передплата Українською | In English

№4, лютий 2015

Протестні рухи як сегмент громадянського суспільства й форма прямої демократії: світові тренди та український досвід*

Поділитися:

Сучасні протестні рухи в Україні й у світі розглянуто як специфічний сегмент громадянського суспільства. Показано, що в умовах інформаційного суспільства протестні рухи набувають спільних визначальних рис у глобальному масштабі, котрі надають їм характеру форми прямої демократії. Доведено, що засоби комунікації сучасного інформаційного світу сприяють відродженню архаїчних форм безпосередньої демократії. Трансформації взаємин громадянського суспільства й держави, форм і способів вияву протестних рухів є наслідком розгортання загальних тенденцій розвитку інформаційного суспільства в глобалізованому світі. Відзначено, що це дає змогу прогнозувати подальше поширення форм прямої демократії та зростання ролі громадянського суспільства в структурі владних відносин.
Ключові слова: протестний рух, пряма демократія, революція, громадянське суспільство, Майдан, Євромайдан.

У сучасному світі протестні рухи мають багато спільного й дедалі більше трансформуються в бік зростання комплексного характеру, незалежно від країни «походження». Народжені наприкінці 80­х років минулого століття мирними «оксамитовими революціями» в країнах Центрально­Східної Європи, у першому десятилітті нинішнього століття в тому самому регіоні вони набули форм «кольорових революцій», що прокотились у країнах ЦСЄ (Югославія, 2000) та пострадянського простору (Грузія, Україна, Молдова, Узбекистан, Киргизстан, спроби повстань у Вірменії й Білорусі). У наступному десятилітті протестний рух виразно поширився в США та країнах Європи – Великій Британії, Болгарії, Греції, Іспанії. 2011 рік приніс «арабську весну» (Туніс, Алжир, Ліван, Йорданія, Єгипет, Лівія, Марокко, Ліван, Бахрейн, Ємен тощо). На початку літа 2013­го майже одночасно відбулися масштабні протестні акції в Бразилії та Туреччині. Останнім прикладом постмодерного протестного руху є Occupy Central у Гонконзі (2014 рік).

Усі ці рухи в різних країнах об’єднують такі спільні риси:

– горизонтальна, неієрархічна структура, яка функціонує завдяки застосуванню сучасних комунікаційних засобів – соціальних мереж в Інтернеті, унаслідок чого підвищується незалежність перебігу протестних подій від ступеня висвітлення їх у ЗМІ;

– децентралізованість, відсутність явних лідерів, що, своєю чергою, знижує можливість ведення переговорного процесу між ними й владою;

– значна дистанція між протестними рухами та інституціоналізованими складниками громадянського суспільства (профспілками, неурядовими організаціями) та політичними партіями, які не були організаторами протестів, а лише долучалися до них під час їхнього перебігу.

Крім того, більшості протестних рухів притаманний мирний характер, а насильство застосовувалося лише у відповідь на репресивні силові дії влади й приспішників режиму.

Нарешті, визначальною є й пріоритетність у них ціннісної сфери над соціальною й навіть політичною – обстоювання базових демократичних цінностей (права людини, громад тощо на противагу соціально­економічним вимогам).

Ці самі ознаки виразно виявлялися й у розвитку такого явища, як український Майдан: від нечисленної «революції на граніті» й акції «Україна без Кучми» до Помаранчевої революції, Податкового та Мовного Майданів і Революції гідності.

Майдан як змістове осердя й референтний символ подій, що мають певні ознаки революційних, є багатоплановим і неординарним явищем глобалізованого світу. Заслуговуючи, а точніше, потребуючи комплексних досліджень як особливий соціокультурний та історичний феномен, він передусім постає, з одного боку, як специфічна синтетична форма протестного руху, що акумулює й синтезує інші, а з другого – як форма прямої демократії, що спирається на історико­культурні традиції та відроджує втрачені можливості архаїчних форм у сучасному світі через широке використання технологій забезпечення комунікативного ресурсу інформаційного суспільства.

Наведений нижче аналіз доводить, що Майдан є закономірним результатом розвитку протестних рухів в Україні, а зіставлення притаманних йому рис із загальними особливостями трансформування цих рухів у світі демонструє його відповідність нинішнім глобальним протестним трендам. Це унеможливлює розгляд феномену Майдану як політичної випадковості, ігнорування його як потужного чинника політичного життя й потребує від української влади певних організаційних, управлінських і законодавчих рішень та їхньої імплементації.

Систематичне збирання інформації щодо протестних рухів в Україні, її узагальнення, аналіз та створення пуб­лічної бази даних започатковано з ініціативи й за підтримки фонду «Відродження» у вересні 2009 року. На жаль, статистичні дані в цій царині є фрагментарними, нерелевантними й мало придатними для аналізу. Відтак, дослідження вимушено обмежується хронологічними рамками, що охоплюють 5 років, – з 2009 по 2013 рік.

Загалом протестні рухи поділяють за сферою поширення (локальні й загальні), їхнім характером (прямі, тобто спрямовані на невиконання певного владного рішення, що викликає протест, або непрямі – невиконання інших правових, політичних тощо вимог), за тематикою (політичні, ідеологічні, соціально­економічні, правозахисні [7]), за формами політичної участі (радикальні й помірковані [2]), за тактикою (конвенційні, конфронтаційні, насильницькі [8; 11]), за суб’єктами участі, які, своєю чергою, згруповані за різноманітними демографічними ознаками – віковими (молодь, пенсіонери), статевими (жіночий рух, рух ЛГБТ), професійно­груповими (студентство, підприємці, науковці, журналісти, діячі культури тощо [5]) чи за характером праці (наймані працівники, дрібні підприємці, пільговики [11]), за інституційними (громадські організації, профспілки, партії) або випадковими ознаками («об’єднання за інтересами» – «афганці», «чорнобильці», футбольні фани тощо) [1]. Поділяються вони також і за об’єктом, на який спрямовано рух [5]: правозахисні (рухи проти порушень прав людини, проти дискримінації за мовною ознакою, віросповіданням, сексуальною орієнтацією тощо), соціальні (екологічні, зоозахисні, проти тотальної вакцинації, проти забудов), рухи проти певного владного рішення (закриття секонд­хендів, запровадження платних послуг у визначеній сфері тощо) чи призначення (наприклад, Д. Табачника на посаду міністра освіти) тощо. Варто зауважити, що в Україні протягом останніх двох десятиліть відбувалися протестні рухи всіх зазначених форм.

Із позицій наведеного поділу феномен Майдану демонструє комплексний характер, в якому поєднано всі види протестних рухів із виразною домінантою конфронтаційного, однак не насильницького характеру. Трансформація в бік зростання комплексності є характерною для протестних рухів у сучасному світі, тому поділ їх за наведеними вище ознаками є в дослідницькому сенсі малопродуктивним. Більш значущим є дослідження динаміки протестних рухів та трансформації їхнього характеру.

За даними моніторингу, здійсненого з жовтня 2009 по вересень 2010 року, зафіксовано 2 788 протестних дій, або майже 8 протестних дій щодня [11, с. 10]. Показово, що більшість протестних дій мали загальноприйнятні, конвенційні форми, насильницькі дії становили менш як 5% від усіх протестів. Водночас із 2010 року спостерігалася тенденція до збільшення кількості негативних реакцій влади на протестні акції. До президентських виборів 2010 року на 100 протестів припадало в середньому 10,8 негативних реакцій, одразу після них цей показник сягнув 15,2 і зростав надалі.

У 2011 році кількість акцій істотно не змінилася – 2277 усього, або більш як 6 акцій щодня. Водночас спостерігалися, хоч і не значне, зростання організованості та політизованості соціально­економічних протестів і спроби об’єднання проти влади протестних ініціатив, які порушують різні соціальні проблеми [8, с. 8]. За збереження загальної переваги протестів із конвенційною тактикою й навіть зниження частки конфронтаційних та насильницьких подій примітним є те, що рівень конфронтаційності, як і 2010 року, був вищим у протестах за участю виключно аполітичних неформальних ініціатив (31% від загальної кількості акцій за їхньою участю). Політичні партії та інституціоналізовані громадські організації використовували переважно конвенційну тактику (93% протестів за їхньою участю).

Однією з найпримітніших новацій 2011 року була поява на авансцені протестних дій так званих груп невідомих (які надалі дістали назву «тітушок»), що призвело до посилення конфронтаційного характеру акцій. За участю «невідомих» відбулося 8% акцій [8, с. 19], а щодо їхньої участі в конфронтаційних акціях, то вона зафіксована в 32% випадків.

Наступного року кількість протестів за весь час моніторингу рекордно зросла — 3636 акцій, що на 60% більше, ніж у попередньому році [9]. Та попри рекордну кількість протестних подій жодна з них не досягла масштабу та поєднання соціальних і політичних вимог Податкового Майдану­2011. До того ж кількість соціально­економічних протестів зменшувалася, і лише 12% із них відбувалися за участю партій та політиків.

У 2012 році загрозлива тенденція проведення кон­фронтаційних акцій «групами невідомих» стала очевидною: таким був кожен десятий протест, а серед виступів із політичними вимогами – майже кожен четвертий. Найчастіше «невідомі» скоювали незаконні та/або насильницькі дії: графіті та написи на офісах і пам’ятниках, фізичні напади, побиття, завдання матеріальної шкоди, вандалізм, погрози, підпали. Загалом зафіксовано зростання конфронтаційних та особливо насильницьких протестних дій за всіма тематичними групами, але най­­більше –­ за політичними. Кожна десята протестна подія була насильницькою, переважно – за участю «невідомих осіб». 19% і 17% політичних протестів мали конфронтаційну або насильницьку тактики порівняно з 7% і 3% у 2011 році. Більшість (62%) насильницьких протестів стосувалася політичної боротьби, а 58% насильницьких дій здійснювалися «групами невідомих». Водночас надалі знижувався рівень насильства в межах акцій за участю неформальних аполітичних ініціатив громадян (13% проти 22%).

Цікаво, що з 2010 року індекс репресивних відповідей залишився на тій самій позначці: 19 на 100 акцій, хоча їхня кількість в абсолютних показниках зросла ледь не в півтора разу – до 650 випадків. Найпоширенішим типом негативних реакцій залишались арешти активістів. Поширені були також засоби непрямого тиску: залякування (25%), фізичного протистояння (18%). Однак застосовувалися вони лише доти, доки акція була млявою. Щойно люди ставали рішучішими, силові структури діяли жорстко. Зокрема, восени 2011 року відбувалися масові протести ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Реакція влади на першу протестну хвилю була стриманою. Лише коли до вимог протестантів додалися антиурядові гасла, розгорнулася репресивна кампанія: акції забороняли, а учасникам погрожували. У той час як кількість протестів скорочувалася, хвиля негативних реакцій зростала, приміром, у грудні перевищивши кількість протестних подій. Так само було і з протестами проти Податкового кодексу, і з Мовним Майданом: коли виникла загроза повторення подій 2004 року, наметове містечко демонтували, а проти організаторів протесту порушили кримінальні справи.

У 2013 році кількість протестів і надалі стрімко зростала [10]: зафіксовано 4822 протестні акції, що більше за показник попереднього року на 33% та більш як удвічі перевищує показники 2010 та 2011 років. Навіть до початку Майдану, за період із 1 січня по 20 листопада 2013 року, було зафіксовано 3419 протестів, що демонструвало тенденцію до зростання протестної активності. З початком же Євромайдану лише в грудні зафіксовано понад ­1000 протестів. Протести 2013 року вирізняє безпрецедентна масовість і рішучість. Щонайменше в 29 протестах взяли участь десятки тисяч осіб, а в п’яти мітингах – сотні тисяч.

Серед протестів 2013 року абсолютно переважали мирні конвенційні форми протесту (мітинги, пікети, демонстрації тощо), які становили 75% усіх зафіксованих. Натомість кількість насильницьких акцій зменшилася як в абсолютних, так і у відносних показниках (з 10% у 2012 році до 7% у 2013­му), ненасильницьких, але кон­фронтаційних (наприклад, страйки, блокування доріг) залишилася незмінною – 18%.

Порівняно з попереднім роком виборів соціологічні дані засвідчили зменшення участі «тітушок» у протестних подіях до 4%. Водночас моніторингові дослідження, здійснені правозахисними громадськими організаціями, акцентували увагу на небезпечній тенденції, що спостерігалася впродовж останніх років, збільшення випадків не лише застосування тиску та сили представниками правоохоронних органів щодо учасників та організаторів масових зібрань [7, с. 133–138; 11, с. 54–58], а й зростання рік у рік кількості заборон щодо запланованих мирних заходів. Про небезпечність цієї тенденції для самої влади через критичне підсилення і протестного потенціалу загалом, і його виявів попереджали у своїй Аналітичній доповіді ще в жовтні 2012 року фахівці Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України [6], звертаючи увагу на потребу вживання заходів з їх мінімізації шляхом внесення змін до правового поля країни. Відзначувана дослідниками стабільна повторюваність «випадків прямого впливу громадян на напрями розвитку країни на всіх рівнях» [4] засвідчувала не лише зростання протестних настроїв, а й визрівання громадянського суспільства до усвідомлення потреби прямої демократії як єдиного дієвого й ефективного засобу контролю над владою.

Підсумовуючи огляд протестних рухів, треба констатувати, що притаманний Майдану­2013/14 «відрив» політиків від громадянського суспільства, наявність котрого зарубіжні й вітчизняні аналітики вважали його специфічною рисою, як і дистанція між інституціоналізованими структурами громадянського суспільства та його неформальною складовою, спостерігалися впродовж усього досліджуваного періоду (2009–2013 роки) і з 2011 року зменшувалися не завдяки зусиллям політичних сил, а лише через поступове підвищення рівня політизації самого громадянського суспільства в його неформалізованих формах.

Однак феномен Майдану не вичерпується його значенням як злиттям і кульмінацією протестних рухів та найвищої форми вияву прямої демократії. У своїх протестних засадах, у ціннісних орієнтаціях, як і в оформленні у вигляді відродження архаїчних форм прямої демократії в новітню добу Євромайдан і Майдан­2004 єдині. І той, і той являли собою «середовища з горизонтальною структурою», де «ієрархія не мала значення» [12]. Винятково мирний спротив, притаманний першому Майдану, зберігався в найекстремальніших умовах другого, навіть після побиття студентів у ніч проти 30 листопада, реакцією на що стали масові повстання громадян по всій країні, однак повстання цілковито мирні. Зберігався він і під час першого штурму Майдану загонами міліції і «Беркуту» в ніч на 11 грудня, коли кілька сотень людей лише своїми тілами – пліч­о­пліч – стримували наступ озброєних охоронців режиму й не відповідали ударами на удари. Мирний характер протесту був знищений першими пострілами й першими жертвами.

Чи вела логіка протестних виявів в Україні до переростання мирного протесту в насильницьке протистояння? У липні 2014 року Центр дослідження суспільства оприлюднив результати моніторингу протестів, репресій та поступок протягом періоду Майдану, здійсненого за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Національного фонду підтримки демократії. Вони засвідчують, що темпи зростання кількості й потужності репресивних дій влади істотно випереджали динаміку протестних дій громадян: до розгону київського Євромайдану 30 листопада рівень насильства з боку протестувальників був незначний – 6%, водночас репресивна відповідь сягнула позначки 40:100. Розрив між ненасильницьким характером акцій та насильством у відповідь на них з боку влади став каталізатором подальшого переростання мирних акцій у силове протистояння.

Отже, Майдан поєднав у собі основні характеристики протестних рухів України та був утіленням і логічним результатом основних тенденцій розвитку протестного руху в країні загалом. Водночас особливості українського протестного руху, який є формою впливу на владу, дають змогу кваліфікувати його вияви як локальні спроби встановлення прямої демократії й стихійного контролю громадянського суспільства над владою, а Майдан – як форму прямої демократії.

Нині з розвитком інформаційно­комунікативних технологій створюються й відповідні неполітичні механізми забезпечення взаємодії і зворотного зв’язку між громадою й владою та безпосереднього зв’язку – між складниками й членами громади. Що істотно відрізняє Євромайдан від Майдану­2004, то це ступінь використання інформаційно­комунікативного забезпечення й координації взаємодій. У започаткуванні Євромайдану вирішальну роль відіграли соціальні мережі в Інтернеті, а подальший перебіг подій здебільшого визначався оперативністю взаємодії і в соціальних мережах, і завдяки мобільному зв’язку його учасників, симпатиків і небайдужих. Як засвідчують соціологічні дослід­ження ролі соцмереж у розгортанні протестних настроїв та мобілізації населення [3], соціальні мережі перетворилися на вирішальний чинник формування громадянського суспільства в Україні, вийшовши на перше місце серед агентів інформаційного впливу.

Тож засоби комунікації сучасного інформаційного світу, уможливлюючи повернення до безпосередньої комунікативної єдності шляхом встановлення необмеженої комунікації не менш необмеженої кількості учасників громади, нині є передумовою можливості відродження архаїчних форм безпосередньої прямої демократії, що забезпечувалася безпосереднім спілкуванням у режимі не лише відтермінованого, а й реального часу. Однак в умовах, коли на представницьку демократію політичним режимом накладаються жорсткі обмеження і вона перетворюється на епіфеномен, псевдодемократію, лише підкріплене техніко­комунікативними можливостями відродження прямої демократії як вияву суверенної влади громади над політичними процесами здатне повернути розвиток суспільства у цивілізоване річище. Відтак, трансформації взаємин громадянського суспільства й держави, форм і способів вияву протестних рухів у всьому світі є наслідком розгортання загальних тенденцій розвитку інформаційного суспільства в глобалізованому світі, що дає змогу прогнозувати подальше поширення й зростання ваги форм прямої демократії та ролі громадянського суспільства в структурі владних відносин.

Ті ж таки соцмережі та інші комунікативні засоби забезпечують швидкий вихід протестних дій за будь­які кордони й перетворення їх на транспарентні, транскордонні й глобальні.

 

Джерела

1. Багряний С. Хто розхитає «човен революції»? / С. Багряний // Українська правда. – 2013. — 24 січня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2013/01/24/6982125/view_print/

2. Галактіонова І. Громадянська непокора як явище в сучасній політичній культурі суспільства / І. Галактіонова // Освіта регіону: політологія, психологія, комунікація. – 2008. – № 1–2. – С. 80–85.

3. Галушко К. Соціальні мережі як джерела вивчення організації та функціонування Євромайдану: досвід вивчення та перспективні методики опрацювання джерельної бази / К. Галушко, Н. Зорба // Семінар «Євромайдан як культурний феномен руху протесту: джерела, методи, перспективи дослідження»: післямова. – 21 березня 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archeos.org.ua/?p=3245

4. Константинова І. Коли буде наступний Майдан? Про труднощі створення механізму прямої демократії / І. Константинова // День. – 2006. – 2 грудня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/koli­bude­nastupniy­maydan

5. Оверчук О. Становлення сучасних рухів протесту в Україні / О. Оверчук // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2010. – Вип. 21. – 346 с.

6. Палій Г. О. Основні тенденції та ризики протестних настроїв в українському суспільстві. Аналітична доповідь / Г. О. Палій / Національний інститут стратегічних досліджень [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/970/

7. Права людини в Україні ­ 2011. Доповідь правозахисних організацій / [за ред. Є. Ю. Захарова] / Українська Гельсінська спілка з прав людини. – Х.: Права людини, 2012. – 352 с.

8. Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу 2011 р. / [за ред. В. Іщенка]. – К.: Центр дослідження суспільства, 2012. – 72 с.

9. Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу 2012 р. / [за ред. В. Іщенка]. – К.: Центр дослідження суспільства, 2013. – 88 с.

10. Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу 2013 р. – 43 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cedos.org.ua/system/attachments/files/000/000/041/original/CSR_­_Protests_in_2013_­_29_Apr_2014.pdf?1399981680

11. Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу, жовтень 2009 – вересень 2010 / [за ред. В. Іщенка]. – К.: Центр дослідження суспільства, 2011. – 64 с.

12. Славінська І. Ярослав Грицак: Україна – як літак, який захопили терористи / І. Славінська // Українська правда. – 2013. — 30 грудня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://life.pravda.com.ua/person/2013/12/30/147591/

 

_____________________________

* Продовження публікації статей, присвячених результатам науково­дослідницької роботи «Роль міжнародних організацій у діяльності інститутів громадянського суспільства в Україні» (с. 2—20).

Автор: Тетяна МЕТЕЛЬОВА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Tetiana Yaroshenko
01.01.1970 03:00
фото
Я виступаю категорично проти законодавчого встановлення у нашій державі одностатевих шлюбів чи реєстрованих одностатевих партнерств, проти пропагування одностатевої сексуальності. Я не виступаюза дискримінацію осіб, які вважають себе гомосексуалістами, але я категорично проти того, щоб гомосексуальний спосіб життя й поведінка трактувалися як природні, нормальні й корисні для суспільства й особистості. Я проти того, щоб гомосексуалізм пропагувався, як варіант норми статевого життя і щоби держава заохочувала своїх громадян до одностатевих сексуальних стосунків.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата