передплата Українською | In English

№2, січень 2007

Ми не були загарбниками...

Поділитися:

Помітно, що Сергій Васильович невтомно працює. Навіть даючи інтерв'ю в будинку очолюваної ним спілки, він підписував документи, відповідав на дзвінки військових-однополчан. Діяльність спілки спрямована на те, чого нині так бракує військовим – допомоги, відчуття поваги й власної потрібності.

Сергій Васильович ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ – учасник бойових дій в Афганістані, перший комендант Кабульського аеропорту, генерал-майор. Народний депутат України, перший заступник голови Комітету ВР у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів. Голова Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). Нагороджений двома орденами Червоної Зірки, орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, орденом Данила Галицького, орденами Дружби (Росія) та Пошани (Білорусь), іменною вогнепальною зброєю.

– Пам'ять і знання сучасників про історичні події формується на основі пригодницьких і документальних фільмів, художньої літератури та підручників з історії, розповідей очевидців. Що заважає поширенню відомостей про афганську війну? Чи все ще є сторінки новітньої історії, які не можна перегортати?
– Одне з головних завдань Української спілки ветеранів Афганістану якраз і полягає в постійному інформуванні суспільства про те, що ми, «афганці», є. На жаль, коли Україна стала незалежна, деякі політичні діячі почали ставитися до нас як до представників того радянського режиму, наче це не була війна й України в тому числі. Але реальністю є 160 тисяч наших хлопців, які були призвані в Афганістан, і понад 3 тисячі, що загинули.
На жаль, постійно доводиться змушувати державу пам'ятати про нас і розв'язувати наші проблеми. Яскравий приклад: у підручниках історії для цієї війни не знайшлося місця. Щоправда, нині міністр освіти Станіслав Ніколаєнко дав указівки підготувати нові підручники та курс лекцій для вищих навчальних закладів, де будуть матеріали, підготовлені нашими силами.
Геть інше ставлення до нас у народі. В усіх обласних центрах відкрито пам'ятники «афганцям». У трьох областях – Житомирській, Черкаській та Полтавській вони є в кожному районному центрі. Хоч би там як було, а люди пам'ятають цю війну і шанують солдат, котрі не з власної волі пішли воювати й чесно виконали обов'язок.

– Чи маєте сьогодні як народний депутат і голова Української спілки ветеранів Афганістану підтримку влади в розв'язанні таких надто важливих проблем: отримання житла, пільгове лікування, допомога у працевлаштуванні «афганців»?
– Річ у тім, що донедавна існував Державний комітет України у справах ветеранів – структура, котра безпосередньо піклувалася й розв'язувала проблеми, про які ви кажете. Але за часів «помаранчевої» влади комітет ліквідували. Зараз на порядку денному – питання про його відновлення (12 січня Верховна Рада ухвалила постанову за №2410, якою рекомендує Кабміну розглянути питання про утворення центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом – Державного комітету України у справах ветеранів). Потрібно комплексно підходити до розв'язання проблем ветеранів – і на законодавчому, і на виконавчому рівні. Адже в нас багато хороших законів, але вони не виконуються.
Наша спілка постійно взаємодіє зі своїми обласними організаціями в питаннях отримання вояками компенсацій за втрачене здоров'я, моральну шкоду тощо. Тільки спільно ми маємо змогу допомагати одне одному.

– Сергію Васильовичу, а з чого почалася війна для вас? Адже ви один із перших перетнули кордон із Афганістаном. Що відчували, ступивши на чужу територію, адже перетворилися із захисника Вітчизни на… кого?
– Люди, які жили за Радянського Союзу, мали інше виховання, інший менталітет, ніж тепер. Ми свято вірили, що виконуємо наказ Батьківщини, допомагаємо афганському народові. Жодних вагань, правильно це чи ні, не було. Я справді один із перших висадився в Афганістані у складі Вітебської повітрянодесантної дивізії. Акцентую: ми не почувалися загарбниками. Ми ж не тільки брали участь у бойових операціях, а й будували школи, підприємства, тобто налагоджували економіку держави.
Показово, що коли наші хлопці нині приїздять в Афганістан, місцеві жителі з величезною повагою до них ставляться. Зараз, хоча американці й вкладають туди величезні кошти, ставлення до них діаметрально протилежне.

– Наскільки необхідне було військове втручання? Чому Афганістан просив Радянський Союз про допомогу?
– Історія свідчить, що радянські війська не самі захотіли й прийшли собі в Афганістан. Були неодноразові прохання про їх введення для стабілізації політичної ситуації. Жахливе вбивство Таракі, якого за наказом Аміна задушили подушкою, для старенького Брежнєва, котрий особисто знав Таракі й приймав його в Москві, стало останньою краплею. І було прийнято рішення про введення наших військ. Самі військові, до речі, казали, що такий крок непродуманий, неправильний і нерозумний. Але «яструби» в тодішньому керівництві Радянського Союзу вимагали направлення військового контингенту.

– Тобто ви воювали тільки з моджахедами, а мирні жителі залишалися осторонь збройних конфліктів?
– Тоді моджахедів як таких ще не було. Вони почали з'являтися вже під час війни, до речі, на гроші Сполучених Штатів, Саудівської Аравії та Китаю.

