передплата Українською | In English

№3, лютий 2015

Соната для закіптюженого рояля, пробитого снайперамиСоната для закіптюженого рояля, пробитого снайперами

Поділитися:

Євген Нищук, якого назвали голосом Майдану, згадує: «Майдан – поняття не географічне. Це стан української бунтівної душі, височенний рівень громадянської свідомості й гідності.
Та була на ньому – і першому, Помаранчевому, і другому – одна вельми важлива для цього феноменального явища точка. Таки географічна й фізична.
Сцена Майдану. Свого роду – вуста повстання, яке слушно нарекли Революцією гідності.
Із цих вуст лунали голоси вершників революції – сотників і рядових Самооборони, авторитетних інтелектуалів і політиків, святих отців і музик, неслабодухих мешканців наметів».
Ну, а диригентом такого багатоголосся, чи, як «офіційно» це називається, модератором виступів зі сцени був голос-заспівувач обох Майданів, заслужений артист України Євген НИЩУК.
Ця по-житейському скромна, але творчо щедра людина стала водночас обличчям не лише Майдану, а й сьогоденної України.

– Пане Євгене, коли, на вашу думку, настала перемога Майдану?

– З філософського погляду – з першої ж хвилини. А з історичного – коли стало відомо, що втік Янукович з його поплічниками. Тоді Україна й весь цивілізований світ збагнули: це кінець злодійського режиму.

Утім, тріумфувати, веселитися не випадало, бо по Майдану ще прицільно стріляли і з вулиці Інститутської приносили нових і нових героїв Небесної сотні…

І все ж – перемога. Однак душу оступили таке… спустошення, втома, сум’яття… Думка: ми вистояли, ми їх вигнали. Але ж, Господи, якою ціною!..

Вирішальною була пізня ніч із
18 на 19 лютого. Питання стояло так: або ми їх, або вони нас. Загроза щодо всіх майданівців була дуже велика. Уже й телевізійні камери, й пульти, котрі посилали різні зображення на екрани, позабирали, залишилося трохи техніки для посилення звуку, якою я користувався. У тому пеклі посеред ночі я то просив через мікрофон, щоб щось палили, шини підносили, то казав, що вже їдуть беркутівські автобуси… Приїхали три автобуси, у кожному по двадцять п’ять чоловік.

Був тоді й такий важливий момент, що вплинув на перебіг подій. Біля монумента засновникам Києва «Беркут» спробував прорватися крізь лави Самооборони, і наші розвернулися, щоб відступати, але я насмілився крикнути: «Повернутися обличчям! Хлопці ззаду, підтримайте!». Наші розвернулися, а беркутівці зупинилися. Наші самими патиками відігнали знічений «Беркут», який не чекав такого спротиву. Це теж був момент певного зламу на нашу користь.

– У театрах «Мушля» та «Сузір’я» ви граєте у виставах за творами Миколи Вінграновського. Чи відлунювали його поезії, надто ті, де звучить дума про долю українського народу, у вашій свідомості на Майдані? Адже перед вами була така величезна аудиторія, коли здається: ось він, увесь український люд.

– Високі думи, поетичні строфи про народ (не лише Вінграновського, а й інших великих співців) і відлунювали у свідомості, і, головне, стали наочною реальністю. Про це на Майдані говорили і Євген Сверстюк, і Олесь Шевченко, і Йосиф Зісельс та інші дисиденти, борці за права народу й людини. Вони щасливі були, що з’явилося таке чудове покоління українців.

Я читав зі сцени революції, наприклад, такий вірш Вінграновського: 

Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він – світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення непропащі.
Ви чуєте? Це мій народ – як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя, біль
Йому належать звіку і довіку!
У битві доль, політик і систем
Мої набої – у його гарматах.
Я не слуга його, я – син його на чатах,
Я – син зорі його, що з Кобзаря росте… 

І т. д. Читав це на одному з віч, і мене запитували: це тут хтось написав? Я пояснював, що це написано не сьогодні, це вже наша золота класика.

– Пане Євгене, участь у подіях Майдану була для вас, напевно, і самовираженням, і самопізнанням, а також пізнанням нових реалій…

– Що я передусім пізнав… Те, що маємо два світи, два світогляди (які позначаються й нині на війні на Сході держави), – це наслідок тривалого пригнічування культури в Україні.

Майдан побачив перед собою стіну – плече в плече озброєні біороботи, до яких волаєш: «Ви маєте служити українському народу, ви йому присягалися, йому, а не тим генералам, які штовхають вас на злочинні дії! Невже ви не знаєте правди?». Але то був кам’яний мур, пробити який годі. Бо підбирали відповідні «кадри» й працювали з ними так, щоб за потреби це був мур нерозуміння, бездушності, жорстокості, котрий ні на що не зглянувся би – ні на те, що там жінки, діти, лікарі, священики…

А ось тут – світ із таким моральним і духовним потенціалом, який і є справжньою Україною. О, як чудово себе показала молодь – у флешмобах (і красивих, і високодуховних), у волонтерстві, у мистецтві, малюванні, музиці! У Європі я розповідав, наприклад, про легендарний рояль на Майдані; вибухають гранати, свистять кулі, а хлопчина грає прекрасну, вічну музику Бетховена… Приклади, котрі я наводив, викликали буквально шок, зачудування: яка дивовижна країна, які одухотворені люди, невже таке може бути?! 

По цих зворушливих словах Є. Нищука авторові запраглося покласти до схололих ніг хлопців Небесної сотні таку строфу:

І я кажу до снайпера­іуди:
На примітивній балалайці балалай.
Вогонь, недолюдку! Вогонь! –
у мої груди.
А в груди фортеп’яно –
Не стріляй.

Ю. П. 

…Безперечно, ми переживаємо дуже складні часи, війну. На цьому грають лукаві: а нумо влаштуємо третій Майдан чи ще щось деструктивне… Ні, потрібно згуртовано зупинити потужного зовнішнього ворога, який дуже прагне, щоб у нас були безлад, розчарування й нівеляція досягнень Революції гідності.

– Пане Євгене, чи були провокації проти сцени Майдану, проти вас на сцені й поза нею?

– Від самого початку, від 21 листопада, а надто від 1 грудня, коли я їхав на, жартома кажучи, «броньовичку» й координував похід мільйонної колони від парку Т. Шевченка до майдану Незалежності, я здогадувався, що моя персона в певних кабінетах досліджувалася. Мовляв, що за один? Ану до чорних списків його! Далі коїлося всяке: міліцейські намагання штурмувати Майдан, «діяльність» тітушок, викрадення людей, побиття… Тож я намагався поводитись обачно, дуже рідко перебував удома, а здебільшого в друзів або залишався в периметрі Майдану, скажімо, ночував у Будинку профспілок чи в наметі позаду сцени.

Напевно, завдяки цій обережності я уникнув фізичної розправи. Ще додам: коли на рукавах, на грудях з’являлися характерні лазерні промінчики для прицілювання, то я за порадою досвідчених людей жвавіше рухався, щоб важче було в мене поцілити. Водночас я не маю сумнівів, що досвідчений снайпер може вразити й вельми прудку ціль… Певно, берегла мене й відомість: сцену щодня показувала телевізія в усьому світі, тож застрелити ось цю людину з мікрофоном означало б спричинити надто голосний скандал. А втім, не знаю, це лише мої припущення...

Протягом трьох «майданних» місяців мені надходили приблизно такі есемески: «А ты подумай, что будет потом… Власть ведь не изменится, а что будет у тебя с творческой деятельностью?..» І т. д. Це були «лагідні» погрози, а вже від 18 лютого почали сипатися на телефон повідомлення дещо іншого характеру, з нецензурними словами: мовляв, «тобі… капець».

Ніхто не знав, чим усе могло закінчитися, ніхто (зокрема і я) не думав про те, що внаслідок перемоги отримає якісь «дивіденди». Ми просто… стояли до кінця.

Тим часом події розвивалися вельми швидко. 20­го хлопці понеслися вперед, на снайперів – уже й звуки зі сцени туди не долинали. Зламалася влада, повтікали головні «слуги народу». 23­го ситуація була докорінно іншою.

– У нашій історії – два Майдани. Помаранчевий, який був повстанням у нечуваній формі – формі карнавалу, радісного, пісенного… І другий: із Небесною сотнею, випаленими кварталами, чорним небом і землею… Чи були у вас під час другого моменти жаху й розпачу: ось утекти б кудись із цього пекла?..

– Бувало страшно. Коли нас штурмував «Беркут». Хоч опісля приходило розуміння, що легше бути присутнім там, ніж відсиджуватися десь у затишку.

Тяжким бувало очікування, гнітили довгі паузи між активними діями. Ми всі там не хотіли просто «стояти на Майдані», прагнули щось робити, брати штурмом «ворожі території». Але ж не можна було сліпо, нескоординовано лізти на рожен. Нелегко було брати себе в руки, стримувати і свої, і всього товариства поривання до дій, які в певні моменти могли закінчитися провалом, нелегко було відкидати думку: коли тих дій Майдан не робить, то візьму й махну на все рукою й піду собі геть. Нічого такого я не міг собі дозволити, бо усвідомлював колосальну відповідальність, покладену на Майдан і на мене особисто…

– Чи хтось керував вами, інструктував? Чи «голос Майдану» мав над собою начальника, або, по­театральному кажучи, «худрука», режисера, директора? А чи славнозвісна самоорганізованість кожної клітинки Майдану була притаманна й вашій ролі?

– Хоч би що там хто говорив, я себе почував досить самостійно. Не належав до жодної політичної сили, тож люди сприймали мене без недовіри. Це не означає, що я проти всіх партій та об’єднань.

– Наприклад, Парубій не давав вам директив?

– Ні. Але ми зустрічалися й радилися – наприклад, буде на нас атака чи ні. Якщо була інформація чи ознаки загрози штурму, Парубій радив: «Ти не сій паніку, а м’яко підготуй громаду, щоб ліпше сьогодні не було школярів. Обережно поясни, щоб залишалися ті, які в добрій фізичній формі» тощо. У такому дусі я спілкувався з Парубієм і не лише з ним.

Коли планувалося чергове віче, обговорював із авторитетними організаторами, умовно кажучи, план (приблизний!) мітингу, послідовність виступів. А взагалі віче проходили як марафон обміну думками. Надавалося чимало часу (особливо попервах, коли ще не було великих втрат) музикантам, котрі не мали змоги виступати на головних сценах, – кажу про музику протесту, рок, живу й автентичну музику, традиційні обрядові дійства, які були особливо доречні в різдвяно­новорічний період.

Особливо всіх позитивно вразило, коли ми дали змогу виступати зі сцени Майдану невідомим, але талановитим колективам із Дніпропетровська, Харкова, Одеси, а ці гурти, у свою чергу, були щасливі, що виступають перед такими величезними аудиторіями.

Ви маєте рацію, Помаранчевий Майдан був радісним фестивалем. Але там превалювала партійно­політична складова. А під час другого Майдану домінував соціальний та державницький зміст, скрізь були синьо­жовті знамена, а головною піснею – гімн України, який став до болю рідним кожному після тих подій…

– Водночас Майдан не був лише чимось серйозним, героїчним і трагічним. Не обходилося й без усмішки, жартів?

– Звісно. Скажімо, ми раз у раз відряджали колони людей пікетувати різні установи. Одного разу кількатисячну колону помилково спрямували до суду, але… не до того. Люди повернулись і сказали, що там нічого очікуваного не відбувається… Довелося мені віджартовуватися: мовляв, для того, щоб ви не замер­зли, я послав вас погрітися маршем…

Тепло, весело зустріли Новий рік, зокрема ми, колеги­артисти. Побажали одне одному успіхів, перемоги. Кавказькі друзі (здається, азербайджанці) з нагоди свого свята запросили на шашлики до намету за сценою. І так, я вам скажу, добре ми там посвяткували, і шашлики так усім сподобалися, що вирішили самі все те повторити. Почали розпалювати багаття, коли раптом хтось зауважив, що багаття це біля… місця, де готувалися «коктейлі Молотова». Сміються: «Ви що, збожеволіли?!».

Тож минули ті історичні три місяці не без усмішок і кумедних ситуацій.

– Пане Євгене, коли згадуєте Майдан­2013/2014, який зоровий образ, сказати б, флеш­кадр спалахує у вашій свідомості?

– 1 грудня збудували сцену. Я піднявся на неї і побачив перед собою море людей, посеред якого неквапом рухалися кілька вершників у башликах – кілька козаків з Мамаєвої слободи. Море перед ними розступалося, давало дорогу… В уяві ця прекрасна картина закарбувалася як дивовижна єдність легендарної давнини й сучасності.

– Дякую вам за відвертість.

Розмову вів Юрій ПРИГОРНИЦЬКИЙ.
Фото Миколи БІЛОКОПИТОВА.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Найімовірніший наступник Юнкера хоче створити систему ПРО в ЄС за участі України Вчора, 16 лютого

Данія ініціює у ЄС переговори про додатковий пакет "азовських санкцій" Вчора, 16 лютого

"Українці, ми з вами": віце-президент США розповів про плани підтримки України Вчора, 16 лютого

Клімкін розкрив деталі рішень ЄС щодо відповіді на азовську агресію Вчора, 16 лютого

Клімкін: зовнішня політика України не зміниться за будь-якого президента Вчора, 16 лютого

США збільшили допомогу Україні майже до 700 мільйонів доларів Вчора, 16 лютого

Порошенко обіцяє схвалення "азовського пакету" санкцій вже на початку тижня 15 лютого

"Обозреватель" Бродського звинуватили в публікації неіснуючого рейтингу на користь Тимошенко 15 лютого

Згадайте «Євробачення»: як не допустити «спостерігачів від РФ» на територію України 15 лютого

Новини дня: про доставку субсидій, грошові перекази та обшуки в НКРЕ 14 лютого