вразити уяву, захопити. Так часто й відбувається. З одним, правда, уточненням: якщо це вперше й несподівано. Так сталося з нами. Після кам’янистих і пустинних нагір’їв Анатолії, досить непривабливого й брудного вулканічного хаосу навколишніх гір раптом відкрився блискучий бірюзовий простір озера Ван.

Озеро Ван таке велике (це четверте за розміром непересихаюче безстічне озеро на планеті), що місцеві мешканці прозвали його Ванським морем. З VIII по VI століття до нашої ери тут процвітала давня держава Урарту. Це найбільша содова водойма у світі. Вода в ній є складним і насиченим хімічним розчином, що за складом нагадує воду Мертвого моря на Близькому Сході. За першої нагоди ми омили запорошені тіла в цій унікальній озерній купелі. Й попри те, що вода була маслянистою та гірко­солонуватою, дістали неабияке задоволення від купання. Тим паче що содова озерна волога змиває бруд краще за будь­яке мило. Місцеві мешканці нерідко влаштовують на березі озера колективне прання. Чистенькі й натхненні, наче агнці, ми засмагали на зеленому березі (адже травневе сонце вже припікало), милувалися рівною гладдю, якою пливли білі хмари. Вдалині виднілися вершини, пошматовані сніговими патьоками. Здавалося, схили вкриті шкурами зебр. На найсхіднішому краєчку озера височіє гора Арарат, яка сяє снігами та біблійною величчю. Вершина її сягає у блакитне піднебесся та ширяє над світом. Разом із озером її дивовижне видіння — одна з найзнаменніших подій подорожі.

По одезі стрічали

…Турок вискочив на узбіччя й замахав рукою: мовляв, треба терміново зупинитися. Я пригальмував. Може, щось сталося? Турок почекав, доки схлине потік машин, і підбіг до мене. Праву руку він тримав за спиною. Що б ви подумали? У мене промайнула думка, що за мить серед білого дня станеться розбійний напад або терористичний акт. Я стояв і з тупим оптимізмом чекав на пригоду. Але за мить турок наблизився до мене і, висмикнувши руку з­за спини, простягнув мені троянду. Лише тоді я розгледів його усмішку під вусами. У такий спосіб місцевий житель привітав мене. Мені нічого не залишалося, як у відповідь за нашим слов’янським звичаєм простягнути йому руку. Ну і, звичайно, теж зобразити на обличчі усмішку. Думаю, вона в мене вийшла. Я прикріпив троянду до керма і так проїхав з десяток кілометрів. Потім пелюстки облетіли. Проте в пам’яті цей дорожній епізод залишився. Як і багато інших. На дорогах ми вирізнялися і велосипедним транспортом, і одягом. По цьому транспорту та цьому одягу нас часто й зустрічали. Водії автобусів, вантажівок і легковичків щосили сигналили, махали руками з вікон, деякі навіть щось вигукували, йдучи на обгін. Часто пригальмовували, пропонували підвезти. Кілька разів на вітряних засніжених перевалах Анатолії довелося скористатися послугами далекобійників. Скрізь усмішки, рукостискання, добрі напуття та щирі побажання.

У будь­якій точці планети перше слово під час знайомства — це вітання. Хоч би як складно, незвично й «невимовно» воно звучало чужою мовою, я запам’ятовую передусім його. Звичайно, можна скористатися інтернаціональним «Хеллоу!» (чи його скороченою формою «Хай!»). Навіть у глухих аулах Курдистану мене, прий­маючи за англійця, француза або німця, вітали цим вигуком. Найчастіше воно злітало з вуст хлопчаків. Вони неначе змагалися один з одним, хто голосніший, дзвінкішій, веселіший. Найпустотливіші бігли поряд із велосипедом і невпинно вигукували: «Хельо, Хельо!». Проте краще сприймається, швидше сприяє зближенню все­таки вітання рідною мовою. У Туреччині — «Мерхаба!» чи традиційне східне побажання миру «Ассалам аллейкум!».

Перше вітальне слово визначає ситуацію, реакцію та поведінку людини, з якою вирішив познайомитися. Привітатися з людиною так, щоб не лише «позначити» себе, а й засвідчити добре ставлення до незнайомця, піднести його настрій, підбадьорити, викликати бажання відповісти тобі тим же, теж потрібно вміти. Який «добридень», таке й «доброго здоров’я”.

Дуже часто ми дратуємося, втомлюємося від пустопорожніх розмов, великої кількості слів, які окремо начебто й зрозумілі, але істинний зміст сказаного, його суть важко вловимі. Чужа мова іноді зручна тим, що до неї не потрібно прислухатися, напружуватися, уловлюючи сенс. Все одно нічого не зрозумієш. Мене, наприклад, вона іноді навіть заспокоює, створює цілком терпимий звуковий фон і навіть сприяє внутрішній свободі та власним роздумам. Це наче шум несильного дощу, дзюрчання струмка, шерех листя. Й нерідко трапляється, що одне­однісіньке слово переконує більше за словесні тиради.

Навіть якщо говорите різними мовами, після вітального слова, усмішки, руки, притиснутої до серця (так прий­нято вітатися на Сході), стосунки налагоджуються швидко. Перше вітальне слово та останнє подячне (турецькою «тешекюр») — це головне «обрамлення» будь­якого процесу спілкування. Рибак рибака бачить здалека. Так і подорожній одразу відчуває побратима­мандрівника. Мандрівна доля швидко зближує людей. А отже, й спрощує спілкування. Чужа душа — то сутінки. Але саме в них легше сховати своє сокровенне. Далі чужої душі не піде. Тим паче в її сутінках його ніхто й не шукатиме. Це можливо лише під час коротких дорожніх зустрічей.

Як прийде строк, виросте дубок

Кажуть, кожна людина має посадити дерево. Я не пам’ятаю, скільки і які дерева я посадив за своє життя. Останнім часом більше орудував сокирою, добуваючи будівельний матеріал для житла і дрова для вогнища. І ось настав час (нехай по­різному, але в кожного він рано чи пізно настає), коли раптом подумалося: треба віддавати борг. Який? І в якому вигляді? Не важливо. Просто виникло таке почуття. На околиці мого рідного міста, в поселенні Верхня Хортиця, ось уже понад сім сторіч стоїть знаменитий Запорозький дуб. Дерево­патріарх, дерево­символ, дерево­легенда. Подейкують, що листа турецькому султанові запорозькі козаки писали саме під кроною цього дуба. Останніми роками дерево почало засихати. Одне дерево — ще не ліс, проте стежка, що проходить під його кроною, нерідко виводить на широку дорогу цілий народ. Яке дерево — такий і плід, яке сім’я — таке й плем’я. Ентузіасти вирішили розвозити жолуді Запорозького дуба по містах і селах України. А потім виникла думка засадити нашими українськими дубами інші землі та країни. Десяток жолудів і ми прихопили із собою. Перший дуб посадили на околиці Поті в Колхідському національному парку. Другі два жолуді (для підстраховки) лягли в землю Батумського ботанічного саду. Далі була Туреччина, парк у столиці Курдистану — Діярбакирі. Останні українські жолуді прийняла суха земля Кіпру. Дуже сподіваюся, що дерева приживуться в чужих землях. Бо козацькому роду нема переводу.

Базарна ціна

Нерідко я розбавляв дорожню (загалом звичну) нудьгу своєрідною грою. Вона полягала в тому, що, під’їхавши до придорожнього продавця овочів і фруктів, після традиційного «мерхаба»! я брав з лотка один огірок і показував туркові палець. Він кивав головою: мовляв, зрозумів, і зважував один кілограм. Я тряс головою, зупиняючи його, і знову піднімав огірок. При цьому виразно вимовляв: «Бір». По­турецьки це означає «один». Турок морщив лоба, розмірковуючи. При цьому він, щоправда, не переставав усміхатися. Я чекав і теж усміхався. Нарешті до продавця доходило, що мені потрібен лише один огірок. Він радісно підкидав обидві руки вгору. Мовляв, жодних проблем, потрібен один огірок — бери. Я простягав монету, скажімо, в сто тисяч лір. Продавець усміхався: мовляв, дивак, хіба за один огірок беруть гроші? Одна гра не потіха, не виграш. За кілька кілометрів ми зупинялися біля наступного торговця, який після короткого діалогу обдаровував нас «одним» помідором або «двома» картоплинами. Так, бавлячись, ми поповнювали свій дорожній продуктовий запас. Іноді, щоправда, нас брали сумніви: балощами займаємося, нісенітницею тішимося. Проте грайлива думка, необтяжена турботами, швиденько розставляла все по своїх місцях. А якщо в результаті гри ще й набуток у кишені, то чом би й не пограти, не потішитися? Розуму — тренування й душі — насолода.

…Мої мандри різними земними протяжностями — це моя школа життя. І на уроках цієї школи я одного разу раптом зрозумів, що життя мені не нав’язало дорогу, а залучило до захопливої грі. «Що наше життя? Гра»! — слідом за класиком (і, звісно ж, задовго до нього!) людям різного віку, станів, чинів і звань знову й знову відкривається ця проста істина. Від колиски й до самої смерті гра поряд із людиною. У житті кожен із нас вдається до гри (іноді свідомо, частіше — за звичкою, ролевою необхідністю). У грі людина робить світ (бодай його частину) співвимірним собі, своєму розумінню того, що відбувається навкруги, своїм діям…

Східні базари — це поля чудес, своєрідні ігрові майданчики, театральні сцени. Базар без жартів, наче мед без солодкості, а вино без міцності. Тут мимоволі стаєш актором. Часом здається, що і продавці, і покупці народилися з усмішками на обличчях. Початок травня, але на базарі є все: і дині, і кавуни, і персики, і абрикоси. Про помідори й огірки годі й казати — цього добра тут завжди з лишком. Звідки привезено, де вирощено, невідомо, проте ось воно, все перед очима, перед носом, ротом. Мішки, лотки, кошики, ящики заповнені доверху. Дивися, нюхай, куштуй. Наші велосипеди і взагалі дорожній вигляд — привід для жартів, захоплення, розіграшів. А коли дізнаються, що ми з «Украйни», то роблять круглі очі й піднімають догори великий палець. Обдаровують не лише усмішками. Один турок обдарував нас цілим пакетом фруктових благ. При цьому вказав на наші синьо­жовті стрічечки на загорілих брудних шиях і прапорці, прикріплені до велосипедних сумок. Ми подумали, що турок захоплений нами і країною, яку ми представляємо. Утім, виявилось, ідеться про кольори місцевого футбольного клубу, за який уболівав базарний торговець.

Вулиці багатьох турецьких міст є маленькими базарчиками. Товар винесений з крамниці й розставлений уздовж стін. Спочатку витріщаєшся, дивуєшся, щось вихоплюєш поглядом, відзначаєш про себе ціну, порівнюєш, потім звикаєш. І котиш повз своєю дорогою, до своєї мети. Своєї гри?

Чай не п’єш — яка сила?

«Сиджак су», — упевнено, з поставленою вимовою вигукував я, простягаючи закопчений півлітровий кухоль. Після «мерхаба» (здрастуйте) і «тешекюр» (спасибі) це були перші турецькі слова, які я постарався запам’ятати. Означали вони «гаряча вода», або (простіше) «окріп». Річ у тім, що у спеку рятувала не холодна джерельна вода, не екзотичні напої з льодом, а гарячий чай, що обпалює губи й нутро. Я пристосувався заварювати його у своєму похідному кухлі. Спочатку кип’ятив воду на вогнищі: просто просовував в ручку дерев’яну рогульку і тримав кухоль над вогнем. Потім, аби зберегти час і сили, почав просити окріп в придорожніх кафе, ресторанчиках, тавернах, на бензозаправках. Проте часто замість води хазяї наливали бурштиновий напій. При цьому щось бурмотали, усміхаючись. Мені постійно чулося в горлових з легкою хрипотою голосах: «Чай не п’єш — яка сила?». Тут­таки й можливість підсолодити свою гірку (особливо після засніжених перевалів Анатолії) дорожню долю. Цукор у вазах стоїть на столі — бери, скільки осилиш.

Чаювання в Туреччині — повсякденний, для багатьох мало не щогодинний ритуал. Турки чай п’ють зі стограмових чарок, які подають на блюдечку з ложечкою і двома крихітними кусочками цукру. Майже в кожному поселенні можна спостерігати таку картину: біля мечеті на низеньких табуретах з плетеними сидіннями, навіть просто на чурбачках сидять люди похилого віку в маленьких круглих шапочках (їх носять замість колись традиційних фесок), перебирають чотки і ні, не так, як у нас, «ганяють чаї», а крихітними ковтками смакують благородний напій. Воду кип’ятять у залізних глеках, в які засовується теж залізний заварювальний чайник. Чай у ньому тривалий час залишається гарячим. Простий і практичний столовий прилад. А ще всюди в ходу самоварні конструкції, що є мініатюрними печами. Зазвичай ці чайні «буржуйки» (так їх охрестив мій супутник) використовують на природі, вибираючись на пікнік. Окрім обов’язкової вранішньої півлітрової чайної порції, вдавалося побалуватися запашним напоєм і в дорозі. Майже в кожному поселенні нас кликали до себе завсідники кафешок і підносили чарки. Звісно, з чаєм. Добре, що турецьке слово «чай» проковтуєш одразу, зі звичним входженням у знайому тему. До речі, можливість постійно виявляти повагу гостю (випробувано на собі!), підливаючи йому в чарку чай, і зумовила такий малий об’єм посудини. Моя вдячність (особливо, коли хотілося ще трохи розслабитися в тіні під навісом) нерідко виражалася в тому, що я прицмокував і казав: «Лезетлі чай!». Траплялося, що ця похвала змушувала хазяїна продовжити чаювання. Слово «лезетлі» (смачний) я запам’ятав швидко, уявивши, як лижу морозиво. Іще приємне почуття, задоволення (не лише від їжі, а, скажімо, від погоди, споглядання красивої жінки) виражає дуже поширене слівце «гюзель». Щирість захвату посилюють піднесені до рота складені щіпкою пальці.

Лазня по­турецьки

Молодий до очей зарослий жорсткою чорною щетиною турок щось дико вигукнув (так, напевно, колись кричали яничари, заносячи шаблі над головами моїх слов’янських одноплемінників), плеснув у долоні й почав терти мене жорсткою рукавицею. Бруд скачувався валиками завтовшки в палець. Лазник безупинно плескав на мене воду з раковини, сумно хитав головою й щось буркотів собі під ніс — чи то докоряв, чи то жалівся, чи то висловлював образу.

У турецьких містечках після мечетей лазні­«хамами» з чорними куполами, в які вправлені віконця­ілюмінатори, — мабуть, найпримітніші споруди. І найстаріші. У Константинополі було понад 300 громадських лазень. Розповідають, що найвидатнішій архітектор імперії Османа Сінан, що зводив для Сулеймана Пишного та його вельмож чудо­палаци та мечеті, не вважав для себе негожим проектувати й прості міські лазні. Вміли древні (не лише турки) розслаблятися після борони та бою. Особлива атмосфера блаженства — «кейфу» — охоплює тебе, коли ти потрапляєш до великої круглої мармурової зали. М’яке ненав’язливе світло ллється згори з круглих віконець. Уздовж стін розташовані раковини з краниками, в центрі — узвишшя. Чи то артистичний поміст, чи то лобне місце. На нього й поклав мене суворий лазник, кинувши услід тонкий квітчастий рушник. Мовляв, візьми, прикрий сором. Почалося приготування до масажу. Спочатку лазник наповнив рідким милом наволочку й надув її. Одразу вміст мильної бульбашки опинився на мені. Масаж розпочався з кінцівок. Обхопивши й стиснувши сильними пальцями ногу, лазник почав масажувати її від стегна до стопи, ніби вичавлював з кінцівки втому. Те саме він виконав із другою ногою, а потім і з руками. А після цього м’яв, теребив, тер мене, змушуючи лягти на живіт, перевернутися на бік, розтягнутися на спині. Кілька разів натиснув на хребет, до хрускоту в плечах звів на грудях лікті, виконав із моїм, напевно, все­таки тлінним тілом ще декілька процедур, що не піддавалися опису. Після масажу я зрозумів, чому про турецьких лазників­масажистів кажуть, що вони здатні підняти з могили мертвого. Лазневу процедуру я закінчував уже в звичайній сауні, облаштованій в одній із бічних кімнаток. Після лазні, опинившись біля свого велосипеда на вузькій і спекотливій вуличці Мерсіна (саме в цьому турецькому портовому місті, звідки ми на поромі переправилися на Кіпр, доля піднесла мені всі принади «хамаму»), я відчув раптом незвичайну легкість у тілі й думках. І дорога (і та, яку здолав, і версти попереду) здалася приємною з усіх погядів прогулянкою.

Дорога до храму

«О­о­а­а­и­и» — мені складно (мабуть, це й неможливо) передати звуки, що лунали з репродукторів, які звисали з мінаретових вежок. Пять разів на день муедзин скликав віруючих на молитву. Його гортанний заклик лунав над спекотливим мусульманським світом. Він наздоганяв нас і на околицях гірських поселень, і у глухих ущелинах, и на перевалах, проривався крізь рокіт моря й будив на світанку. Білі мінаретові шпилі видно здалеку. За ними та за їхньою кількістю ми визначали, де і яке поселення розташоване…

Різним богам і божкам поклоняються люди, різними мовами, з різними молитвами звертаються до небес (хоча про одне й те саме просять). Мандрівник — між небом і землею, між людьми і богами. Як же бути з чужою вірою, чужими богами, чужими ритуалами? Передусім, мабуть, їх треба знати. І поважати. Це — головне. А решта — вже за дорожнім сценарієм, відповідно до сюжету, за підказкою здорового глузду і випадку. Адже будь­яка реальність, сюжетно і тематично оформлена, містить безліч сутностей. Часом хитро сплетених і навіть ворожих одна до одної. Проте від цих сутностей тягнуться нитки до інших реальностей. І часто, маючи справу (а таки вимушені мати) з тією чи іншою реальністю й навіть вдаючи, що приймаємо її (куди ж подінешся, якщо приймають усі?), ми насправді віддаємо данину її окремим сутностям. І ставлення до них може бути різним залежно від безлічі причин. Відвідуючи церкву, беручи участь у релігійних церемоніях і святах, я можу не визнавати Бога, можу відкидати релігійне вчення, проповідь священнослужителя мені може бути не до душі. Але це не заважає захоплюватися красою храму, хвалити роботу майстра, який його побудував.

Турки полюбляють і вміють будувати. Будівельна техніка відточувалася впродовж віків під час будівництва культових споруд, передусім мечетей (турецькою —»джамі»). Вище в небо — ближче до Аллаха. Краса мінаретів — в їхній стрункості, витонченості, космічній спрямованості.

Головне культове диво Туреччини — стамбульський храм Айя­Софія. Він побудований у 533 році імператором Юстиніаном. Будували обачливо, з вигадкою та витонченістю. Вапно виготовляли на ячмінній воді, в цемент додавали олію. Для верхньої дошки престолу був винайдений новий матеріал: у розтоплену масу золота кидали онікси, топази, перли, аметисти, сапфіри, рубіни. Усі доходи імперії за п’ять років не покрили витрат на спорудження цієї святині… християн. Так, саме так. Спочатку так. Більш як тисячу років Софійський собор у Константинополі, аж до спорудження собору Святого Петра в Римі, був найбільшим храмом у християнському світі. 1453 року султан Мехмед ІІ в’їхав у собор на білому коні й повелів перетворити його на мечеть. Після цього над будівлею зметнулися увись чотири мінарети. Вони зробили храм ще величнішим. Він став унікальним планетарним пам’ятником давньої архітектури. Дві віри — два світи. Проте один храм. І одне на всіх небо…

Автор: Володимир СУПРУНЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Журнал Віче

Віче №15/2016 №15
серпень 2016
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Рахункова палата позитивно оцінила роботу корпоративного блоку Фонду держмайна Вчора, 17 листопада

Тупнула ніжкою Вікторія Сюмар: Не кажіть про „Віче”, бо буде скандал. Ср, 28 грудня 2016

Усіх застерігає Вікторія Сюмар Ср, 28 грудня 2016

Шлях до нації: словенська модель постсоціалістичного суспільного розвитку Ср, 28 грудня 2016

Привітання Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Сергія Власенка та членів Комітету з Днем місцевого самоврядування Вт, 13 грудня 2016

ВИЇЗНИЙ СЕМІНАР-ТРЕНІНГ «ІНТЕРНЕТНІ ЗМІ: специфіка, контент, просування. Чт, 08 грудня 2016

Ігор ШЕМОЧЕК: «Я дістав гранату й розігнув один вусик. Я тримав її на той випадок, якщо зустріну не тих...» Пн, 14 листопада 2016

Пр деякі попередні оцінки діяльності Адміністрації Президента США Д.Трампа Пн, 14 листопада 2016

Луганське обласне телебачення веде репортаж з Сєверодонецька… Наталя Дніпренко та Андрій Куликов під егідою Укртелерадіопресінституту провели лекції та майстер-класи для місцевих журналістів Пт, 04 листопада 2016

М18 – це активна молодь Вт, 01 листопада 2016