№1, січень 2007

Усі можуть напартачити…Усі можуть напартачити…

Політична провінційність 2006 року од Різдва Христового

Минув шостий рік третього тисячоліття після Різдва Христового. Виповнилося п'ятнадцять літ українській незалежності. Збігло два роки президентства Віктора Ющенка. Завершився рік дії президентсько-парламентської республіки. Відійшов 2006-й, у якому вперше Верховну Раду обрано за пропорційною системою...

Рік знаменний за всіма ознаками. Окремі зі згаданих віх приголомшують своєю вкоріненістю в ґрунт Землі. Інші, на їхньому тлі, здаються лише дитячою пірамідкою, іграшкою, котру і так і сяк можна крутити в руках, неважко і загубити, а потім довго обтрушувати, знайшовши в поросі за диваном. Звісно, некоректне зіставлення двох тисячоліть плюс шістко років із шерегом політичних нововведень – певних причин для неврастенії. Некоректне. Однак має бути безперечний еталон для порівняння. Пригадуєте, в романі «Собор» Олеся Гончара йдеться про козацький храм, що височів на найвищій точці Запорізького краю. І хоч би яким шляхом ішов чоловік, хоч би якою стежкою брів, звідусіль виднілися хрести на маківках. Щоб угледіти маківку, треба гарний зір мати та час на озирання. Нині ми дедалі більше під ноги глипаємо. А суєту хіба що з марнотою порівнюємо. Та все ж киньмо оком на минулі 365 днів. Бо Земля кругла й те, що залишилося за спиною, водночас лежить і попереду.

З останнім, дванадцятим, ударом на дзвіниці Михайлівського собору Україна почала жити за президентсько-парламентською системою. «Кому – шапку смушеву, кому – люльку дешеву», «кому – сонце в кишеню», перераховував колись Іван Драч, а Україні – президентсько-парламентську систему. Якщо згадати, що в переліку новорічних дарунків є також «смерть серед ночі», то нам, вважаймо, поталанило.

Ментальність і політична поведінка досі притираються до нового механізму в державній машині. Дотепер конституційну реформу називають «особистою справою Олександра Мороза» чи «останньою витівкою Леоніда Кучми». Небагато варта справа, якщо вона лише людська примха. Небагато варта людина, якщо вона нездатна на примху. Є в реформі й частка воління, й те, що називається на філософському жаргоні «об'єктивною необхідністю». Політична влада чимось скидається на зміїну отруту. У своєму природному проявові це найжахливіша річ. Але, вміщена в пробірку, вона може бути ліками, які, одначе, ліпше вживати у визначених дозах. Будь-яка влада, починаючи з влади матері над дитиною, чоловіка над жінкою, тяжіє до абсолютності. І коли влада сягає щонайможливішої повноти, вона знищує предмет піклування. Тиранічна навіть влада істини над розумом. Бо навіщо розум, його думання, міркування, помисли й помилки, якщо є істина. Потрібні вуха, аби почути істину. Потрібна пам'ять, аби затямити. А розум – зайвиця, бо веде до помилок. Ми прагнемо від влади впливовості, але будьмо вдячні їй за бездіяльність. Жадаємо фехтувальної точності, але оцінімо недолугість. Точніше – наше право і здатність бачити черепашачі кроки влади, спостерігати сліпоту та глухоту до людського життя. Вслухаймося в інформаційну какофонію, потворну суміш відвертої брехні, простецької довірливості, цинічного провокаторства, ображеного правдолюбства, затятого догматизму, парадоксальної геніальності й такої самої дурисвітності. Свобода – це право на помилку, переконував філософ Микола Бердяєв. Це право не тільки помилятися, а й бачити, засуджувати, проклинати помилки. Іноді здається, що наша влада не просто помиляється, а просто – помилка. Але це – наша помилка як творців влади. Виправити можна тільки знеособлену владу. Владу, яка не претендує на вождізм і володіння єдино істинним науковим ученням, не приватизувала тисячолітню мудрість, не привласнила батьківські права, записавши мільйони й мільйони в нетямущі пасинки й падчерки. Людина може помилятися. Можуть схибити мільйони. Усі можуть напартачити. Країна може блукати манівцями. Помилка (а політична й поготів) – неприємна річ. Та найнеприємніше – неможливість виправити ґандж. У наданні такої можливості, запобіганні переростанню влади в кумедний тоталітаризм (бо в ХХІ столітті будь-які форми авторитарності, щонайменше, нікчемні та смішні) й полягає проста, невибаглива правда політреформи.

Постання незалежності започаткувало й процес зростання владних м'язів. Тринадцять років збільшувалася бюрократична машина й тихцем зрощувалася з криміналітетом (найбрутальнішою формою влади). В останні роки президентства Леоніда Кучми ця практика сягнула апогею. І сенс Помаранчевої революції полягав не у вигукові: король помер, хай живе король! Не у втіленні безмежної любові громадян до, безперечно, доброго чоловіка Віктора Ющенка. Не в бажанні одне вельможне тіло замінити на інше. Якби на місці Ющенка був «негр преклонных годов», Майдан вигукував би його чудернацьке ім'я. Так, це прозвучить патетично, але Помаранчева революція була боротьбою за ідею, а не особу. Вона вибухнула як буржуазно-демократична революція. І конституційна реформа не випадковий її епізод, не розмінна монета, не вимушена жертва, не виплід безсонної ночі в мармурових стінах парламенту, а правдива мета. Збагнімо нарешті: не в Ющенкові й не в Януковичові – щастя України чи біда (це вже як кому подобається). Суцільна нікчемність – та країна, майбутнє якої залежить від волі однієї, можливо, й найліпшої, людини. Вартий лише рабства, довгого батога та доладного ярма той народ, що доручає свою долю одній, можливо, й найліпшій, людині. Сліпий не той, хто не бачить сонця, а той, хто потребує поводиря.

Пригадаймо: зміни до Конституції було внесено перед повторним другим туром голосування. Це тепер чути вигуки: Ющенко знецінив свою перемогу. Але успіх Ющенка аж ніяк не гарантувався. Ступінь фальсифікованості результатів голосування в другому турі й суперечливість даних паралельних підрахунків не дозволяли безсумнівно стверджувати про перемогу Віктора Ющенка. Колесо фортуни могло покотитися й у бік Віктора Януковича. Чи стверджували б тоді Ющенкові прихильники, що конституційна реформа – найнепотрібніша річ, а обмеження президентської влади – злочин перед історією? Не певен.

1 січня 2006 року країна почала жити за президентсько-парламентською системою. Народжена революцією норма вступила в свої права. Але найбільше пристрастей породили не конституційні новели, а парламентські вибори.

Нині, складається таке враження, президентська інституція переймається одним завданням – скасувати політреформу. Та все ж прислухаймося до голосів опонентів такої ідеї: навіщо Ющенкові повноваження Леоніда Кучми? До речі, слушно зазначають вони, у 2005 році Віктор Ющенко став господарем будинку на Банковій з усіма правами свого попередника. Й одразу заговорив, що істотні політичні перетворення, ефективне застосування влади глави держави можливі лише після парламентських виборів 2006 року, бо Президентові потрібна підтримка парламентаріїв. Тож, вийшовши з одних виборчих перегонів з відтінком апокаліпсису, країна почала готуватися до наступних.

Про що свідчать результати парламентських виборів? Про перемогу «демократичних сил» (як переконували хористи з Банкової), про незмінність електоральних уподобань (як флегматично повідомляли соціологи), про розкол України, бо й через рік переважна більшість прихильників Ющенка та Януковича залишилися з ними (як зловтішно верещали корнілови, малінковичі та все таке інше того самого штибу)? Про поразку президентства Віктора Ющенка! Бо рік владної магії, залишеної у спадок від Президента Леоніда ІІ, передбачених Конституцією істотних повноважень, екзальтованої підтримки й шалених сподівань у країні, прихильності світової громадськості змарновано (хоч, здається, слово «змарновано» слабенько відображає ступінь розчарування діяльністю третього Президента).

Нікчемні результати виборів мали для «Нашої України» стати знаменням з гoрі. Мали показати, що фортуна – вередлива краля й торішні обіцянки її не спокушають. Натомість – пиха, розмахування «золотою акцією», перетворення коаліційного процесу в парламенті на театр абсурду, останній акт якого так само далекий, як і острів, на котрому схована смерть Кощія.

Програв і Віктор Янукович. Бо в політиці, передусім, зростання кількості прихильників свідчить про правоту. Віктор Янукович нині на коні. Але що заважає пити нове вино постреволюційної політики замість нюхати старі бурдюки? 2006-й – рік анахронізмів. Рік «розборок» за мотивами гангстерських фільмів. Невже для таких екзотичних утіх потрібна державна влада? «Вони нічого не забули, але нічого не навчилися» – це про роялістів, які повернулися в Париж на англійських багнетах у 1815 році. Невже не зрозуміло, що помаранчеві події спричинили не осоружна персона Леоніда Кучми й не обурення особою його ставленика? Революцію спричинив режим: правовий нігілізм, поділ бізнесу на «свій» та «чужий», способи адміністрування з присмаком тюремної баланди, господарювання під гаслом «після нас хоч потоп», плазування вздовж Кремлівської стіни, ставлення до людей, як до бидла, котре ремиґатиме будь-яку телевізійну нісенітницю й ще подякує, що йому, нетямущому, все так гарно розтлумачили та позбавили клопоту самому мізками ворушити. Такою була Україна до 2004 року. Такою вона прийшла на Майдан. Але вийшла з нього геть іншою. І нині складається враження, що мешканці гранітної споруди на Грушевського забули перегорнути календар. А втім, можливо, нема в цьому їхньої провини. Адже, певно, недарма мавзолеї зводять із граніту – він сприяє муміфікації.

Віддамо належне Олександрові Морозу. У 2006-му він єдиний наважився на радикальний політичний крок: вивів парламент із паралітичного стану й з непідробною серйозністю заявив про легітимність законодавчого органу. Зробив радикальні нонконформістські кроки. Перший: розрубав гордіїв вузол маніакальних перемовин про створення демократичної коаліції. Другий: схилився перед страшною правдою про голодомор, яка була не вигідна партіям-побратимам з антикризової коаліції.

Чому комуністи й «регіонали» не проголосували за визнання голодомору геноцидом українського народу? Бо скам'яніли серцями? Бо не повірили в страхітливу правду, остереглися похитування кремлівського перста? Та ні, сподіваюся. Повірили. І не в тундрі явилися на світ, а в Україні. Чули. Бо немає, мабуть, у Подніпров'ї жодної родини, в якій не оповідали б страхіть про голод. І на палець московський можна було не зважити. Бо що таке палець?

Чому ж забули про могили, про батьківські могили? Чому? А чому місяцями слинили слово «контрасигнація»? Чому розпинали помаранчевих голів облдержадміністрацій? Чому сотали жили з Анатолія Гриценка? Чому кадрові призначення провадяться за принципом: от вам дуля? Бо альфа й омега нашої політики – дріб'язковість. 

Адже мало хто в країні тисячолітнього рабства мислить державними категоріями. Саме Віктор Ющенко започаткував призначення на пости в уряді й місцевих адміністраціях за партійною ознакою. Наче політика – це гра в дурника: чирва до чирви... Нема в цій країні державних справ. Усі справи приватні. Усі справи родинні. Усі інтереси кревні. Тож і результати потворні, як прояви гемофілії. Біда країни – провінційність, яку не приховають костюми «од кутюр» і сяйво діамантів. Та й взірець політики – сварка Гоголевих персонажів Івана Івановича й Івана Никифоровича.

Уже згаданий Микола Бердяєв писав, що демократичний процес, мабуть, зводиться до пошуку людини, яка найкраще може керувати державою. Не погоджуся. Понад дві тисячі років тому жив чоловік, про якого кажуть, що він був найкращий серед людей. Йому запропонували державну владу, а він відмовився.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня