Ніна КАРПАЧОВА: Людина має право на гідність

Омбудсман – посередник між владою й кожною людиною. Відтоді, як 14 квітня 1998 року Верховна Рада проголосувала за обрання на посаду Уповноваженого з прав людини професійного юриста, народного депутата Ніни Карпачової, до Омбудсмана звернулося понад 750 тисяч осіб.

– Ніно Іванівно, передусім щиро вітаємо з переобранням на посаду Омбудсмана, нових вам успіхів в іпостасі народної заступниці. Будь ласка, поділіться, з чим ідуть до вас люди.
– З тим, що в більшості болить. Це і непомірне підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги, і земельні конфлікти з владою, і те, що не скрізь виконується ініційована мною норма закону, згідно з якою тепер дозволяється приватизувати кімнати в гуртожитках, де перебивається півтора мільйона наших безквартирних співгромадян. І, звісно ж, зі скаргами про неповернені трудові заощадження. 2006 року на їх погашення виділено з держбюджету приблизно 600 млн. гривень. Всього-на-всього. А якби вийти, як я пропонувала в парламенті, на півтора відсотка виплат від валового внутрішнього продукту (щорічно близько 9 млрд. гривень), то цей процес, правомірність котрого, до речі, підтверджена рішенням Конституційного Суду, прискорився б у 10 разів! Треба встигнути, поки живі ті, кому заборгувала держава. Утім, тут ідеться й про гарантоване подолання бідності, і про кредит довіри до влади, що не повинен девальвуватися…

– Погрози судовими позовами та виселенням із квартир за несплату по грабіжницьких тарифах якраз підривають цю довіру.
– У недавньому поданні Омбудсмана Прем'єр-міністрові Віктору Януковичу «Про порушення конституційних прав громадян на належний рівень життя у зв'язку зі зростанням цін і тарифів на житлово-комунальні послуги» я зазначила, що влада просто познущалася над людьми, коли так брутально поставилася до питання тарифів. Не треба забувати, що стаття 30 закону про житлово-комунальні послуги чітко визначає: доходи населення за темпами зростання мають випереджати збільшення цін і тарифів. Отже, судові позови треба насамперед подавати на тих, хто оголосив народові тарифну війну.
 А стаття 11 згаданого закону вимагає обов'язкового проведення громадських слухань з цієї насущної проблеми. Абсолютна більшість місцевих рад не прислухалася до голосу територіальних громад. У поданні я прошу взятися за ретельну перевірку відповідності закону про житлово-комунальні послуги та іншим нормативним актам прийнятих регіональною владою рішень про підвищення тарифів. Про жодне виселення не може бути й мови! Як і не вправі відділення банків та поштового зв'язку відмовляти будь-кому в прийманні сплати за старими тарифами.
 А щодо субсидій, то навіть удосконалений владою механізм їх призначення навряд чи стане рятувальним кругом. Скажімо, люди похилого віку, які втратили рідних та близьких, фактично не можуть претендувати на цей вид компенсації, якщо метраж їхнього житла перевищує нормативи на одну особу. Виходить, держава підштовхує до переселення в житло меншої площі, що може обернутися непоправними людськими драмами. Не допустити цього – мій обов'язок.

– Є ще одна проблема, навколо якої дедалі частіше схрещуються політичні списи. Це продаж землі. Так, у селі Княжичі Броварського району на Київщині продаж земельних паїв призвів нещодавно до побиття селян, унаслідок чого багато хто опинився в лікарні…
– Спеціальна група фахівців секретаріату Уповноваженого вивчає причини та наслідки ганебного явища: всупереч мораторію на продаж землі в пристоличних селах ділки всіх мастей утягують селян у свій спекулятивний бізнес і, зрештою, позбавляють їх заповітних соток та гектарів. Щоб не допустити цього, треба прийняти ще низку законів, зокрема про земельний кадастр, про ринковий обіг та особливості національного використання земель як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення, а також встановити правову відповідальність для перекупників землі. Давно вже час законодавчо окреслити повноваження виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в контексті конституційного положення про землю як виняткову власність народу.

 – Виходить, право на землю – це право на життя…
 – Хоч як прикро, але буває, що й ризик для життя. Як приклад наведу недавню алуштинську трагедію Наталії Кобелєвої. Стомившись боротися за свої чотири сотки землі, одинока мати викинулася з п'ятого поверху будинку місцевої мерії. Майже півстоліття користувалася цією ділянкою родина Кобелєвих, і раптом її відняли «нові українці». Жінка спробувала в законний спосіб оформити право на власність. Дійшла до апеляційного суду. Але хто судді, відомо. Я зажадала, щоб прокуратура Криму почала розслідувати справу за фактом доведення до самогубства Наталії Кобелєвої.
 Алуштинська наглядова інстанція взагалі відмовляла в порушенні кримінальної справи. Після мого звернення до Генпрокурора Олександра Медведька, Президента Віктора Ющенка та його тодішнього представника в Автономній Республіці Крим Геннадія Москаля крига скресла. На найвищому рівні створили спеціальну комісію, до складу якої увійшов і один із радників Уповноваженого з прав людини. Усе-таки порушили кримінальну справу саме за фактом доведення жінки до самогубства. Вирішили питання про опікунство неповнолітнього сина Наталії Кобелєвої. Це перші кроки в обстоюванні її зганьбленої людської гідності. Шкода, що посмертно.

– Бідність штовхає людей на ризиковані вчинки, а то й порушення закону...
– На превеликий жаль, це так, але й за ґратами не всі вбивці та ґвалтівники. Щорічно за ґратами опиняються не менш як мільйон осіб. Мало не щодня до мене звертаються люди зі скаргами на нелюдські умови утримання, жорстоке ставлення до затриманих, заарештованих та ув'язнених. Про це з болем пишуть мені їхні матері. А тортури єзуїтські: засуджених катують голодом, холодом і навіть саджають на палю. Я вже не кажу про так звані «слоники», «шпагати» та відбивання нирок пластиковими пляшками з водою...
Наш моніторинг та комплексні перевірки за участю преси в Чернігівській, Луганській, Київській, Черкаській, Запорізькій, Житомирській і Львівській областях підтвердили факти брутального порушення прав людини в пенітенціарних закладах. У більшості СІЗО кількість підслідних набагато більша, ніж наявних місць. Це суперечить і санітарним, і юридичним нормам. В одній камері поряд із убивцями, насильниками, рекетирами нерідко перебувають ті, хто не становить значної суспільної небезпеки.

– Один із президентів США Томас Джефферсон публічно зізнався: «Якщо довелося б робити вибір: мати уряд без преси чи пресу без уряду, я, не роздумуючи, обрав би друге». А ви, Ніно Іванівно, яку роль відводите засобам масової інформації?
– Донкіхотську. Преса в Україні, так і не ставши четвертою владою, сама нині потребує захисту від різнокаліберних утискувачів свободи слова. Є цілком реальна загроза, що наші мас-медіа зі сторожового пса демократії перетворяться на моську грошовитого господаря. Тобто на відданих прислужників капіталу.
А ті, хто не зраджують своєму покликанню, ризикують опинитися на мушці в кілера або за ґратами.
Скажімо, на редакторові газети «Евпаторийская правда» Володимирові Лутьєву влада взагалі випробовує досі нечуваний метод боротьби зі свободою слова: не вбиваючи, взялися знищувати журналіста нескінченними слідчими діями, моральними тортурами та ув'язненням. Понад шість років триває судова тяганина у сфабрикованій справі, суть якої – надумана підозра в замаху на життя одного з колишніх депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (якого, до речі, притягують до кримінальної відповідальності й оголосили в розшук). Судовий вирок журналісту – борцеві з кримською мафією був, як постріл у спину: вісім років позбавлення волі.
 А ще ж наприкінці 2005-го Володимиру Лутьєву, якого тепер кинули до найстрашнішої камери (підземної, на півтораметровій глибині), я вручила відзнаку «За мужність» – найвищу нагороду Омбудсмана України. Як Уповноважений з прав людини беру участь у засіданні Верховного Суду, де слухається касаційна скарга незламного журналіста.

– Яка сентенція, на ваш погляд, може бути найповчальнішою для українських політиків?
– Вислів великого прихильника ненасильницької боротьби за свободу Махатми Ганді: «Не народ існує для революції, а революція для народу».

– А під час Помаранчевої революції на чиєму боці ви були?
– На боці демократії – в центрі української столиці, де народ захищав своє право на чесне волевиявлення. Я переймалась одним: не дати пролитися ані краплині крові в протистоянні політиків. Навіть тодішнього Президента Леоніда Кучму особисто про це просила.

– Чи траплявся вам у літературі образ, що найбільше розкриває природу Омбудсмана?
– У Максиміліана Волошина є такі рядки:

А я стою один між них,
В пекучім полум'ї і димі,
Всіма я силами своїми
За цих молюся і за тих.

– Дякуємо за розмову, бажаємо, щоб усе задумане здійснилося.

 
 Розмову вели Іван ЛЕВЧЕНКО
та Геннадій КИРИНДЯСОВ.