передплата Українською | In English

№21, листопад 2015

Золоті скрипки Одеси

Поділитися:

Як каже Михайло Жванецький, одесити бувають двох видів – розсіяні та зосереджені. Приголомшливий гала-концерт розсіяних по всьому світові скрипалів-віртуозів для зосереджених тільки в Одесі земляків і гостей Південної Пальміри відбувся 17 жовтня в Національному академічному оперному театрі в рамках Першого міжнародного фестивалю скрипкового мистецтва. Практично всі вони – випускники різних років славнозвісної музичної школи імені професора Петра Столярського. Колись один із учнів школи Леонід Утьосов назвав Столярського «винахідником конвеєра талантів», а Ісаак Бабель, який також навчався тут, –«фабрикою вундеркіндів». Сам же легендарний засновник «школи імені мінє» свого часу казав багатьом батькам: «Ваша дитина – звичайний геній»… Ось саме такі звичайні зірки світової величини, гастрольний графік котрих розписаний на роки, зібралися на один вечір на одній сцені виключно тому, що це – театр міста, де вони народилися й уперше взяли до рук Скрипку.

Відкрила цей чудовий концерт увертюра «Viva, Венявський» композитора Олександра Поволоцького у виконанні оркестру Одеського театру опери та балету під керуванням народного артиста Республіки Молдова Олександру Самоїле. Потім під оплески публіки на сцену вийшов автор увертюри Олександр Поволоцький. Нині він керівник ансамблю «Віртуози Тель­Авіва» й член журі найпрестижніших міжнародних конкурсів скрипалів. Як жартує знаменитий музикант, «я грав лише в двох оркестрах двох країн – Радянського Союзу та Ізраїлю, але вони були найкращі і там, і загалом і концертували по всьому світові». Пізніше композитор і скрипаль іще двічі виходив на сцену, щоб виконати свої твори. Його «Весна. Чотири пори кохання» – абсолютно приголомшливе поєднання досконалого звучання з блискучою імпровізацією.


На сцені з'являлася одна зірка за одною. Колоритні, яскраві, безмежно талановиті. Їхня гра зачаровувала до такої міри, що, здавалося, зал іноді просто переставав дихати. А потім вибухав тривалими оплесками. Дора Шварцберг (Австрія), Сергій Кравченко (Росія), Олександр Вінницький (Фінляндія), Павло Верников (Італія), Тетяна Самуїл (Бельгія), Григорій Сандомирський (США), Світлана Макарова (Швейцарія), Нора Романова­Шварцберг (Австрія), народний артист СРСР Едуард Грач (Росія), Михайло Вайман (Німеччина). Без перебільшення – золоті скрипки Одеси.


Учасники концерту та глядачі також згадали видатних скрипалів Одеси, зокрема Давида Ойстраха, й з цікавістю переглянули унікальні кадри документального фільму 30­х років минулого століття, де його викладач – одеська легенда Петро Столярський пояснює дітям, як тримати смичок. Під час перегляду старих фото конферансьє згадав і деякі висловлювання Столярського, які стали крилатими в музичному колі. Мабуть, найвідоміші з них: «Скрипку потрібно тримати гордо!» та «Не треба думати, що слово «скрипка» походить від слова «скрип». А ще таке: «Що таке горобець? Це соловей, який не вивчив своїх трелей». Або: «Цілком співчуваю твоїй застуді, але найкращі ліки – взяти скрипку в руки і не менш як три години грати вправи та етюди, тоді організм відразу розігріється, а мікроби повиздихають від звуків скрипки».


Випускники школи Столярського – справжні одесити. Вони, незважаючи на «тимчасове вибуття» з рідного міста, всі говорять цілком по­одеськи. Тож яскравим і несподіваним бонусом до блискучого виступу відомого в Європі музиканта, лауреата міжнародних конкурсів, професора Павла Верникова став його невеличкий автобіографічний монолог про своє підкорення світу.


Зал просто плакав від сміху, слухаючи розповідь про те, як Верников був євреєм у Москві («я ж невинен у цьому – це батьки!»), а потім емігрував та став росіянином у Югославії, де його хотіли призвати на війну... Від армії Верников утік і зі своїм югославським паспортом опинився «сербом у Парижі» («ви уявляєте, що таке бути сербом у Парижі?! Ні, ви цього навіть не уявляєте!»). Згодом, уже з французьким громадянством, яке він здобув, вразивши своєю грою президента Ширака, його з величезною підозрою («ви що, католик?!») зустріли в Ізраїлі, де, як виявилося, «скрипалів більше, ніж євреїв». Коли ж Павло «розсіявся» далі, аж до Швейцарії, там його знову запитали про те, хто він є. І тоді він гордо відповів: «Je suis одесит!».


Щодо учнів, то з ними маестро Верников так само, як Петро Столярський, водночас вимогливий і делікатний: «Є в мене один учень. Я йому кажу: «Володю, з кожним днем ви граєте дедалі гірше. Але сьогодні ви граєте, як післязавтра!».


Віртуози ж, яких одеська публіка довго­довго вітала стоячи й не відпускала зі сцени, грали цього вечора не як післязавтра і навіть не як завтра... Вони грали так, як грають лише для найріднішої і найулюбленішої публіки. Зі сльозами на очах і величезною палкою любов’ю в серці.

Автори: Яна СТАДІЛЬНА, Лариса МАРИЩЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата