передплата Українською | In English

№3, лютий 2015

Соната для закіптюженого рояля, пробитого снайперамиСоната для закіптюженого рояля, пробитого снайперами

Поділитися:

Євген Нищук, якого назвали голосом Майдану, згадує: «Майдан – поняття не географічне. Це стан української бунтівної душі, височенний рівень громадянської свідомості й гідності.
Та була на ньому – і першому, Помаранчевому, і другому – одна вельми важлива для цього феноменального явища точка. Таки географічна й фізична.
Сцена Майдану. Свого роду – вуста повстання, яке слушно нарекли Революцією гідності.
Із цих вуст лунали голоси вершників революції – сотників і рядових Самооборони, авторитетних інтелектуалів і політиків, святих отців і музик, неслабодухих мешканців наметів».
Ну, а диригентом такого багатоголосся, чи, як «офіційно» це називається, модератором виступів зі сцени був голос-заспівувач обох Майданів, заслужений артист України Євген НИЩУК.
Ця по-житейському скромна, але творчо щедра людина стала водночас обличчям не лише Майдану, а й сьогоденної України.

– Пане Євгене, коли, на вашу думку, настала перемога Майдану?

– З філософського погляду – з першої ж хвилини. А з історичного – коли стало відомо, що втік Янукович з його поплічниками. Тоді Україна й весь цивілізований світ збагнули: це кінець злодійського режиму.

Утім, тріумфувати, веселитися не випадало, бо по Майдану ще прицільно стріляли і з вулиці Інститутської приносили нових і нових героїв Небесної сотні…

І все ж – перемога. Однак душу оступили таке… спустошення, втома, сум’яття… Думка: ми вистояли, ми їх вигнали. Але ж, Господи, якою ціною!..

Вирішальною була пізня ніч із
18 на 19 лютого. Питання стояло так: або ми їх, або вони нас. Загроза щодо всіх майданівців була дуже велика. Уже й телевізійні камери, й пульти, котрі посилали різні зображення на екрани, позабирали, залишилося трохи техніки для посилення звуку, якою я користувався. У тому пеклі посеред ночі я то просив через мікрофон, щоб щось палили, шини підносили, то казав, що вже їдуть беркутівські автобуси… Приїхали три автобуси, у кожному по двадцять п’ять чоловік.

Був тоді й такий важливий момент, що вплинув на перебіг подій. Біля монумента засновникам Києва «Беркут» спробував прорватися крізь лави Самооборони, і наші розвернулися, щоб відступати, але я насмілився крикнути: «Повернутися обличчям! Хлопці ззаду, підтримайте!». Наші розвернулися, а беркутівці зупинилися. Наші самими патиками відігнали знічений «Беркут», який не чекав такого спротиву. Це теж був момент певного зламу на нашу користь.

– У театрах «Мушля» та «Сузір’я» ви граєте у виставах за творами Миколи Вінграновського. Чи відлунювали його поезії, надто ті, де звучить дума про долю українського народу, у вашій свідомості на Майдані? Адже перед вами була така величезна аудиторія, коли здається: ось він, увесь український люд.

– Високі думи, поетичні строфи про народ (не лише Вінграновського, а й інших великих співців) і відлунювали у свідомості, і, головне, стали наочною реальністю. Про це на Майдані говорили і Євген Сверстюк, і Олесь Шевченко, і Йосиф Зісельс та інші дисиденти, борці за права народу й людини. Вони щасливі були, що з’явилося таке чудове покоління українців.

Я читав зі сцени революції, наприклад, такий вірш Вінграновського: 

Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він – світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення непропащі.
Ви чуєте? Це мій народ – як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя, біль
Йому належать звіку і довіку!
У битві доль, політик і систем
Мої набої – у його гарматах.
Я не слуга його, я – син його на чатах,
Я – син зорі його, що з Кобзаря росте… 

І т. д. Читав це на одному з віч, і мене запитували: це тут хтось написав? Я пояснював, що це написано не сьогодні, це вже наша золота класика.

– Пане Євгене, участь у подіях Майдану була для вас, напевно, і самовираженням, і самопізнанням, а також пізнанням нових реалій…

– Що я передусім пізнав… Те, що маємо два світи, два світогляди (які позначаються й нині на війні на Сході держави), – це наслідок тривалого пригнічування культури в Україні.

