передплата Українською | In English

№9, травень 2015

Україна – Росія: переговорний процес в умовах війни. Уроки історії

Три місяці тому відбулися найтриваліші переговори президентського рівня в новітній світовій історії. До останнього були сумніви: чи відбудеться заявлена зустріч «нормандської четвірки» у Мінську та в якому форматі. 11 лютого 2015 року в Палаці незалежності столиці Білорусі вона таки розпочалася й була надзвичайно напруженою, майже на межі зриву. Тільки-но учасники зібралися у великій залі, як між В. Путіним і П. Порошенком зав’язалася словесна перепалка. Президенти жорстко дискутували стосовно кожного положення майбутньої угоди, не поступалися один одному навіть з приводу ком у документі. Врешті, вранці 12 лютого після сімнадцяти виснажливих годин А. Меркель, Ф. Олланд, П. Порошенко і В. Путін підписали Декларацію та Комплекс заходів з виконання Мінських угод щодо врегулювання донецької кризи.

З огляду на зовнішню оцінку підписаних документів, результати мінських дискусій розчарували трьох учасників зустрічі з чотирьох, зокрема, про це свідчать скупі слова президента Франції про «полегшення для Європи», відверта суха репліка канцлера Німеччини про те, що «ілюзій немає, а є ще дуже багато роботи з урегулювання кризи». Президент України, вийшовши до преси, промовив кілька загальних слів і пригнічений залишив Палац незалежності. Лише Путін, звернувшись до журналістів, задоволено повідомив: «Це була не найкраща ніч у моєму житті, але ранок, на мій погляд, добрий».

Час, що минув після підписання Мінських угод­2, доводить: новий договір про перемир’я російська сторона демонстративно не виконує. Під безпосереднім патронатом Моск­ви сепаратисти відкрито нехтують його положеннями про припинення вогню на території Донбасу, внаслідок чого ллється кров, гинуть люди; бойовики самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» влаштовують маневри з відведенням важкого озброєння з метою повернення на бойові позиції, змушуючи українських військових бути готовими до оборонних дій; на кордоні з Україною концентруються російські військові частини, проводиться розвідка розміщення блокпостів та інших укріплень українських силовиків.

Ці події дають можливість зробити екскурс в історію і нагадати читачам про переговори, що відбулися між Україною і Росією після повалення російського самодержавства, чим вони закінчилися, як позначалися на долі України, що спільного мали з підготовкою та підписанням «нормандською четвіркою» Мінських угод, сучасним станом відносин між двома сусідніми країнами.

Уперше молода українська демократія відчула підступність післяроманівської Росії, яку уособлював Тимчасовий уряд та Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів, у середині травня 1917 року, коли до Петрограда прибула делегація Центральної Ради, сформованої в березні 1917­го, на чолі з В. Вин­ниченком. У «Доповідній записці з питань України», поданій на розгляд російському уряду, зазначалося про «видання акта з принципіальною згодою на право України мати національну автономію…» [1].

«Ходіння по муках» у Петрограді завершилося безрезультатно для української делегації. В. Винниченко згадував: «Ці представники з професорськими титулами ніяк не мог­ли погодитися, щоб землі Чорного моря, Одеси, Донецького басейну, Катеринославщини, Херсонщини і Харківщини належали до автономної України». Єдина поступка, на яку погодився Тимчасовий уряд, — це надання вкрай обмеженої культурно­національної автономії. Зокрема, в народних школах можна було ввести українську мову.

Загалом петроградські високопосадовці відмовили Центральній Раді, посилаючись на те, що вона не представляла інтереси всього українського народу й запропонували чекати автономії України до скликання Всеросійських установчих зборів. Відповідь мала брутальний характер і глибоко вразила делегацію Центральної Ради, яка заявила, що в такому разі не може відповідати «за лад та спокій в Україні» [1]. Київські представники так і не дочекалися офіційної відповіді уряду і змушені були повернутися додому.

Перший невдалий дипломатичний досвід спілкування з російською демократією збудив та радикалізував український національний рух і надав можливість Центральній Раді фактично проголосити автономію України в Першому універсалі
10 червня 1917 року, створити свій виконавчий орган – Генеральний секретаріат у складі голови (В. Винниченка) та семи генеральних секретарів.

Така зухвалість українських «сепаратистів» занепокоїла Петроград. Проте Тимчасовому уряду було невигідно загострювати відносини з Центральною Радою в умовах наступу військ Південно­Західного фронту. До Києва виїхала «миротворча» делегація у складі О.Керенського, М. Терещенка, М. Некрасова, І. Церетелі. У зв’язку з тим, що міністри відмовилися зустрічатися з повним складом Центральної Ради, для переговорів делегували М. Грушевського, В. Винниченка та С. Петлюру.

Почалися вони 29 червня 1917 року і тривали, за свідченням В. Винниченка, «трудно, з недовір’ям, з невільним пригадуванням минулого, з бажанням виговорити більше» [2, с. 165]. Міністри заявили, що вони з розумінням ставляться до боротьби українського народу за свої права, однак запровадження автономії України потребує узгодження з Установчими зборами Росії, з чим погодилася українська сторона. Центральна Рада визнавалася представником українського народу, вона дістала право виробити національно­політичний статут України. Російські представники погодилися на затвердження Генерального секретаріату як свого адміністративного органу на території України.

3 липня 1917 року Петроград затвердив Генеральний секретаріат «як вищий орган для керування крайовими справами на Україні» [3]. Того дня В. Винниченко оприлюднив Другий універсал Центральної Ради, текст якого збігався з постановою Тимчасового уряду. Історія назве його ганебним прихилянням Ради перед москалями. Варто зазначити, що в порозумінні між російським урядом і Центральною Радою чітко проглядалися взаємовідносини між паном та підлеглим, котрий намагається здобути волю.

Виконуючи домовленість з Тимчасовим урядом, Центральна Рада виробила конституцію автономного устрою України під назвою «Статут вищого управління України», що був ухвалений у серпні 1917­го. У ньому зафіксовані масштабні пов­новаження Генерального секретаріату, які значно перевищували загальноприйняті до того часу межі компетенції органів управління автономних і крайових державних формацій. Для затвердження статуту до Петрограда відбула делегація у складі В. Винниченка, Х. Барановського та М. Рафеса.

Першого українського прем’єр­міністра чекало гірке розчарування в демократичності російської «демократії». «Справа посувалася туго і були моменти, коли ми, роздратовані, гадали, чи не кинути все і не їхати додому. Але відповідальність, яку ми взяли на себе, змушувала нас бути уважнішими і випробувати всі засоби», звітував пізніше В. Винниченко [4]. Як і передбачалося, офіційний Петроград не погодився зі змістом Статуту.

Під час його обговорення О. Керенський заявив, що «вироблений Статут порушує укладену в Києві угоду» і його треба докорінно переробити. Після тривалих дискусій російський уряд на початку серпня 1917­го затвердив «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату Тимчасового Правительства на Україні», в якій компетенція українського уряду поширювалася на територію лише п’яти губерній – Київщини, Волині, Поділля, Полтавщини та частини Чернігівщини.

Генеральний секретаріат розглядався не як крайовий уряд, а як орган центральної влади для місцевої адміністрації. Кількість генеральних секретарів зменшувалася з 14 (пропонованих Києвом) до 9. За інструкцією, можна було призначити спеціального комісара України при російському уряді. Крім того, Тимчасовий уряд залишав за собою право передавати свої накази безпосередньо місцевим органам влади без відома Генерального секретаріату [5]. Отже, О. Керенський, оприлюднюючи інструкцію 4 серпня 1917­го, думав не про справжню автономію України, а про генерал­губернаторство Росії зразка часів Катерини ІІ.

В. Винниченко наголошував, що «інструкція є жалю вартим папірцем», але переконав членів Центральної Ради погодитися зі столичним документом. Він підкреслив, що «тепер ми маємо автономію і Генеральний Секретаріат» як публічно­правовий орган [6]. Тому Центральна Рада продовжувала вести порівняно самостійну політику в Україні.

25 жовтня 1917­го в Росії стався державний переворот. Тимчасовий уряд, з яким українська демократія мала напружені переговори про націо­нальну державність у формі автономії, скинули. До влади прийшли більшовики, які проголосили диктатуру пролетаріату. Утворена ними Рада народних комісарів (РНК) проголошувалася загальноросійською владою.

