Призовна кампанія як дзеркало багаторічної руйнації армії

Міністерство оборони України періодично намагалося позбутися архаїчного, на думку деяких військових посадовців, явища минулого століття – призову громадян України на строкову
військову службу.
Останніми десятиріччями на хвилях політичного протистояння (особливо це було помітно під час перевиборних кампаній) питання призову громадян України на строкову військову службу вміло використовувалося як «козирна карта» для підвищення рейтингу. Тому саме політичні амбіції стали визначальним чинником під час прийняття наприкінці 2013 року необачного та поспішного рішення про скасування призову та переходу до укомплектування військовослужбовцями суто за контрактом.

До десятки найкращих у світі належить армія оборони Ізраїлю. Повістки отримують як юнаки, так і дівчата, придатні за станом здоров'я, які досягли 18-річного віку, а також особи відповідного віку зі статусом «постійних жителів». Термін строкової служби для чоловіків – 36 місяців, для жінок – 24, що надає можливість досконало освоїти військову спеціальність. Служба в армії, яка ґрунтується на високому дусі патріотизму, охоплює близько 92% чоловіків та 60% жінок.

Служба у збройних силах Турецької Республіки – святий обов'язок для турків. У консервативному турецькому суспільстві винятків не визнають: виповнилося 20 років – вирушай на захист вітчизни. Навіть доктор наук має відслужити, хай і недовго – всього 5 місяців, як, утім, і будь-який інший турецький призовник, котрий закінчив вищий навчальний заклад.

Швейцарія є прикладом держави зі сформованою ідеєю єднання армії та суспільства, де всі чоловіки від 20 до 50 років – у буквальному розумінні військовослужбовці. При цьому кадрових військових лише 9 тис. осіб, водночас на військовій службі та на підготовці (перепідготовці), яка є обов’язковою (від 180 до 270 годин на рік), перебуває близько 10–15 тисяч. Армія споконвіку нейтральної Швейцарії спроможна розгорнутися за дві–чотири години із 22-тисячної в 650-тисячну (!), а за дві доби – в 1,7-мільйонну (!), бездоганно підготовлену, добре організовану та озброєну.

Сьогодення змінило переконання щодо призову на строкову військову службу, адже реальної альтернативи забезпечити якісне укомплектування та водночас не допустити безповоротної втрати бойової здатності національного війська немає.

Затримка у прийнятті кардинальних (а подеколи – непопулярних) рішень щодо забезпечення якісного укомплектування армії та очікування, що ситуація з призовом якимось дивним чином вирішиться, може дорого коштувати нашій державі.

Зазначмо кілька чинників, які неодмінно перешкоджатимуть як на підготовчому етапі призовної кампанії, так і надалі – на стадії практичного втілення заходів призову та забезпечення якісного укомплектування армії молодим поповненням.

Чому це питання постає так гостро саме сьогодні? В умовах складної внутрішньополітичної та фінансово­економічної ситуації в країні, посиленої тривалим збройним конфліктом на сході України, відбулося загострення низки супутніх чинників, що впливатимуть на успішність призов­ної кампанії.

Уважається, що прогнози – справа невдячна, але головною проблемою вже навесні 2015 року стане забезпечення визначених відповідним розпорядженням Кабінету Міністрів України обсягів призову не тільки до Збройних Сил, а й до інших військових формувань. Навіть пересічному громадянину важко довести, як за умов сучасної плутанини у військових комісаріатах із військовим обліком призовників, складної демографічної ситуації та погіршення стану здоров’я призовної молоді досягти встановленої 40­тисячної позначки.

Здавалося б, порівняно з попередніми роками обсяги щорічного призову не такі вже й значні: 2002 рік – 92,1 тис. осіб; 2003 рік – 82,5 тис. осіб, 2008–2010 роки – 47–52 тис. осіб.

Однак повернімося до реалій сьогодення та проаналізуємо сучасний стан готовності до призовної кампанії. Наявні скорочення майже на чверть призовного ресурсу внаслідок анексії Криму та неможливість проведення призову в зоні збройного протистояння у Луганській та Донецькій областях. Справді, саме ці регіони свого часу були одними з перших за кількістю призовників.

Не додає оптимізму й рішення призивати молодь від 20 років. Це вилучить із призовного ресурсу ще близько 14 тисяч потенційних рекрутів. До речі, як передбачити, чим займатиметься молодь цієї вікової категорії протягом двох років, переважно не маючи гідної цивільної спеціальності та жодних реальних шансів працевлаштуватися в умовах сталих тенденцій зростання рівня безробіття, що подолали всі показники за останні 15 років (близько 10%)?

З якісного призовного ресурсу «випаде» й частка осіб віком від 21 року, яка наразі вже відібрана для служби в структурах нової патрульної поліції.

Окремо необхідно згадати і про тих «патріотів», котрі вигадують будь­які способи задля уникнення військової служби, ховаючись за неофіційним місцем реєстрації та проживання, фальшивими довідками про опікунство та піклування, віросповіданням тощо. Помітними серед призовної молоді прикордонних регіонів є стрімке зростання хвилі еміграції та отримання громадянства суміжних з Україною держав, втеча за кордон як сезонних заробітчан з чіткою прив’язкою до термінів проведення призову.

Істотно не позначилися на дисбалансі призовного ресурсу останні зміни чинного законодавства (Закон України № 116­VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 15 січня 2015 року) щодо зменшення кількості підстав для надання відстрочок від призову, яких донедавна налічувалося аж 34. До речі, такого ліберального ставлення немає в жодній країні світу.

Зважаючи на це, від справді значної кількості призовного ресурсу Збройних Сил України (близько 1 млн. осіб), що у десятки разів перевищує потребу в укомплектуванні за призовом усього силового сектору, до їхніх лав потрапить не більш як 5% призовної молоді. При цьому слід врахувати, що навіть серед тих призовників, які свідомо прийдуть до військових комісаріатів для виконання конституційного обов’язку, лише частина відповідатиме встановленим критеріям (освітній рівень, стан здоров’я тощо).

Поєднання перелічених чинників наочно свідчить, що навіть приблизно «дебет не збігається з кредитом». І вже навесні 2015 року забезпечити обсяги призову буде врай важко, а на якість призову годі й сподіватися…

Крім того, не на користь черговій призовній кампанії й намагання де­яких політиків у пошуках варіантів для фінансового оздоровлення української армії надати можливість призовникам вносити грошову компенсацію за звільнення від військової служби. Без сумніву, для нашої країни це буде помилковим рішенням, котре призведе лише до подальшого розшарування суспільства за фінансовою спроможністю та ускладнення і без того вкрай небезпечної внутрішньо­політичної ситуації.

Варіантом виходу може бути запровадження справді суворих адміністративних (штрафних) і кримінальних санкцій за ухиляння від призову та порушення вимог військового обліку. Адже наразі максимальний штраф за свідоме ігнорування призовником викликів до військкомату становить… 117 гривень. Крім того, необхідно переглянути підстави для надання відстрочок та прийняти виважене рішення стосовно додаткового скасування низки з них.

Наразі актуальності набуває питання допризовної військової підготовки молоді у загальноосвітніх навчальних закладах. Поки що зроб­лено лише перший крок – кількість навчальних годин предмета «Захист Вітчизни» збільшено вдвічі. У Міністерстві освіти і науки триває опрацювання нової навчальної програми. Великі сподівання покладають на те, що до складу розробників залучатимуть фахівців оборонного відомства, які разом з освітянами мають відійти від стереотипів і віднайти креативні рішення донесення цього предмета до молоді, зокрема задля усунення елементарних прогалин, котрі виявилися під час випробувань, які виникли в Україні в ході АТО.

Крім того, є нагальна потреба у досвідчених викладачах з реальними знаннями про військову службу та у допомозі профільних державних інституцій щодо забезпечення загальноосвітніх навчальних закладів новітніми та змістовними комплектами навчально­матеріальної бази. Без цих складових якість такої підготовки є вельми сумнівною.

На жаль, нині цей важливий напрям залишається поза увагою органів місцевої державної влади, громадських та ветеранських організацій. Прикро казати, але методи та форми організації національно­патріотичного та військово­патріотичного виховання молоді, прописані у різноманітних концепціях, вкотре залишаються на папері лише намірами.

За такої непростої ситуації дуже доречною стала б дієва допомога у цьому питанні Товариства сприяння обороні України (ТСОУ). Ніщо не заважає цій структурі бути передовою у питаннях підготовки молоді до військової служби за військово­обліковими спеціальностями, організувати системну роботу військово­патріотичної спрямованості серед населення та у загальноосвітніх навчальних закладах. Необачно сьогодні відмовлятися від потенціалу ТСОУ: розгалуженої регіональної системи осередків, відповідної матеріально­технічної бази, досвіду роботи з призовною молоддю та досвідчених кадрів.

Оборонному відомству та ТСОУ треба нарешті визначити принципи взаємодії, скорегувати кваліфікаційні вимоги до спеціальностей, кот­рі потрібно готувати, та програми підготовки призовників з військово­технічних спеціальностей, які треба наблизити до специфіки військових спеціальностей. Тоді обов’язково знайдуться і цільові кошти, і відповідна підтримка на державному рівні.

Позитивним прикладом у створенні первісної ланки цілісної системи військово­патріотичного виховання нації є відродження в Україні кадетського руху. Сподіваємося, що Київський військовий ліцей ім. Богуна, 17 ліцеїв з посиленою фізичною підготовкою та кадетські класи, які функціонують майже у всіх регіонах, стануть затребуваними юнаками, котрі прагнуть присвятити життя військовій кар’єрі.

Однією з найболючіших проблем віт­чизняної армії є недосконала система укомплектування її складу. Проблеми забезпечення якісного укомплектування українського війська постали не раптово. Передувало цьому невиправдане об’єднання у 2003–2006 роках районних (міських) військових комісаріатів. Саме тоді внаслідок скорочення штатної чисельності посадових осіб, на яких покладалися завдання з організації та ведення військового обліку, почалося його руйнування. Створюється враження, що армійському керівництву, яке приймало такі відповідальні рішення, навіть не спало на думку, що саме ця ланка є визначальною у цій копіткій роботі.

Надалі шляхом скорочення штатних посад опинилися під ударом також і відділи обліково­призовної роботи. Але водночас їм додалося роботи ще за двома напрямами: відбір на військову службу за контрактом та на службу у військовому резерві. Такий «стахановський» підхід уже апріорі зробив кожний із цих напрямів певною мірою приреченим. Прикро про це говорити, але військові комісаріати виявилися неспроможними в новому складі забезпечувати якісне виконання своїх функцій. Поверховість проведення приписки молоді до призовних дільниць урешті призвела до втрати керованості процесом військового обліку.

Химерне бачення поступового скорочення обсягів призову і поспішне рішення щодо цілковитої відмови від призову строковиків стало для військових горе­реформаторів новим поштовхом для подальшого руйнування вертикалі в органах військового управління включно до Генерального штабу.

Перелік проблем системи укомплектування був би неповним, якщо не звернути увагу на пасивне очікування персоналом військових комісаріатів черг із охочих, як у радянські часи, адже тоді ті, хто не відслужив, почувалися в суспільстві «білими воронами». Це, на жаль, не вигадка авторів, а реальний, роками створюваний образ працівника військового комісаріату, який уважає себе вершителем людської долі. Справді, саме так сприймають звичайні громадяни працівників військкоматів через бюрократизм, корупцію, бездушність, хамство. Вкотре, щоб вирішити питання і «відкосити» від військової служби, йдуть до військкоматів з хабаром… Заходи по боротьбі з цим корупційним злочином залишаються неефективними, це відомо не тільки зі шпальт газет…

Зважаючи на це, керівництво держави акцентувало увагу на нагальній потребі кардинального перегляду системи укомплектування національного війська, виваженому підході до призначення військових комісарів та надання об’єктивної оцінки їхньої спроможності налагодити роботу.

Окрім того, державні органи нехтують і питаннями інформаційного забезпечення призовної кампанії та діяльності війська загалом. Призовна тематика є без перебільшення однією з найпопулярніших у засобах масової інформації. Однак створюється враження, що автори не обтяжують себе глибоким зануренням у проблематику та деталізацією заходів призовної кампанії і залежно від замовлення на позитив чи негатив спритно ліплять черговий «витвір». На жаль, саме аматорський підхід у висвітленні процесу укомплектування, важливою складовою якого є призов на строкову військову службу, врешті формує спотворену суспільну думку щодо виконання військового обов’язку.

Можливо, комусь здалося, що за умов нестачі грошей на найнеобхідніше для забезпечення потреб Збройних Сил, несвоєчасно наголошувати на пропаганді й рекламі військової служби. Дехто, ймовірно, досі вважає це другорядним питанням. Але формування позитивного іміджу Збройних Сил – один із найголовніших чинників успішності призовної кампанії, і з цим не можна не погодитися.

Водночас постає питання: чому за весь період існування Збройних Сил незалежної України не було сформовано єдиної лінії та поглядів на порядок проведення такої роботи ані на державному рівні, ані у військах?

Несистемний, фрагментарний характер діяльності в інформаційному просторі, незавершеність системи активної протидії інформаційним загрозам ще на початковому етапі протистояння призвели до поразки в інформаційній війні з Росією.

На жаль, і нині засоби масової інформації недостатньо ефективні у боротьбі з деструктивним інформаційним впливом. Не відчуваючи потужної протидії, ворожі зовнішні сили та внутрішні «добродії» через інформаційні лабіринти та заклики намагаються зірвати призовну кампанію та відвернути молодь від військової служби. Через це батьки призовників, збуджені домислами антиреклами та тривалого збройного протистояння на сході України, іноді роблять усе, аби їхня дитина не опинилася в лавах молодого поповнення.

Наразі маємо переосмислити роль та місце реклами військової служби на шляху побудови української армії завтрашнього дня обов’язково через призму армійських реалій та досвіду провідних країн світу.

Критика заради критики – річ не просто даремна та безглузда, а подекуди дуже шкідлива. І мета цієї публікації не в тому, щоб зловтішатися та зайвий раз кинути камінь в оборонне відомство. Справді, змарновано багато часу, зроблено чимало принципових помилок, однак є оптимальні шляхи впровадження ефективних трансформаційних процесів. Деякі з них не стануть «популярними», адже спрямовані передовсім на подолання безвиході, в якій опинилися Збройні Сили України. Головне – не залишити їх на папері, а втілити в життя і «переломити» критичну ситуацію. Без перебільшення, за цим майбутнє незалежної України і доля людей у погонах.

Нині потрібно об’єктивно оцінити сучасний стан українського війська, усвідомити реальні фінансові можливості держави і врешті зрозуміти, що змішаний принцип укомплектування найближчими роками залишиться незмінним.

Автори: Людмила ШПИТЯК, Сергій КРИЛОВ