передплата Українською | In English

№4, лютий 2015

Питання конституційних гарантій прав суб’єктів земельних правовідносин

Поділитися:

Розглянуто основний масив прав суб’єктів земельних правовідносин і з’ясовано значення основних гарантій цих прав, наданих із боку держави. Проаналізовано положення чинного законодавства стосовно гарантування прав суб’єктів земельних відносин. Проведено комплексне дослідження теоретичних і практичних матеріалів, спрямоване на одержання об’єктивних даних, необхідних для кращого розуміння та удосконалення законодавства в питаннях гарантування прав відповідних суб’єктів. Визначено, що порушення цих прав і незабезпечення відповідних конституційних гарантій зумовлюють потребу в упорядкуванні системи реалізації земельних правовідносин на всіх рівнях, уключаючи реформування механізмів надання адміністративних послуг та здійснення судового захисту.
Ключові слова: гарантії, конституційні гарантії, правовідносини, екологічні права.

 Кожна суверенна демократична держава прагне закріпити за своїми громадянами та юридичними особами гарантії певних прав та створити належні умови для їх реалізації.

Основні права громадян та юридичних осіб на землю та їхні обов’язки визначені Конституцією України, Земельним кодексом та іншими нормативними актами. У них містяться основні вимоги і можливості, дозволи і заборони щодо земельних ділянок учасників земельних відносин. Але на практиці цього недостатньо для реалізації прав юридичних і фізичних осіб. Саме тому постає питання про можливий захист прав суб’єктів земельних правовідносин.

Численні порушення прав суб’єктів земельних правовідносин, особливо фізичних осіб, потребують дослід­ження проблем захисту і юридичних гарантій прав цих суб’єктів.

Актуальність та важливість теоретичного вивчення цієї теми зумовлена потребами юридичної практики і завданнями розвитку законодавства.

Певні теоретичні положення стосовно цієї теми досліджували такі відомі вчені, як А. Мірошниченко, В. Носік, В. Андрейцев, В. Семчик, М. Шульга, М. Краснова, О. Вівчаренко, О. Заєць, П. Кулинич, Ю. Шемшученко та багато інших.

За загальною теорією держави і права, права людини поділяють на природні та юридичні. Природні права –­ це ті природні можливості індивіда, що забезпечують його життя і свободу діяльності. А юридичні – ті, якими наділяє його держава, вони закріплені в Конституції України. Це такі конституційні права, як право власності на природні ресурси та право природокористування, право приватної власності на землю, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (екологічну безпеку) та відшкодування збитків, завданих порушенням цього права, право вільного доступу до інформації про стан довкілля тощо (статті 13, 14 Конституції України) [1].

Земля – це компонент екосистеми. Отже, право володіти і користуватися землею входить до комплексу екологічних прав. З огляду на це, видається можливим права суб’єктів земельних відносин розглядати в контексті екологічних прав.

Згідно зі статтею 21 Конституції України, права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Це означає, що вони є природними, людина має їх від моменту свого народження.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які розташовані на території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (людської) економічної зони є об’єктами права власності українського народу, зазначається в частині 1 статті 13 Конституції України. А в частині 2 сказано, що кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.

У статтях 90 та 95 Земельного кодексу України є перелік прав суб’єктів земельних відносин [2]. Однак на практиці вони порушуються. Наприклад, юридично закріпленим, але таким, що порушується, є право громадян на безплатну приватизацію земельних ділянок. Як відомо, приватизаційний процес має кілька стадій. Одна з них –­ замовлення радою, що прийняла рішення, в якому зафіксована згода передати земельну ділянку у власність особі, землевпорядній організації, розроблення проекту відведення цієї земельної ділянки. Ніде не зазначено, хто повинен оплачувати ці роботи [8, c. 47]. Декларується приватизація безплатна, а реалізується як платна. Тим паче, що проекти виготовляють комерційні землевпорядні організації за рахунок осіб, які прагнуть приватизувати ділянку. До порушуваних прав можна віднести й право громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля, гарантоване Конституцією і Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» [6].

