передплата Українською | In English

№3, лютий 2007

Генія з палацу ніхто не виселить

Поділитися:

Національний музей Тараса Шевченка: від трьох потрясінь – до нової експозиції

У Києві є унікальна споруда, яка нині передусім
асоціюється з ім'ям геніального Кобзаря:
Національний музей Тараса Шевченка.

 Сьогодні він гостинно приймає відвідувачів. У залах – виняткова святість і рідкісна урочистість. Уже ніщо не нагадує про три потрясіння, які нещодавно пережив цей величний, здавалося б, незрушний і непідвладний часові літературно-мистецький заклад.

Його основи закладалися довго. Першопочатки формувалися ще до Другої світової війни. 27 березня 1943 року Раднарком України ухвалив постанову про об'єднання галереї картин Тараса Шевченка та присвячений йому меморіальний комплекс у єдине ціле. Новоствореному Державному літературно-художньому музею було надано нове приміщення. Тоді ніхто й гадки не мав, що в ХХІ столітті на нього почнуть таємно посягати різноманітні комерційні структури та скоробагатьки. Що ж, такий архітектурний шедевр не може не привертати уваги, надто тих, хто має загребуще око.

Спершу розкішний особняк (архітектор В. Ніколаєв) на Бібіковському бульварі, №12 належав міському голові П. Демидову, який мав титул італійського князя Сан-Донато. Пишну споруду, відому під назвою «будинок Сан-Донато», у лютому 1875 року купив знаменитий капіталіст-меценат М. Терещенко й невдовзі перетворив на помпезний палац.

Він витримав випробування революціями та війнами, однак невблаганний час брав своє. З кожним роком дедалі більше відчувалася потреба в капітальному ремонті. Його довго відкладали. Це й зрозуміло: нелегко відважитися на таку складну справу. Зрештою тодішній генеральний директор музею Сергій Гальченко 19 січня 2004 року підписав кошторис, за яким на кардинальне оновлення будівлі було виділено 4 млн. 320 тис. грн. Річ не в сумі, а в тому, що святиня після перенесення до фондосховища чотирьох тисяч експонатів стала звичайнісіньким об'єктом «капремонту». Не стало звичної аури, висока духовність зіткнулася з буденністю, суєтою суєт і дріб'язковістю. Це було вкрай тяжке випробування. Не всі працівники музею його витримали. Велетенські кошти ніби заворожували, сіяли підозри. Недовіра один до одного стала неписаним законом спілкування. І коли в приміщенні, де панував Шевченко, з'явилися ревізори, стало зрозумілим: треба рятувати храм.

Але як? Колектив розколовся, чвари вихлюпнулися назовні. Громадськість завирувала, заходилася підраховувати витрачені (чи вкрадені?) копійки. До всього додалося несприйняття багатьма музейними працівниками та їхніми впливовими прихильниками намірів генерального директора внести істотні зміни в традиційну, давно усталену експозицію. У кожної сторони були свої вагомі аргументи. Хоч це й парадокс, але факт: сформувалися мовби дві правди, дві рівнозначні, рівновеликі істини. Ніхто не хотів поступатися своїми принципами, переконаннями, зрештою авторитетом.

Третім потрясінням став Указ Президента України №529/2006 «Про створення науково-дослідного й культурно-інформаційного центру «Шевченківський дім». Здавалося б, треба було радіти: нарешті держава створить справді новітній осередок Шевченкіани. Однак виникли тривожні запитання, зокрема найболючіше: «А що буде з палацом?» Справді, якщо музей увійде до системи «Шевченківського дому» і якщо саме там, у сучасних сховищах зберігатимуть усі шедеври національного генія, то що залишиться на бульварі Шевченка,12, хто і як використовуватиме приміщення? Не зумівши відстояти свою позицію, Сергій Гальченко написав заяву про звільнення за власним бажанням.

– Ми не просто витримали удари долі, а після завершення ремонту за короткий час витворили нову експозицію, – розповідає нинішній генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Наталія Клименко (на знімку). – Зміни подобаються не всім, та ми твердо обстоюємо власну принципову концепцію: неперевантаженість залів матеріалами. Чимало з них вилучили, а деякі, самобутні, додали. Так, облаштували куточок Шевченка як учня художньої академії, виставили частину раритетних видань, подали широкоформатні зображення Петербурга, в окремих залах постелили зелені доріжки як символ України, використали банери… Отже, музей діє. Тарасові Григоровичу в ньому добре. Віримо, що генія з палацу ніхто й ніколи не виселить.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №4/2016 №4
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата