Тарас ВИНОГРАДНИК: «Мені часто закидають, мовляв, вічно ти чимось невдоволений!». А я ли­шень хочу, щоб працював закон»

Що таке цинамоновий хрущ, ви дізнаєтесь із цього інтерв’ю з людиною, яка робить неординарні речі, що викликають як подив, так і обурення оточення. А ще — пошук потаємного підтексту. Ще б пак! Адже про нього написано: «Даний чиновник не був помічений та не має офіційних підтверджень у корупції, а також не зловживає своїм посадовим становищем для покращення майнового стану»… Чи має ця людина, яка брала участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а потім відмовилася майже від усіх пільг, передбачених ліквідаторам,. подвійне дно, намагався дізнатися журнал «Віче». Тож про бачення того, що відбувається в країні й, зокрема, у його рідному Івано-Франківську, про те, як побороти недовіру до влади та покращити інвестиційний клімат, а також про таємниці улюбленого виду спорту Путіна й Порошенка досить відверто розповів «Вічу» керівник Івано-Франківської обласної організації «Самопомочі» та голова фракції цього об’єднання в Івано-Франківській обласній раді, генеральний директор девелоперської компанії «Арсенал-Сіті» Тарас ВИНОГРАДНИК.

— Кажуть, є таке поняття, як «станіславський феномен». Що це, на вашу думку, і яким ви бачите себе у його творенні?

— Це свого роду спроба самоідентифікації. Засновниками цього станіславського міфу були письменники та митці новітньої України. І потім однією зі складових так званого станіславського феномену стала Благодійна громадська культорологічна фундація «Цинамоновий хрущ», до заснування якої маю стосунок і я. Слово «цинамон» увібрало в себе не лише аромат свіжої, пухкої, рум’яної випічки, гарячої та чорно­солодкої кави, але й чогось невловимо­казкового, фантастичного й незвичайного. Запах цинамону асоціюється із запахом Європи, а хрущ — найбільша за розмірами комаха, яка піднімає сама себе й живе виключно в екологічно чистому середовищі. І от під такою символічною назвою «Цинамоновий хрущ» ми у 2007–2008 роках робили досить цікаві речі. Наприклад, привезли в Івано­Франківськ близько тисячі хрущів. І їх розпустили по місту. Ми хотіли таким символічним кроком показати важливість відновлення чистоти середовища. На жаль, ми живемо в суспільстві, в якому люди важко сприймають неординарні речі, що суперечать буденному укладу життя і повсякденним потребам. І підтекст нашої акції для багатьох франківців видався незрозумілим. Так само, як і акція очищення нами скульптур на фасаді нашого драматичного театру. Її мали б сприйняти не як радянський суботник, а як такий собі заклик до загального очищення культури від усього напускного. Може, загал і не оцінив нашого задуму, та Мельпомена була втішена. І знаєте, пішло! Змінився в театрі режисер, і почали ставити такі спектаклі, як «Солодка Даруся» та «Нація», з котрими нинішня трупа гастролює по всьому світові. Мені здається, що своїми перфомансами ми робили певні поштовхи, які, може, й не були відчутні, але щось істотно змінювали. Так, наприклад, перевидали «Атляс України й сумежних країв», що вперше побачив світ 1937 року під редакцією Володимира Кубійовича. Це справді аргумент до того, що Україна — це територія від Сяну до Дону. Такою насправді була Україна, де говорили українською мовою. Всі прозріли! Бо побачили, що це було аж до Чечні!

Ще однією складовою «станіславського феномену» став випуск чергового номера креативного журналу «Четвер». На його презентацію ми запросили онука імператора Австро­Угорщини Франца Йосифа Отто фон Габсбурга…

— Якщо відверто, то суспільство охочіше сприймає інформацію про… гречку, цукор, ковбасу. Дуже сумно через те. Втім, деякі речі з того, що ми започаткували, виявилися затребуваними. Наприклад, усім відомий фестиваль ковалів, а нині ось до міста завітав «Гогольфест».

— Я, певно, романтик… (Сміється). Ні, я точно романтик! Бо у 2008 році повірив, що щось у цій країні можна справді зробити й кардинально змінити. Чітко тоді розумів ситуацію в енергетиці, мав партнерські зв’язки з колегами в цій сфері в Німеччині та Австріі. І ми разом почали то робити. Я перший в Україні спробував побудувати біогазовий комплекс. Це був 2009 рік. Зацікавив інвесторів, давали нам тоді неймовірні суми грошей, але єдине, що вони хотіли, — робити це все в європейський спосіб. Тож я робив презентації всюди, де тільки можна. Ми укладали контракти, з ким тільки можна. Усе це зупинилося через нашу митницю. Вони хотіли хабар за розмитнення обладнання, а я принципово не дав. Ми подали на них позов, виграли суд в Івано­Франківську. Вони подали апеляцію. Ми виграли суд у другій інстанції. Вони подали касацію. Це при тому всьому, що ми були включені у регіональну та державну програми енергоефективності. Ну, а Вищий господарський суд почав розглядати це питання аж у… 2014 році. І ми виграли цю справу! Але я вже нічого не хочу. Я вже майже не вірю деклараціям у цій державі. Якби ми побудували це у 2009 році, то економили б приблизно 10 мільйонів кубів газу на рік.

— Як негативний. Нічого не змінюється на краще. Без лобізму нічого не можна зробити. Немає правил гри, бо вони постійно змінюються, а тому їх ніхто не знає. А інвестиційні проекти передбачають бізнес­план із розрахунком на певний проміжок часу. Небагато людей хочуть ризикувати своїми коштами, доки немає прозорих і зрозумілих правил на довготермінову перспективу. Якщо говорити про Івано­Франківську область, то дещо виходить, але знову ж таки виключно завдяки певним лобістам у столиці. Це факт. Дрібний інвестор узагалі сюди не піде, а потужний — хіба що як має зв’язки на рівні МЗС, адміністрації Президента та за умови їхнього благословення.

— Та в нас дуже хороші закони! Чудові закони про захист іноземних інвестицій. Тільки вони не працюють.

— Однозначно, бо вона перша їх порушує. Вона має для себе все що завгодно, а іншим — зась. Щоб це змінити, треба зробити очевидні речі: перезавантажити владу, відновити довіру до неї, яка виникне тільки тоді, коли влада стане відповідальною.

— Працюємо. Але нам і тут заважають. Наш будівельний проект «Арсенал» (повністю новий житловий мікрорайон у південній частині Івано­Франківська на території колишнього військового містечка № 13) почався ще 2007 року. Характерним є те, що мікрорайон зводиться з нуля. Такі випадки трапляються доволі рідко. Перед тим як починати, я проїхав кількома європейськими країнами й подивився, як там ставляться до будівництва, вивчив їхній досвід. У нас як? Беруть ділянку, будують будинок, продають. Усе! Ми ж почали працювати інакше, з європейським, а не з вітчизняним підходом до справи. Спочатку подивилися плани розвитку міста: скільки на декілька десятків років наперед потрібно Франківську житла. А ще зрозуміли, що в людей уже сформувалася потреба в якісно інакшому житлі. Тому й виникло таке гасло: «Старе — на нове і гірше — на краще».

Про що йдеться? 2006 року Івано­Франківську область віднесли до сейсмонебезпечних. Відповідно змінилися державні будівельні норми. Ми провели аналіз житлового фонду міста й з’ясували: в разі відповідної техногенної або природної катастрофи більш як половина будинків складуться, наче картонні. Крім того, термін використання так званих хрущовок за всіма нормами й здоровим глуздом остаточно сплив 2015 року. Їх треба просто зносити, бо вони становлять небезпеку. І ми на це розраховували. Але влада вдає, що все гаразд. Як вона всім дасть житло? Звідки візьме?..

Але розкажу про те, що вдалося. Ми до своєї ділянки провели всі магістральні мережі. Адже, крім сейсмонебезпеки, існує й небезпека підтоплення, що його місто переживало вже двічі. Тому фундаменти та мережі треба будувати з урахуванням всіх цих чинників. Ми це все зробили. Попередньо провели аналіз і зрозуміли: якщо серйозно не зайнятися мережами, то протягом 2016–2020 років у Івано­Франківську, як і в усіх містах України, можна очікувати на техногенну катастрофу. Однак, щойно побачили наш підхід, який відрізняється від підходів звичайних забудовників, нам почали встромляти палиці в колеса.

— Так. Тут ми вже боремося, бо дуже багато коштів інвестовано. І перші в Івано­Франківську будуємо не лише будинки, а й інфраструктуру довкола них. Наприклад, перший дитячий садок. До нас ніхто за свої гроші дитсадки не будував. Ми перші в Україні до початку будівництва віддали житло — те, яке належить людям: 173 квартири передали військовослужбовцям. До початку будівництва! Тож ми побудували мережі, якими користується місто, військові отримали житло, а тепер місто хоче… забрати у нас цю ділянку. Нас знову втягують у суди, щоб ми втрачали час, рентабельність, щоб покупець не йшов на наші об’єкти. При цьому ми несемо відповідальність, а вони — жодної. Вперше в історії України сесія міської ради звернулася до Президента, Голови Верховної Ради, голів фракцій, Прем’єр­міністра України, щоб покарати мене. Порушити проти мене кримінальні справи. Ми це все пережили, відвоювали в судах. Нині влада всіма можливими та неможливими способами блокує нашу діяльність. Ми вже звернулися до бізнес­омбудсмена України. Сподіваюся, що переможемо. Але наш досвід доводить: в Івано­Франківськ вкладати ризиковано, інвестувати сюди означає наражатися на конфлікти з новою прокомуністичною владою, яка тільки те й вміє, що забрати й поділити, а нічого нового створювати не хоче.

— Влада, але перед першою сесією всім керівникам фракцій тих політичних сил, що пройшли на виборах, я запропонував підписати угоду. Адже в нашій обласній раді немає комуністів, соціалістів, Партії регіонів та Опозиційного блоку. Всі проукраїнські! То що нам тоді ділити?! Давайте пропишемо, кажу, як ми рухатимемося далі. Це не коаліційна угода, а угода про бачення розвитку області. Всі відмовилися. Відповідно фракцію «Самопомочі» відсторонили від усіх владних процесів. Усе вирішується кулуарно, а ми нині маємо одну комісію. Це комісія з питань захисту прав людини, законності, правопорядку, антикорупційної політики, люстрації та очищення влади, яку я очолюю. І їм від цього дуже некомфортно. Вони мені закидають, мовляв, ти вічно чимось невдоволений! А я лишень хочу, щоб працював закон… Тому «Самопоміч» представляє лише частину влади, і ми маємо виправдати довіру тих людей, які нам довіряють.

— Ходімо з вами в поле. Я буду з лопатою, сапою та граблями, а ви — з обрубком патика. І я скажу: ну, копай!

— Тоді це Ляшко! (Сміється).

— Сапати помалу. Головне — не стояти на місці. Реально маємо дуже обмежений інструментарій. Єдине, що в нас є, це можливість говорити і вносити свої ініціативи. Важливо, що ми постійно працюємо, а не тільки в період передвиборної кампанії. Ми й нині поводимося активно і, як каже влада, створюємо їй певні незручності. І це бачить і розуміє думаючий виборець. Відверто кажучи, таких виборців, на жаль, дуже мало. У більшості коротка пам’ять. Усі полюбляють популізм, і обирають владу переважно пенсіонери — ті, хто вже нічого не створює. Наш виборець — це той, хто мислить реалістично та прагматично.

— Думаючий виборець має зрозуміти: часу обмаль. І не просто констатувати, а обговорювати, міркувати, мізкувати. Хто — зі своїм сусідом, хто — з партнером чи родичами, друзями, які голосували за владну більшість. І доводити їхню нікчемність, корупційність, антизаконність, а то й звичайну необізнаність, непрофесійність. Адже через усе це страждає не просто якась одна чи дві особи, через це страждають усе суспільство, громада, країна, держава. Вони перебувають у стагнації.

Водночас ми демонструємо досвід Львова. Як там працює влада. З якими підходами та філософією. Показуємо конкретні приклади того, що вдалося змінити. У Верховній Раді «Самопоміч» має особисту позицію і думки, є послідовні кроки. Ми не мовчимо, хоча, так, ми — не Ляшко. Ми не популісти, як Юлія Володимирівна. А щодо, як ви сказали, «самонемочі»… То це, як у дитячій пісочниці, коли хтось когось хоче образити, то придумує якісь ярлики чи прізвиська. Ми нікого не кривдимо, бо не граємося в дитячий садок, а ведемо відповідальну політику. А виборець сам дає назви: наприклад, «блок панамських патріотів»».

— Якщо це стосується будь­якого підприємства, то це просто незаборонена законом форма його роботи. Дайте людям можливість заробляти, зробіть так, щоб працювали закони, й усі сумлінно платитимуть податки. Особисто наша компанія завжди намагалася затягнути гроші в Україну, а не виводити їх! Шукали інвесторів, усюди, де могли, щораз розповідали про розбудову нової молодої держави і, як потім з’ясувалося, брехали людям, повіривши Ющенку. Але в цих справах є не тільки складова закону, а й емоційно­моральна складова. Вона стосується, зокрема, перших осіб держави. Подивіться на Захід. На дії тих європейських державних чиновників, які так само потрапили у скандал. І це є відповідь на запитання про офшори.

— У політиці. Там ніхто не несе відповідальності. Є державні будівельні норми, є контрольні органи, й у цій сфері можна в судах бодай щось захищати, що в мене успішно виходить. А щодо політиків… Скажіть, хоч один із них відповів?! Для мене яскравим прикладом є міністр оборони Німеччини — людина, яка за впливом була в партії другою після Ангели Меркель. І його декласували лише за те, що в докторській дисертації виявили два абзаци плагіату. Два абзаци! І людини як політика немає. Це відповідальність!

— Це те, що робить «Самопоміч» своєю просвітницькою діяльністю. В Україні було два Майдани. Третій ми не витримаємо. Це точно. Я взагалі не сприймаю радикальні методи. Щодо еволюційного, то ми маємо чекати. Я бачу можливість виходу для країни в революційно­еволюційному шляху. І ми нині живемо саме в цьому проміжку часу. Хоча й триває війна, зростає соціальна напруженість, але суспільство поступово змінюється на краще. І відповідальній політичній силі в цій ситуації треба мати свою нішу й не зраджувати своїй позиції. Ми можемо змінити “зараз і тепер”. Однак для цього має бути критична маса політичної волі. Її поки що немає, на жаль.

— Це насамперед можливість щось змінити на краще. Це те саме, що пекти хліб. Головне — мати відповідальність. Якщо у вас хліб поганий, його не купляють, і ви банкрутуєте. Так і тут! Якщо ви обдурили виборців і вони вас не підтримують, то все, маєте піти.

— Так. Мені легко. Я не люблю й не хочу брехати. Я загартований за 8 років боротьби.

— На пропозицію очолити міську адміністрацію я відповів, що мені потрібно, щоб хоча б 90 днів мені ніхто не заважав. І всі бояться. (Сміється). Ми або змінюємо все, або імітуємо реформи. Імітувати я не хочу. Але в мене є команда самодостатніх людей, які не задіяні в корупційних схемах, є бажання, воля й бачення того, що я хочу зробити.

— Дзюдо — це більше мистецтво, ніж спорт. Я почав ним займатися з 1977 року, входив до складу збірної області та збірної України. Пізніше, коли почав займатися підприємницькою діяльністю, вирішив підтримувати наші клуби. У нас є два чемпіони Європи, призери чемпіонату Європи! Дзюдо, як і політика, — це мистецтво можливостей. Бо людина меншої ваги, але краще технічно підготовлена може перемогти будь­кого! Коли ви пускаєте гірською річкою стовбур дерева, він може розбитися об камені або потік його може викинути на берег, а от листочок з дерева підхопить річкова вода, й він легко здолає всі перешкоди на своєму шляху. Так і в дзюдо! Треба бути гнучким і по можливості використовувати енергію, силу і техніку вашого супротивника. Тоді й перемога дістанеться спритнішому, кмітливішому й розумнішому…

— Добре. Але річками в Карпатах таки успішно сплавляють ліс. Колоди інколи справді трощаться або викидаються на берег…

Автор: Яна СТАДІЛЬНА.