Поняття «гарантії» (фр. Garantir – поручатися, забезпечувати) означає наявність безперешкодної можливості реалізувати своїх права. Наприклад, стаття 14 Конституції України гарантує право власності на землю. Уважаємо, що цю статтю потрібно розглядати сукупно зі статтею 13 Основного Закону, а також частиною 1 статті 41 Конституції України, якими закріплюється право власності українського народу на землю та непорушність цього права. Тобто землі України є об’єктом права власності українського народу, і примусове відчуження земельних ділянок може допускатися лише як виняток у передбачених законодавством випадках. Однак, незважаючи на закріплення у Конституції України, у науковому середовищі триває дискусія щодо такої форми власності, змісту самого поняття. Мовляв, у Земельному кодексі України не зафіксовано права власності народу на землю, а йдеться про закріплення переважного права власності держави на землю [9, c. 412].

Проте у частині 4 статті 13 Конституції сказано, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Тут треба звернути увагу на два моменти: рівність суб’єктів права власності гарантується абсолютно всім суб’єктам. А отже, ця гарантія стосується не тільки фактичних і реальних власників земельних ділянок, а й потенційних. Це по­перше. А по­друге, виходячи з положень про те, що земля є об’єктом права власності українського народу, можна було б зробити висновок про те, що і суб’єктом права власності на українські землі є лише український народ. Але це не так. У статті 14 Конституції України зазначено, що частина прав власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За українським законодавством суб’єктами права власності, крім громадян України, є також іноземні суб’єкти. Тому конституційні гарантії рівності суб’єктів права власності земельних відносин закономірно мають поширюватися на всіх суб’єктів земельних відносин без обмежень.

Відповідно до статті 14 Конституції України, держава має право набувати і реалізовувати право власності на землю нарівні з громадянами та юридичними особами виключно згідно із законом. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування від імені українського народу здійснюють права власника в межах, визначених Конституцією, сказано в її статті 13. Чи може в такому разі гарантуватися рівноправність власників землі між собою та з іншими суб’єктами права власності на землю? Автор уважає, що у цій нормі Конституції йдеться не про рівність суб’єктів права власності на землю між собою, а про рівність останніх перед законом. А отже, не повинно передбачатися жодних необґрунтованих пріоритетів.

Конституція України гарантує не тільки рівність суб’єктів права власності, а й рівність умов захисту прав. Ця гарантія випливає із норм статей 21 та 55 Конституції України. Зокрема, у статті 21 сказано, що права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Прийняття норм та законів, які будь­яким чином звужують чи зменшують обсяг прав і свобод є недопустимим. Це означає, що суб’єкти земельних відносин у разі обмеження чи звуження їхніх прав і свобод мають право на безперечне оскарження таких дій, захист своїх прав та відшкодування збитків. Відповідно, у статті 55 Конституції України сказано, що кожному гарантується право як на судовий захист, так і на захист своїх прав від порушень та протиправних посягань будь­якими не забороненими законом засобами. Конкретизуючи, хотілося б зазначити, що особа може використовувати право на самозахист, закріплене у статті 19 Цивільного кодексу України,
котре дозволяє їй застосовувати засоби протидії порушнику, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, без обов’язкового звернення до суду [5].

Недопустимість втручання органів державної влади та місцевого самоврядування до процесу реалізації земельних прав суб’єктами земельних правовідносин закріплена на загальному рівні у частині 2 статті 19 Конституції України, де вказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України. Це означає, що органи державної влади та місцевого самоврядування зобов’язані у своїй діяльності керуватися Конституцією України та не виходити за межі наданих їм повноважень. Зазначимо, що міжнародними нормативно­правовими актами та законодавством України передбачено, що ніхто не зобов’язаний виконувати очевидно злочинні розпорядження і накази. А отже, виконання наказів чи розпоряджень вищих суб’єктів і органів, які суперечать Конституції та законодавству України, не є підставою для звільнення від відповідальності.

У контексті цієї норми неодноразово порушувалося питання про те, чи має право орган місцевого самоврядування скасовувати раніше видані ним акти, бо у деяких випадках скасування певних актів звужувало права суб’єктів земельних відносин, що є порушенням Конституції України. У розв’язання цієї проблеми вніс ясність Конституційний суд України своїм рішенням № 7­рп/2009 від 6 квітня 2009 року, згідно з яким орган місцевого самоврядування може скасовувати раніше видані ним акти, крім актів індивідуального призначення [7]. Якщо відповідно до рішення органу місцевого самоврядування виникли правовідносини, пов’язані реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб’єкти цих правовідносин виступають проти їх зміни чи припинення, то до такого рішення не можуть бути внесені зміни і воно не може бути скасоване. Адже як вказує Конституційний суд: «Це є гарантією стабільності суспільних відносин між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення» [7].

Разом із тим, варто звернути увагу на те, що статтею 155 Земельного кодексу України встановлена відповідальність за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок [2].

Невтручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування також є принципом земельного права, закріпленим у статті 5 Земельного кодексу України. У статті 166­3 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлено відповідальність за дискримінацію підприємств органами влади і управління [3]; статтею 364 Кримінального кодексу передбачено відповідальність за зловживання владою або службовим становищем, а статтею 206 Кримінального кодексу – за протидію законній господарській діяльності тощо [4].

Земельний кодекс України в статті 154 встановлює відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою. Статтею 56 Конституції України закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної та матеріальної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю останніх (зокрема й їх службових, посадових осіб). Тобто відшкодування заподіяних збитків є одним зі способів захисту своїх прав суб’єктами.

Отже, законодавством України встановлені певні права суб’єктів земельних правовідносин, які гарантовані Конституцією України. Однак порушення цих прав, а разом із цим незабезпечення конституційних гарантій зумовлюють потребу упорядкування системи реалізації земельних правовідносин на всіх рівнях, починаючи із забезпечення її природного функціонування як складників надання адміністративних послуг на максимально безконтактній основі між чиновниками органів управління і самоврядування і завершуючи можливістю чесного судового захисту.

Іще одне. Можливість відшкодування збитків за порушені права – це, звісно, добре, але нашій країні (як і будь­якій правовій державі) необхідна така система законодавства, котра передусім запобігала би порушенню прав суб’єктів правовідносин. З огляду на велику кількість земельних суперечок, труднощів у регулюванні земельних відносин і застосуванні екологічного законодавства на практиці, очевидно, що одних гарантій недостатньо. Проблема гарантування захисту прав суб’єктів земельних правовідносин має бути розв’язана через створення низки норм, об’єднаних у відповідному законі з метою відновлення порушених прав громадян.

 

Джерела 

1. Конституція України: Закон України № 254к/96ВР від 28 червня 1996 р. зі змінами, внесеними згідно із законами № 2222­IV від 8 грудня 2004 р., № 2952­VI від 1 лютого 2011 р., № 586­VII від 19 вересня 2013 р., № 742­VII від 21 лютого 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96%D0%B2%D1%80

2. Земельний кодекс України: Закон України № 2768­III від 25 жовтня 2001 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/276814

3. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон України № 8073­X від 7 грудня 1984 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/80731­10

4. Кримінальний кодекс України: Закон України № 2341­III від 5 квітня 2001 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341­14

5. Цивільний кодекс України: Закон України№ 435­IV від 16 січня 2003 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43515

6. Про охорону навколишнього природного середо­вища: Закон України № 1264­XII від 25 червня 1991 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1264­12

7. Рішення Конституційного Суду України № 7­рп/2009 від 16 квітня 2009 р. у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини 14 статті 46, частин 1, 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v007p710­09

8. Заєць О. І. Проблеми юридичних гарантій захисту прав суб’єктів правовідносин у сфері земельної реформи: шляхи вдосконалення / О. І. Заєць // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2000. – Вип. 37. – С. 46–51.

9. Носік В. В. Право власності на землю Українського народу: Монографія / В. В. Носік. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.

Автор: Ольга АРТЕМЧУК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Рада ЄС і Європарламент не домовилися щодо бюджету на 2019 рік Сьогодні, 20 листопада

Політолог Яхно розповіла, у якому разі РФ перейде від фази ослаблення України до відвертої агресії Сьогодні, 20 листопада

Мінекономіки проти ідеї Мінсоцу змінювати правила нарахування ЄСВ Сьогодні, 20 листопада

Рада ЄС і Європарламент не домовилися щодо бюджету на 2019 рік Сьогодні, 20 листопада

МЗС: угорський посол почав роботу в Києві брехнею "в стилі Кремля" Вчора, 19 листопада

Посла Угорщини не викликали до МЗС України через заяву Орбана - Будапешт Вчора, 19 листопада

Україна може стати одним з ключових гравців енергоринку ЄС — Мінгареллі Вчора, 19 листопада

«Це вже навіть не здирництво». Економіст Новак прокоментував нову «ініціативу» міністра Реви Вчора, 19 листопада

Тимошенко звинуватила Порошенка у підвищенні цін на газ та оформленні газових родовищ на своє оточення Вчора, 19 листопада

Україна та Китай обговорять нові авіамаршрути 17 листопада