– І все-таки, що завадило стабілізувати ситуацію, якщо радянські війська, як ви кажете, намагалися порозумітися з населенням, допомагали йому? У чому прорахунок?
– Нам бракувало, як нині американцям в Іраку та Афганістані, нормальної аналітики, аналізу психології та менталітету східних народів. Скільки було воєн, проте Афганістан не підкорився, народ поступово звільнявся від іноземних військ. Люди там бідні, голодні, босі, але волелюбні. Такі не вміють і не хочуть жити під чиїмось пануванням.
Афганський народ, вихований в умовах гірсько-пустельної місцевості, звик до труднощів, до боротьби за виживання. Афганістан не порівняти з арабським світом, наприклад. І клімат, і уклад життя – інші. Коли американці лише збиралися входити в Афганістан, вони приїжджали сюди, зустрічалися зі мною, просили поділитися досвідом. І перше, що ми їм казали: не лізьте туди.

– Радянські війська в Афганістані складалися переважно з молодих хлопців. Яке було їхнє сприйняття ситуації, яка атмосфера?
– Для будь-якого солдата вести бойові дії важко, тим паче для молодого. Коли ми прийшли, хлопці спочатку груддю на кулемети йшли у повний зріст. Вже потім, коли з'явилися вбиті й поранені, почали трохи вчитися і тактики, і стратегії. Це все приходить із досвідом – військовим і життєвим.

– Чи хтось відмовлявся стріляти, вбивати людей?
– «Вбивати» – не зовсім коректне слово. Вони ж не вбивці. Ти виконуєш завдання, наказ, по тобі стріляють, ти стріляєш, до того ж якомога краще, щоб не вбили тебе. Війна не виховує кровожерливості. Наведу приклад. За часів Президента Кравчука ми зробили перше подання на амністію до Дня незалежності. Із 160 тисяч молодих людей, які прийшли з Афганістану, в місцях позбавлення волі перебувало 450 осіб, із яких більш як половина – за незначні злочини, що підпадали під амністію. І їх звільнили. Це, я вважаю, показник.

– 23 лютого – День захисників Вітчизни. Хто нині служить? Адже багато хворих, а також тих, хто обирає так звану альтернативну службу.
– Повірте, понад 30 років тому, коли я обирав майбутню професію, стати військовим було дуже престижно. Уявіть, з мого класу середньої школи в Черкасах лише двоє хлопців не обрали роботу в армії. Бо один мав проблеми зі здоров'ям, а другий став моряком, капітаном далекого плавання. Я ж пішов у десантники. Тоді, якщо молодий хлопець не йшов до армії, дівчата за нього заміж не виходили – люди засміють.
Сьогодні є дуже серйозне упущення. Я вже згадував про Комітет у справах ветеранів, який ліквідували. Він же має не тільки опікуватися ветеранами, основне – виховання суспільства, насамперед молоді. Бо хто захищатиме, якщо раптом доведеться? А всі ці «інваліди» з плоскостопістю – моральні виродки.
Ось візьмімо Америку. Ми їх критикуємо за те, що в Ірак, Афганістан пішли. Але який в американців культ військових, яке шанування! В Радянському Союзі це теж було. Та все змінилося. Жалюгідні зарплата, існування (інакше не скажеш) офіцера в навчальному центрі в Десні. 300 командирів взводів, і жоден не має житла. То як вони зможуть підготувати солдатів!? От і стріляють у своїх, б'ють.
Немає престижу військової служби, а вона ж має бути гордістю держави. Дехто каже: «А нам це не треба, ми – мирні люди». Мирні-то мирні, але ж бачимо, які загрози виникають у сучасному світі.

– Вважаєте, потрібно залишити тільки контрактну армію?
– Армія повинна бути змішана. Кожна молода людина має пройти військову школу. Крім того, потрібно звідкись брати кадри для контрактної армії. Подивіться, що таке сучасний танк. Там такі механізми, електроніка, що шкільними знаннями не обійдешся. Кожен юнак має володіти бодай мінімальними військовими знаннями, бути фізично підготовлений. Згадайте, в Алчевськ, наприклад, кого першого покликали? Армію! Солдатів! Бо це найорганізованіша та найдисциплінованіша сила, що може оперативно прийти на допомогу своїй державі.

Інтерв’ю взяв Олексій СИЩУК.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Перевернуті догори дригом державні прапори та герб України: які казуси відбулися на інавгурації Сьогодні, 20 травня

У Єврокомісії Зеленському прогнозують "дуже швидкий старт" Сьогодні, 20 травня

Єврокомісар: Північна Македонія отримає "зелене світло" від ЄС ще до літа Сьогодні, 20 травня

В ЄС відреагували на рішення Зеленського розпустити Раду Сьогодні, 20 травня

Політолог пояснив, чому Зеленський намагається «діяти швидко» Сьогодні, 20 травня

Прем’єр Молдови не прилетів на інавгурацію Зеленського Сьогодні, 20 травня

5 президентів та помічник генсека НАТО: хто з іноземців приїхав на інавгурацію Зеленського Сьогодні, 20 травня

Розпуск Ради: що такого «важливого» встиг сказати Парубій Сьогодні, 20 травня

"Поїхав налагоджувати взаємодію з Зе": в сеть утекла переписка депутата БПП 18 травня

Коломойський заявив, що найближчі п’ять років житиме в Україні 18 травня