Наступного дня Центральна Рада після тривалих дискусій щодо петроградських подій винесла таку резолюцію: «Визнаючи, що влада, як у державі, так і в кожному краї, повин­на перейти до рук усієї революційної демократії, визнаючи недопустимим перехід цієї влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, які є тільки частиною організованої революційної демократії, Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді і буде енергійно боротися з усякими спробами підтримувати бунти на Україні». Це був прямий виклик монополії більшовиків на владу, виявленням вимог національно­визвольного руху.

7 листопада Центральна Рада пішла на рішучіший крок. Вона видала Третій універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки (УНР). Більшовики побачили в УНР реального суперника у боротьбі за владу в Україні. Розгорнулася ідеологічна війна. Щоб дискредитувати Центральну Раду, експлуатувалася ідея скликання Всеукраїнського з’їзду рад для її переобрання. Нарком з національних справ радянської Росії Й. Сталін висунув вимогу провести в Україні референдум з питань самовизначення. Було заявлено, що РНК Російської Федерації визнаватиме лише уряд, створений на підставі його результатів. При цьому влада в Україні має належати радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Вони разом з Центральною Радою (чи без неї) повин­ні скликати Всеук­раїнський з’їзд рад для волевиявлення мас. Тільки у такому разі ленінська Росія зможе визнати владу Центральної Ради [7].

12 грудня 1917­го більшовицький з’їзд рад у Харкові проголосив Україну Республікою рад робітничих, селянських і солдатських депутатів та визнав її федеративною частиною Російської Республіки. Обрали Все­український центральний виконавчий комітет та сформували перший радянський уряд – Народний секретаріат, миттєво визнаний Раднаркомом Радянської Росії, що стало головною передумовою інтервенціоністської політики російських більшовиків проти демократичної України.

Яскравим прикладом експансіоністських намірів радянської Росії щодо України було звернення її уряду «до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», написане В. Леніним, Л. Троцьким і Й. Сталіним. У ньому автори заявляли про визнання «зараз же, без обмежень та безумовно» всього, що «торкається національних прав» і «національної незалежності українського народу». Проте Рада звинувачувалася в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона провадить «цілком буржуазну політику, яка давно вже виявляється в невизнанні Радою радянської влади на Україні».

Вигадками, пошуками приводу до війни з демократичною Україною були звинувачення Ради «в дезорганізації фронту, роззброєнні радянського війська, в підтримці генерала Каледіна». Саме про це йшлося в ультиматумі. У ньому також зазначалося: якщо за дві доби не буде одержано задовільної відповіді на звинувачення, то «Рада Народних Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і на Україні» [8].

Отримавши ультиматум, Генеральний секретаріат негайно надіслав відповідь Раднаркому радянської Росії, в якій наголошував на суперечливих твердженнях у цьому документі: «Не можна одночасно визнавати право на самовизначення аж до відокремлення і в той же час робити грубий замах на це право», зазначалося у відповіді. Генеральний секретаріат повідомив опонентів, що він не сприймає форми політичного правління в радянській Росії, які загалом не викликають заздрості через грубу сваволю та нищення свободи, і не вважає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу [9].

Така відповідь не влаштовувала уряд радянської Росії. Було вирішено «поставити на коліна» Центральну Раду, силою зброї знищити УНР, розпочавши першу більшовицьку інтервенцію. Проти України спрямували тридцятитисячне угруповання Червоної армії. Наприкінці грудня 1917­го червоноармійці зайняли Харків, Полтаву, Чернігів. Сила у військовому протистоянні України з Росією була на боці останньої. Коли наприкінці січня 1918 року радянські частини наблизилися до Києва, боронити столицю було нікому. На початку лютого до міста увійшли більшовики. За наказом командувача М. Муравйова в окупованому Києві розстрілювали кожного, хто говорив «націоналістичною» українською мовою.

Агресія радянської Росії проти демократичної України обурила багатьох і в Україні, і в Росії. Так, ІІ Всеросійський з’їзд рад селянських депутатів надіслав вітання «Українській Раді та Українському з’їздові Рад селянських, робітничих та вояцьких депутатів, які встали в обороні нерушимості прав вільного українського народу» [10, с. 22]. Також було вирішено направити до Києва делегацію на чолі з Прош’яном для порозуміння з керівництвом УНР. Після її повернення Раднарком змушений був визнати доцільність переговорів з Центральною Радою у Вітебську.

Незважаючи на те, що частина генеральних секретарів вважала пропозицію РНК маневром для того, щоб виграти час для формування війська, у грудні 1917­го український уряд погодився надіслати своїх представників до Вітебська за умови виконання російською стороною таких вимог: негайне зупинення військових операцій радянських військ на території УНР, офіційне визнання РНК УНР та невтручання у її внутрішні справи, встановлення федеративного зв’язку України з Великоросією, боротьба з контрреволюцією в одній із республік, недопустимість для будь­якої респуб­ліки трактувати контрреволюційність іншої [10, с. 67].

«Правда» не помістила на своїх шпальтах відповідь Генерального секретаріату, проте повідомила, що РНК «визнає відповідь Ради невизначеною» і «покладає всю відповідальність за продовження громадянської війни на Раду». Остаточну позицію щодо цього питання РНК оголосив через цю газету в січні 1918­го. Було заявлено, що переговорів з Київською радою РНК «не веде і вести не збирається». З радою, яка остаточно пов’язала себе з Каледіним і провадить зрадницькі переговори з австро­німецькими імперіалістами за спиною народів Росії, РНК «вважає можливим вести лише нещадну боротьбу до повної перемоги рад України» [11].

Згідно з Брестським мирним договором від 3 березня 1918 року між державами австро­німецького блоку та радянською Росією Москва зобов’язувалася підтвердити право українського народу на самовизначення та законність влади Центральної Ради на території України, визнати мирний договір УНР з центральними державами, укласти з нею мир. Тому Київ розпочав підготовку до мирних українсько­російських переговорів, щодо негайного проведення яких 30 березня була надіслана телеграма Раднаркому РСФРР. Місцем проведення обрали Курськ.

Проте внаслідок гетьманського перевороту 29 квітня 1918­го уряд радянської Росії спершу відмовився мати справу з урядом П. Скоропадського. Але 7 травня представники обох сторін підписали угоду про перемир’я на Курському напрямі, а між українсько­німецькими та більшовицькими військами встановлювалася нейтральна смуга зав­ширшки 10 кілометрів. Переговори вирішили проводити в Києві. Вже на першому засіданні 23 травня стало зрозуміло, що для Кремля це був вимушений крок, до якого його зобов’язував Брестський мир. Основ­не завдання Росії – не встановлення нормальних відносин з Україною, а прискорення нового наступу більшовиків на Україну.

Після гострих суперечок щодо повноважень представників обох делегацій С. Шелухін (від України) та Х. Раковський та Д. Мануїльський (від Росії) погодилися та визнали їхню правомірність, право на підписання перемир’я, мирного договору та інших актів. Тож 12 червня було укладено прелімінарний мирний договір, в якому зазначалося, що «по згоді обох сторін бойові операції припиняються по всьому фронту мирних переговорів між Українською Державою та Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою» [12].

Принциповим для можливого встановлення добросусідських відносин між Україною й Росією було обговорення питання про державні кордони між ними. С. Шелухін запропонував застосовувати етнографічний принцип як загальний і лише в окремих випадках враховувати стратегічну та економічну доцільність, тоді як Х. Раковський висунув принцип самовизначення населення певних територій та дорікав українській делегації за «неймовірну жадність й упертість». Після тривалої дискусії прийняли спільну резолюцію, в якій зазначалося, що під час вирішення цього питання делегації «однаково рахуватимуться з політичними, економічними та іншими інте­ресами народів взагалі і спиратимуться на етнографічний принцип» з огляду на результати вільного опитування населення в спірних місцевостях, що використовувалося російською стороною для проведення на цих територіях більшовицької агітації.

Відчуваючи рішуче прагнення київських представників приєднати території, де переважало українське населення, уряд радянської Росії використовував там свої військові частини. Вони спрямовувалися на спірні території, й червоноармійці шляхом терору (зі зброєю) домагалися від населення прийняття резолюцій про обов’язкове приєднання до Росії.

Надзвичайно гострі дебати розгорнулися навколо Донецького басейну. Д. Мануїльський відверто заявив, що «виключити Донбас з господарського тіла Росії значить викликати її економічну катастрофу», оскільки тут було зосереджено практично всю загальноросійську металургійну промисловість [13]. Ще одним аргументом російської делегації було те, що економічний потенціал цього регіону створювався впродовж десятиліть працею робітників з центральних губерній Росії.

Російська делегація зволікала, висувала заздалегідь неприйнятні вимоги, щоб забезпечити собі військово­політичний перепочинок. Зокрема, Х. Раковський заявляв, що радянській владі треба будь­що втриматися до пролетарського повстання на Заході. На думку С. Шелухіна, очевидний намір представників Росії – «діждатися часу, коли Україну можна буде… підгорнути під більшовицьку владу».

У вересні 1918­го більшовицьке керівництво радянської Росії вирішило, що продовжувати діалог з Україною недоцільно. Як привід використали визнання Києвом Держави Всевеликого Війська Донського в обхід Брестського мирного договору, що не відповідало дійсності. 7 жовтня делегація РСФРР оголосила перерву, котрою фактично було поставлено крапку в переговорному процесі. У вирішенні українського питання Кремль повернувся до апробованих радикальних засобів.

Заключну крапку в питанні українсько­російський кордону поставила Листопадова революція в Німеччині. 13 листопада 1918 року ВЦВК радянської Росії ухвалив постанову про анулювання Брестського мирного договору, а 24 грудня було оприлюднено циркуляр Наркомату зовнішніх справ РСФРР щодо невизнан­ня України.

Переконливим прикладом усталеного ставлення до України як до Малоросії з боку ленінської Росії був радіотелеграфний обмін думками між міністром закордонних справ УНР В. Чехівським та його московським колегою Г. Чичеріним і переговори київського представництва з урядовцями РРСФР у розпал другого наступу більшовицьких військ на Україну на початку 1919­го.

Дискусія почалася після отримання Москвою трьох нот від уряду УНР із запитом: «з яких причин російське радянське військо робить наступ на територію Української Народної Республіки» [2, с. 205]. Надалі в радіотелеграфному листуванні українська сторона наводила конкретні приклади присутності регулярних військових частин сусідської держави в окремих районах України. Наголошувалося, що червоноармійці поводили себе як завойовники, принижуючи національну гідність українців, спустошуючи села, грабуючи майно, що є втручанням російського уряду «у внутрішні справи українського народу».

При цьому Директорія попереджала, що «ніколи не дозволить за спиною українського народу вирішувати його долю», а в діяльності РНК радянської Росії вона вбачала намір «захопити багату хлібом, угіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських імперіалістів» [2, с. 216].

Зміст наступного заочного спілкування В. Чехівського і Г. Чичеріна зводився до того, що російський дипломат не визнавав присутності частин Червоної армії на кордоні з Україною, а збройний конфлікт в Україні кваліфікувався ним як протиборство між армією Директорії, котра до того ж вела переговори з державами Антанти щодо надання їй допомоги у боротьбі з більшовиками, та військами «Українського Радянського Уряду», якому РНК РСФСР надіслав «найгарячіше привітання» [2, с. 207].

З метою встановлення добросусідських відносин з Росією уряд УНР запропонував московським можновладцям розпочати мирні переговори за умови виведення радянських військ з її території. Київ погоджувався чекати відповіді протягом
2 діб (до 24 години 11 січня 1919­го), заявивши, що «всяке ухиляння від прямої відповіді або ж мовчання» Директорія «вважатиме за офіційне оповіщення війни з боку Радянського уряду Українській Республіці» [2, с. 217]. Російська сторона таку вимогу сприйняла як «безпредметну», хоча й запропонувала розпочати мирні переговори в Москві. Однак і на цих переговорах позитивних результатів досягти не вдалося. «На жаль і ця мирова конференція, – зазначав В. Винниченко, — теж була й лишилася тільки хорошим наміром» [2, с. 223]. 16 січня уряд УНР оголосив війну радянській Росії, проте це не вплинуло на перебіг воєнних дій. 5 лютого більшовицькі формування зайняли Київ. Директорія та її уряд залишили столицю та переїхали до Вінниці й відтоді часто змінювали місце свого перебування.

Тож через більшовицьку агресію радянська влада в Україні на початку 1919­го стабілізувалася. Голов­не завдання Раднаркому УСРР, визначене Москвою, полягало в тому, щоб «довести соціалістичну революцію до кінця». В Україні почала діяти політика воєнного комунізму, складовою частиною якої було запровадження диктатури пролетаріату. «Караючим мечем революції» для всіх інакодумців стала Всеукраїнська надзвичайна комісія.

Отже, проаналізувавши переговори УНР – радянська Росія (1917–1919) і порівнявши їх із переговорами Україна – путінська Росія (2015) з приводу урегулювання донецької кризи, автор звернув увагу на такі їхні спільні характерні особливості.

Насамперед варто зазначити, що обидва переговорні процеси закінчилися не на користь Української держави. Нині, як і тоді, Росія розробила далекосяжні плани щодо агресії проти сусідньої держави, заздалегідь розпочавши в засобах масової інформації істеричну ідеологічну війну проти України, нагнітаючи обстановку навколо неї, поширюючи провокативні чутки, застосовуючи псевдодемократичну, псевдовизвольну фразеологію. Формувався образ слабкої країни, на яку можна не зважати в здійсненні загарбницьких планів, особливо після анексії Криму.

Як і тоді, Україна не мала підготовленого, добре озброєного, забезпеченого всім необхідним для належного спротиву частинам регулярної російської армії війська. Москва надавала й надає військову допомогу бойовикам самопроголошених «ДНР» і «ЛНР», формує угруповання своїх найманців, забезпечуючи новітнім озброєнням, навчаючи військовій справі, і перекидає через свій кордон на територію нашої держави.

Саме це надає можливість путінському режиму, як і радянському в 1917–1919 роках, діяти щодо України з позиції сили, не зважати на обурення міжнародної спільноти. Таке враження, що Росії потрібно було перемир’я, підписане в Мінську цього року, щоб притримати держави Заходу в застосуванні нових санкцій проти неї, підготуватися до ескалації воєнного конфлікту на Донбасі. Цей регіон потрібен Москві як плацдарм для влаштування провокацій, дестабілізації ситуації в Україні, використання нашої держави для розв’язання власних геополітичних планів. Вочевидь, Путіну не дають спокою успіхи Й. Сталіна, яких той досяг у лютому 1945­го на Кримській (Ялтинській) конференції.

 

Джерела 

1. Вісті з Української Центральної Ради. — 1917. — № 8.

2. Винниченко В. Відродження нації (Історія Української революції: [марець 1917 р. – грудень 1919 р.). – Ч. 1. – Київ­Відень, 1920. – 349 с.

3. Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. — № 10.

4. Там само. – 1917. — № 19.

5. Киевская мысль. — 1917. – 6 августа.

6. Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – № 20–21.

7. Известия ВЦИК. – 1917. – 11 ноября.

8. Ленін В. І. Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради // Повн. зібр. творів. – Т. 35. – С. 137.

9. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у 2 т. – Т. 1. – С. 512.

10. Там само. – Т. 2. – 422 с.

11. Сталин И. В. Сочинения. – Т. 4. – С. 28–29.

12. Головченко В. І., Солдатенко В. Ф. Українське питання в роки Першої світової війни. – К., 2009. – С. 375–376.

13. Известия ВЦИК (Москва). – 1918. – 18 июля.

Автор: Віктор ГУСЄВ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Журнал Віче

Віче №15/2016 №15
серпень 2016
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Рахункова палата позитивно оцінила роботу корпоративного блоку Фонду держмайна Вчора, 17 листопада

Тупнула ніжкою Вікторія Сюмар: Не кажіть про „Віче”, бо буде скандал. Ср, 28 грудня 2016

Усіх застерігає Вікторія Сюмар Ср, 28 грудня 2016

Шлях до нації: словенська модель постсоціалістичного суспільного розвитку Ср, 28 грудня 2016

Привітання Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Сергія Власенка та членів Комітету з Днем місцевого самоврядування Вт, 13 грудня 2016

ВИЇЗНИЙ СЕМІНАР-ТРЕНІНГ «ІНТЕРНЕТНІ ЗМІ: специфіка, контент, просування. Чт, 08 грудня 2016

Ігор ШЕМОЧЕК: «Я дістав гранату й розігнув один вусик. Я тримав її на той випадок, якщо зустріну не тих...» Пн, 14 листопада 2016

Пр деякі попередні оцінки діяльності Адміністрації Президента США Д.Трампа Пн, 14 листопада 2016

Луганське обласне телебачення веде репортаж з Сєверодонецька… Наталя Дніпренко та Андрій Куликов під егідою Укртелерадіопресінституту провели лекції та майстер-класи для місцевих журналістів Пт, 04 листопада 2016

М18 – це активна молодь Вт, 01 листопада 2016