Майдан побачив перед собою стіну – плече в плече озброєні біороботи, до яких волаєш: «Ви маєте служити українському народу, ви йому присягалися, йому, а не тим генералам, які штовхають вас на злочинні дії! Невже ви не знаєте правди?». Але то був кам’яний мур, пробити який годі. Бо підбирали відповідні «кадри» й працювали з ними так, щоб за потреби це був мур нерозуміння, бездушності, жорстокості, котрий ні на що не зглянувся би – ні на те, що там жінки, діти, лікарі, священики…

А ось тут – світ із таким моральним і духовним потенціалом, який і є справжньою Україною. О, як чудово себе показала молодь – у флешмобах (і красивих, і високодуховних), у волонтерстві, у мистецтві, малюванні, музиці! У Європі я розповідав, наприклад, про легендарний рояль на Майдані; вибухають гранати, свистять кулі, а хлопчина грає прекрасну, вічну музику Бетховена… Приклади, котрі я наводив, викликали буквально шок, зачудування: яка дивовижна країна, які одухотворені люди, невже таке може бути?! 

По цих зворушливих словах Є. Нищука авторові запраглося покласти до схололих ніг хлопців Небесної сотні таку строфу:

І я кажу до снайпера­іуди:
На примітивній балалайці балалай.
Вогонь, недолюдку! Вогонь! –
у мої груди.
А в груди фортеп’яно –
Не стріляй.

Ю. П. 

…Безперечно, ми переживаємо дуже складні часи, війну. На цьому грають лукаві: а нумо влаштуємо третій Майдан чи ще щось деструктивне… Ні, потрібно згуртовано зупинити потужного зовнішнього ворога, який дуже прагне, щоб у нас були безлад, розчарування й нівеляція досягнень Революції гідності.

– Пане Євгене, чи були провокації проти сцени Майдану, проти вас на сцені й поза нею?

– Від самого початку, від 21 листопада, а надто від 1 грудня, коли я їхав на, жартома кажучи, «броньовичку» й координував похід мільйонної колони від парку Т. Шевченка до майдану Незалежності, я здогадувався, що моя персона в певних кабінетах досліджувалася. Мовляв, що за один? Ану до чорних списків його! Далі коїлося всяке: міліцейські намагання штурмувати Майдан, «діяльність» тітушок, викрадення людей, побиття… Тож я намагався поводитись обачно, дуже рідко перебував удома, а здебільшого в друзів або залишався в периметрі Майдану, скажімо, ночував у Будинку профспілок чи в наметі позаду сцени.

Напевно, завдяки цій обережності я уникнув фізичної розправи. Ще додам: коли на рукавах, на грудях з’являлися характерні лазерні промінчики для прицілювання, то я за порадою досвідчених людей жвавіше рухався, щоб важче було в мене поцілити. Водночас я не маю сумнівів, що досвідчений снайпер може вразити й вельми прудку ціль… Певно, берегла мене й відомість: сцену щодня показувала телевізія в усьому світі, тож застрелити ось цю людину з мікрофоном означало б спричинити надто голосний скандал. А втім, не знаю, це лише мої припущення...

Протягом трьох «майданних» місяців мені надходили приблизно такі есемески: «А ты подумай, что будет потом… Власть ведь не изменится, а что будет у тебя с творческой деятельностью?..» І т. д. Це були «лагідні» погрози, а вже від 18 лютого почали сипатися на телефон повідомлення дещо іншого характеру, з нецензурними словами: мовляв, «тобі… капець».

Ніхто не знав, чим усе могло закінчитися, ніхто (зокрема і я) не думав про те, що внаслідок перемоги отримає якісь «дивіденди». Ми просто… стояли до кінця.

Тим часом події розвивалися вельми швидко. 20­го хлопці понеслися вперед, на снайперів – уже й звуки зі сцени туди не долинали. Зламалася влада, повтікали головні «слуги народу». 23­го ситуація була докорінно іншою.

– У нашій історії – два Майдани. Помаранчевий, який був повстанням у нечуваній формі – формі карнавалу, радісного, пісенного… І другий: із Небесною сотнею, випаленими кварталами, чорним небом і землею… Чи були у вас під час другого моменти жаху й розпачу: ось утекти б кудись із цього пекла?..

– Бувало страшно. Коли нас штурмував «Беркут». Хоч опісля приходило розуміння, що легше бути присутнім там, ніж відсиджуватися десь у затишку.

Тяжким бувало очікування, гнітили довгі паузи між активними діями. Ми всі там не хотіли просто «стояти на Майдані», прагнули щось робити, брати штурмом «ворожі території». Але ж не можна було сліпо, нескоординовано лізти на рожен. Нелегко було брати себе в руки, стримувати і свої, і всього товариства поривання до дій, які в певні моменти могли закінчитися провалом, нелегко було відкидати думку: коли тих дій Майдан не робить, то візьму й махну на все рукою й піду собі геть. Нічого такого я не міг собі дозволити, бо усвідомлював колосальну відповідальність, покладену на Майдан і на мене особисто…

– Чи хтось керував вами, інструктував? Чи «голос Майдану» мав над собою начальника, або, по­театральному кажучи, «худрука», режисера, директора? А чи славнозвісна самоорганізованість кожної клітинки Майдану була притаманна й вашій ролі?

– Хоч би що там хто говорив, я себе почував досить самостійно. Не належав до жодної політичної сили, тож люди сприймали мене без недовіри. Це не означає, що я проти всіх партій та об’єднань.

– Наприклад, Парубій не давав вам директив?

– Ні. Але ми зустрічалися й радилися – наприклад, буде на нас атака чи ні. Якщо була інформація чи ознаки загрози штурму, Парубій радив: «Ти не сій паніку, а м’яко підготуй громаду, щоб ліпше сьогодні не було школярів. Обережно поясни, щоб залишалися ті, які в добрій фізичній формі» тощо. У такому дусі я спілкувався з Парубієм і не лише з ним.

Коли планувалося чергове віче, обговорював із авторитетними організаторами, умовно кажучи, план (приблизний!) мітингу, послідовність виступів. А взагалі віче проходили як марафон обміну думками. Надавалося чимало часу (особливо попервах, коли ще не було великих втрат) музикантам, котрі не мали змоги виступати на головних сценах, – кажу про музику протесту, рок, живу й автентичну музику, традиційні обрядові дійства, які були особливо доречні в різдвяно­новорічний період.

Особливо всіх позитивно вразило, коли ми дали змогу виступати зі сцени Майдану невідомим, але талановитим колективам із Дніпропетровська, Харкова, Одеси, а ці гурти, у свою чергу, були щасливі, що виступають перед такими величезними аудиторіями.

Ви маєте рацію, Помаранчевий Майдан був радісним фестивалем. Але там превалювала партійно­політична складова. А під час другого Майдану домінував соціальний та державницький зміст, скрізь були синьо­жовті знамена, а головною піснею – гімн України, який став до болю рідним кожному після тих подій…

– Водночас Майдан не був лише чимось серйозним, героїчним і трагічним. Не обходилося й без усмішки, жартів?

– Звісно. Скажімо, ми раз у раз відряджали колони людей пікетувати різні установи. Одного разу кількатисячну колону помилково спрямували до суду, але… не до того. Люди повернулись і сказали, що там нічого очікуваного не відбувається… Довелося мені віджартовуватися: мовляв, для того, щоб ви не замер­зли, я послав вас погрітися маршем…

Тепло, весело зустріли Новий рік, зокрема ми, колеги­артисти. Побажали одне одному успіхів, перемоги. Кавказькі друзі (здається, азербайджанці) з нагоди свого свята запросили на шашлики до намету за сценою. І так, я вам скажу, добре ми там посвяткували, і шашлики так усім сподобалися, що вирішили самі все те повторити. Почали розпалювати багаття, коли раптом хтось зауважив, що багаття це біля… місця, де готувалися «коктейлі Молотова». Сміються: «Ви що, збожеволіли?!».

Тож минули ті історичні три місяці не без усмішок і кумедних ситуацій.

– Пане Євгене, коли згадуєте Майдан­2013/2014, який зоровий образ, сказати б, флеш­кадр спалахує у вашій свідомості?

– 1 грудня збудували сцену. Я піднявся на неї і побачив перед собою море людей, посеред якого неквапом рухалися кілька вершників у башликах – кілька козаків з Мамаєвої слободи. Море перед ними розступалося, давало дорогу… В уяві ця прекрасна картина закарбувалася як дивовижна єдність легендарної давнини й сучасності.

– Дякую вам за відвертість.

Розмову вів Юрій ПРИГОРНИЦЬКИЙ.
Фото Миколи БІЛОКОПИТОВА.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата