передплата Українською | In English

№1, січень 2015

Імітація армієтворення

Поділитися:

Ніхто з нас навіть у найстрашнішому сні не міг уявити, що вогненний смерч обрушиться на українську землю. Анексія Росією Криму була першою іскрою, від якої спалахнуло багаття громадянського протистояння на Сході України, доведене до справжньої неоголошеної війни вторгненням з російської території найманців і військових підрозділів. Коли настав «час ікс», Збройні Сили України виявилися до цього неготовими. Несправна техніка та озброєння, розпорошені недоторканні запаси, відсутність запчастин та амуніції і, головне, неспроможний дати гідну відсіч особовий склад. Умить розвіявся міф про створену наприкінці 2013 року професійну армію, про яку мальовничо та наперебій розповідали керівники оборонного відомства. Політична обіцянка відмовитися від призову та цілком перейти до комплектування армії на контрактній основі здавалася успішно виконаною, але… Лихо здерло гарну обгортку та кривавою ціною втрат і поразок розставило все по місцях.

Сподіваємося, невдовзі наз­вуть вин­них у планомірному знищенні бойового потенціалу одного з найпотужніших та найкращих на пост­радянському просторі військових угруповань. І, головне, притягнуть до відповідальності всіх тих, хто перешкод­жав його перетворенню на справді професійну боєздатну армію та свідомо руйнував систему її комплектування і фахової підготовки. Їхня некомпетентність, прийняття необачних рішень призвели врешті до небажаних і безповоротних втрат під час проведення антитерористичної операції.

Проте чи доречно наразі говорити про створення професійного війська? Безперечно. Можливо, лише тепер, у вкрай складній для країни ситуації, ми нарешті зрозуміли, що професійна армія – це не данина моді, а передусім нагальна потреба для держави, яка дбає про свою незалежність та недоторканність.

Адже якщо сьогодні не визнати принципових помилок та не окреслити шляхів виходу з того глухого кута, в якому опинилося оборонне відомство, ми ніколи не будемо впевнені в гідному майбутньому незалежної України і наших дітей.

Повертаючись до проблем, кот­рі нині характеризують стан української армії, украй необхідно викрити реалії її «успішної» професіоналізації. Але екскурс цим тернистим шляхом потрібно розпочати з прос­того постулату: професіоналізм умовностей не припускає.

Експеримент удався, та здобутками не скористалися

Ідеалом сучасної армії є професійні психологічно підготовлені збройні сили, адекватні зовнішнім загрозам та економічно необтяжливі. Комплексний та кардинальний підхід до реформування збройних сил шляхом оптимізації їхньої чисельності та структурної побудови, створення мобільних технічно оснащених і всебічно забезпечених війсь­кових формувань, запровадження ефективної системи комплектування – головні складові побудови такої армії. І, без сумніву, усі зусилля будуть марними без належного забезпечення фінансовим ресурсом.

Першим застережливим дзвіночком, що свідчив про гальмування спланованої професіоналізації, стало невиконання у 2002–2005 роках Державної програми переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом.

На фоні системного недофінансування потреб національної оборони держави на рівні, визначеному Законом України «Про оборону України» (у обсягах не менш як 3% від запланованого обсягу ВВП), результати більше нагадували рух по колу. Бюджетні обмеження призводили до нівелювання та спрощення бойової підготовки, згортання спланованих заходів розвитку та модернізації озброєння і військової техніки. За умов, коли не вистачало грошей на найпотрібніше, здавалося несвоєчасним акцентувати увагу на проблемах формування мотиваційної приваб­ливості військової служби.

Спроби оборонного відомства досягти позитивної динаміки нарощування чисельності військово­службовців за контрактом руйнувалися низкою взаємопов’язаних чинників. Імітація відбору, жалюгідна подоба всебічного забезпечення, ігнорування нагальних проблем військовослужбовців, відсутність планової підготовки в навчальних військових частинах та інтенсивної бойової підготовки у війсь­кових частинах разом із відсутністю будь­якої системної роботи, спрямованої на утримання на війсь­ковій службі найкращих контракт­ників, зробили свою чорну справу. За цей період «втратили» понад 25,5 тисячі військовослужбовців, що навіть перевищувало показники прийнятих на військову службу за конт­рактом. Виникла термінова потреба всебічно дослідити процеси, які супровод­жують етапи професіоналізації, та знайти оптимальні шляхи вирішення проблемних питань.

Саме тому на державному рівні знайшла підтримку пропозиція проведення у 2005–2006 роках експерименту з переходу окремих підрозділів Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями за контрактом. Нарешті ідея переходу українського війська на нові принципи комплектування та пошук шляхів вирішення питань усебічного забезпечення процесу професіоналізації поступово із площини теоретичних міркувань перейшли в площину практичного втілення у визначених військових частинах сухопутного, повітряного та морського компонента.

Експеримент розпочався на базі 30­ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗС України, 7­ї авіаційної бомбардувальної бригади Повітряних сил ЗС України, 36­ї окремої бригади берегової оборони і великого десантного корабля «Костянтин Ольшанський» Військово­морських сил ЗС України. Кропітка робота та оперативне подолання численних «підводних рифів», що поставали на шляху створення моделі військових частин майбутнього, дали змогу досягти певних позитивних результатів.

Ці здобутки і досвід взяли за основу під час опрацювання проекту Перспективного плану основ­них заходів переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями за контрактом на 2008–2010 роки як складової Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006–2011 роки.

Давати оцінку цьому плану, як нереалізованому, недоречно, адже знову не знайшлося бюджетних кош­тів. Однак він, на відміну від розрахунків попередніх років та сьогодення, визначав невідкладні заходи не тільки в загальному контексті, а й у детальному фінансовому плануванні як за функціональними компонентами, так і до кожної окремої військової частини, яка залишалася в перспективному складі Збройних Сил України.

Загальна кількість потрібних кош­тів на реалізацію заходів плану на той час становила близько 49,7 міль­ярда гривень, зокрема за роками: 2008 рік – 11,5 мільярда гривень; 2009 рік – 18,6 мільярда гривень; 2010 рік – 20,6 мільярда гривень. Слід зазначити, що більшу частину (66%) цих коштів передбачалося спрямувати на підвищення мотивації громадян України до проходження військової служби, розв’язання житлової проблеми, упровадження аутсорсингу, розвиток інфраструктури й соціальної сфери. Решту витрат планувалося спрямувати на закупівлю і модернізацію озброєння та військової техніки, її утримання та відновлення боєздатності, забезпечення пов­ноцінного навчального процесу у військових вишах та навчальних центрах, удосконалення системи управління військами тощо.

На жаль, ці наміри залишилися лише на папері. На виконання Перспективного плану протягом 2008 року виділили 4,9 мільярда гривень (42,6% розрахункових показників), з яких 3,6 міль­ярда гривень (73,5%) становили видатки на грошове утримання особового складу. 2009 року заходи профінансували взагалі лише на 23,6% (4,4 мільярда гривень) від виділеного на рік бюджету (18,6 мільярда гривень), з яких видатки на грошове утримання особового складу становили 3,4 мільярда гривень (77%).

Загалом протягом 2008–2013 ро­ків заходи щодо професіоналізації Збройних Сил України були профінансовані лише на третину. Зрозуміло, що це аж ніяк не сприяло створенню підґрунтя та плановому руху вперед для завершення цього складного процесу. Вкот­ре питання інтенсифікації бойової підготовки, розвит­ку та модернізації озброєння й військової техніки, забезпечення мотиваційної привабливості військової служби відійшли на другий план.

Прикро казати, але до цього часу проблеми національного війсь­ка, які рік у рік загострювалися, не були пріоритетом для держави. Щоправда, заклики про необхідність кардинальних змін в оборонному відомстві періодично лунали, але не перетворювалися на реальні дії.

Мотивація і кадровий голод

Кардинально не змінилося ставлення до розв’язання проблем Збройних Сил України і 2014 року після оголошення оборонним відомством відмови від призову. Так, Держбюд­жетом 2014 року на потреби армії планувалося виділити лише 15,6 мільяр­да гривень (менш як 1% ВВП!).

Тільки вкрай ускладнена внут­рішньополітична ситуація (анексія Криму та терористичні дії за підтримки Росії на Донбасі) змусила керівництво держави знайти додатковий фінансовий ресурс у 4,77 міль­ярда гривень, що збільшило загальний ресурс до 20,1 мільярда гривень (1,25% ВВП), які «розчинилися» у коловороті нагальних війсь­кових проблем.

Через подальше ускладнення ситуації із забезпеченням підрозділів під час проведення АТО Кабінет Міністрів України прийняв рішення «Про виділення коштів із резервного фонду державного бюджету» у розмірі 9,49 мільярда гривень на потреби Збройних Сил. Але й ці кошти не закрили всі прогалини.

Окрім фінансового дефіциту і стрімкого падіння престижності війсь­кової служби, які стали характерною ознакою системних проблем української армії, на порядку денному постали чинники суто службових прорахунків у комплектуванні військ особовим складом.

Розпочати слід із витоків системи комплектування – військових комісаріатів. У контексті переходу українського війська на професійну основу до кандидатів стали висуватися жорсткіші вимоги, але адекватних перетворень з підвищення якості добору в системі роботи військових комісаріатів так і не відбулося. Застарілі принципи роботи в режимі пасивного очікування та адаптованість тільки до набору за призовом рік у рік не змінювалися.

Урешті це призвело як до відсутності конкурсу у вищих військових навчальних закладах (далі – ВВНЗ) на підготовку офіцерських кадрів тактичного рівня, так і до нехтування процесом добору кращих кандидатів для проходження військової служби за контрактом, який фактично був зведений лише до досягнення за будь­яких умов планових кількісних показників.

До речі, наслідком «якості» добору є показник відрахованих із ВВНЗ курсантів. За 2006–2013 роки відраховано більш як тисячу осіб. З них понад третину – через неуспішність та небажання навчатися, понад 20% – за недисциплінованість.

За результатами соціологічних досліджень, проведених серед молодих офіцерів, встановлено, що серед мотиваційних чинників під час обрання професії офіцера майже третина опитаних мала меркантильні інтереси, зокрема набуття матеріальної незалежності, уникнення можливого безробіття, вирішення житлового питання, позбавлення інших проблем цивільного життя.

Але з чим насправді стикається молодий офіцер з перших кроків свого офіцерського становлення у війську? Прагнення на практиці втілювати здобуті знання, реалізувати себе в обраній професії розбиваються об реалії: застаріла військова техніка та озброєння, незадовільний рівень матеріально­технічного забезпечення, недостатні знання внаслідок відір­ваності навчального процесу від армійського життя не дають змоги навіть організувати повноцінну бойову підготовку. Ненормований службовий час, додаткове навантаження внаслідок великого некомплекту первинних офіцерських посад – усі ці чинники разом з нерозв’язаними соціальними проблемами діють з моменту прибуття до військової частини та поглиблюються з одруженням, появою дітей тощо. Лише 16% молодих офіцерів мають власне або службове житло, решта мешкають з батьками, у гуртожитках або орендують житло, що, зрозуміло, є важким тягарем для бюджету молодого офіцера та його сім’ї.

Зважаючи на це, певна частка тих, хто мав сподівання на довгострокову військову службу та кар’єрне зростання, не витримують випробувань і приймають рішення про дострокове звільнення. Як наслідок ламаються долі, руйнуються офіцерські сім’ї. Молоді й найперспективніші офіцери йдуть з армії, не вбачаючи сенсу в подальшій службі. Тому не дивним є дефіцит якісного кадрового ресурсу, який останніми роками коливається на межі 80­відсоткової познач­ки. Особ­ливе занепокоєння викликає великий (понад 50%) некомплект первинних офіцерських посад. Правда полягає в тому, що доти, доки не створено дієвого механізму стабілізації кадрової ситуації і подальшого його функціонування, гроші, як то кажуть, викидатимуться на вітер.

Тільки за період з 2005 по
2013 рік звільнилося понад 4,5 тисячі молодших офіцерів, які не вислужили терміну першого контракту, – це майже половина від загальної кількості випускників. Підготовка курсанта триває 4–5 років, її вартість становить до 80 тисяч гривень на рік. Неважко підрахувати приблизні фінансові втрати.

Другим показовим прикладом перипетій з комплектуванням офіцерських кадрів є формування державного замовлення на підготовку військових фахівців. Вихідними даними під час планування та визначення потреб на підготовку офіцерських кадрів має бути аналіз сучасного стану укомплектованості у поєднанні з перспективами розвитку ЗС України на короткостроковий, середньостроковий та довгостроковий періоди. Але насправді все відбувається навпаки. Хаотичні, противекторні зміни поглядів на ключові положення прог­рам реформування та розвитку ЗС України, які виникають зазвичай у політичній площині, є характерними для процесів, що відбувалися. Їх взаємопов’язаність із прорахунками, котрі мали місце поперед­німи роками, можна простежити на реальних життєвих прикладах. Так, розподіл випускників ВВНЗ та військових навчальних підрозділів вишів у 2004 році практично перебував на межі зриву через відсутність вакантних первинних офіцерських посад. Цього вдалося уникнути лише за рахунок заміни майже двох тисяч сержантських посад на офіцерські.

З часом ситуація змінилася на протилежну: війська стали відчувати, так би мовити, «кадровий голод». Це пов’язано з тим, що попередніми роками формування державного замовлення (обсяги наборів 2006–2011 років) здійснювалося відповідно до показників, визначених «Державною програмою розвитку Збройних Сил України на 2006–2011 роки», котра передбачала скорочення близько 16 тисяч офіцерських посад. Саме через критичні фінансові обмеження більшість заходів зазначеної програми знов не була реалізована.

Особливе місце на шляху професіоналізації належить питанню укомплектування посад рядового та сержантського складу мотивованим особовим складом, який відповідає вимогам проходження військової служби за контрактом за станом здоров’я, фізичною підготовленістю, освітнім рівнем, морально­психологічними якостями.

То що перешкоджає цьому? Насамперед неефективна система комплектування, котра не тільки не забезпечує якості особового складу, а й негативно впливає на стан бойової готовності та військової дисципліни. Ці чинники і є передумовою значної плинності кадрів серед контрактників.

Стикнувшись з реаліями армійського життя, більшість прийнятих за контрактом військовослужбовців тікають з війська до закінчення строку першого контракту за будь­якими підставами (невиконання умов контракту, низькі морально­ділові якості, за станом здоров’я, за службовою невідповідністю). І таких – чверть від загальної кількості звільнених.

Для інформації: утримання війсь­ковослужбовця за контрактом на рік коштує оборонному відомству понад 30 тисяч гривень. Неважко порахувати, що за період з 2002 року по теперішній час кількість звільнених дала б можливість утворити другий штатний комплект. Ці приголомшливі цифри коливаються на межі 80­тисячної позначки, з них близько 30,5 тисячі військовослужбовців (40%) відмовилися продов­жувати контракт на новий термін. Показники плинності кадрів – неприпустима розкіш в умовах і без того обмеженого фінансування оборонного сектору. Такі фінансові втрати, за найскромнішими розрахунками, становлять 2,4 мільярда гривень.

«Скупий платить двічі». Підтверд­женням цієї філософської сентенції є невтішні цифри статистики. Вони не є випадковими. «Кадровий голод», який не тільки не вщухає, а й, на жаль, рік у рік набуває сталих тенденцій – сувора правда армійського життя.

Вербувальників – геть!

Спектр проблем був би непов­ним без згадування спроб виправлення цієї складної ситуації і їх наслідків.

2005 року на базі відділів обліково­призовної роботи республіканського та обласних військових комісаріатів створено територіальні центри комплектування особовим складом. Такі структурні підрозділи не були суто вітчизняним винаходом. Ідея їх створення запозичена в арміях провідних країн світу, які вже мають багатий практичний досвід переходу на конт­рактну службу та використовують для забезпечення потреб військ в особовому складі так звані вербувальні підрозділи. Головною метою було створення ефективної системи комплектування, котра дієво впливатиме на підвищення якісних критеріїв відбору конт­рактників і кандидатів для поповнення офіцерського корпусу. Чотири роки тривав пошук оптимального варіанта нової функціональної структури кадрової вертикалі, що відповідатиме за комплектування цілеспрямовано за цими напрямами. Результатом стало створення
25 територіальних центрів комплектування (далі – ТЦК) військовослужбовцями за контрактом зі штатом у 640 осіб (75 офіцерів, 425 сержантів та старшин і
140 працівників). Протягом майже чотирьох років (з 2009 по 2012) так звані вербувальні підрозділи довели спроможність та перспективність своєї діяльності. За цей період на військову службу за контрактом прийняли понад 14 тисяч осіб, з’явився конкурсний відбір під час вступу до ВВНЗ.

Відмінністю роботи цих підрозділів був активний пошук кандидатів. Відбір здійснювався з урахуванням відповідності вимогам щодо якісних показників та реальної потреби військ. Пріоритет надавався укомплектуванню сержантських посад та тих, які визначають бойову здатність. Понад 90% відібраних кандидатів до військових частин направлялися лише після відповідної фахової підготовки в навчальних центрах. Такий порядок комплектування був своєрідним фільтром, що створював перешкоду надходженню до війська випадкових людей, не налаштованих на довготривалу військову службу, або тих, хто не засвоїв за період навчання військової спеціальності.

Важливим чинником перспективності існування системи ТЦК були показники стабілізації кадрової ситуації у військах. Так, з числа відібраних за новою системою кількість достроково звільнених військово­службовців становила лише
616 осіб (4,4%).

Невідомо, які «стратегічні замисли» спонукали керівництво Генерального штабу ЗС України прий­няти швидке рішення щодо зруйнування ефективної вербувальної системи без жодної гідної альтернативи. Фактично все повернулося на круги свої.

Проте ще не пізно усвідомити помилковість цього рішення та повернутися до системи комплектування через ТЦК, адже відповідна постанова Кабінету Міністрів України ще не втратила чинності. До речі, схожі за функціональним призначенням структурні підрозділи успішно працюють у Державній прикордонній службі України, Внутрішніх військах Міністерства внутрішніх справ України та Державній спеціальній службі транспорту Міністерства інфраструктури України.

Не сумісним із бажанням створити професійне національне війсь­ко видається також рішення готувати контрактників безпосередньо у військових частинах. Якщо йдеться про системність і якість, тобто ключові параметри в нових підходах до комплектування, то як пов’язати з цим призначення на посади непідготовленого особового складу? Вочевидь, у відповідь пролунають запевнення в організації повноцінної фахової підготовки безпосередньо у військових частинах. Але у військах усе складалося навпаки. Командири війсь­кових частин фактично стали заручниками ситуації. Відсутність належної навчально­матеріальної бази та пального сукупно з потребою готувати прибулих новачків за широким спектром спеціальностей звели можливість такої підготовки нанівець. Використання офіцерського складу як викладачів, через відрив від виконання функціональних обов’язків за посадою, також не сприяло досягненню високого рівня підготовки. Відверто кажучи, підготовка у військах була лише її імітацією.

А чи збігаються з намірами забезпечити майстерність контрактників нещодавні скорочення майже вдвічі кількості навчальних підрозділів? Можливо, відповідь і на це запитання десь поруч…

За умови пошуку оборонним відомством шляхів економії коштів, не менш дивною видається відмова від порядку комплектування військових частин через навчальні частини. Хоча такий порядок вирішував триєдине завдання:

– системність та якість підготовки, пріоритетність у комплектуванні посад, що визначають бойову здатність;

– зменшення витратної частини грошової компенсації за період відрядження та заощадження на розміщенні прибулих контрактників у період навчання на посадах з мінімальним посадовим окладом;

– поглиблене вивчення особового складу в період навчання та можливість достроково розірвати контракт з військовослужбовцями, які не відповідають встановленим критеріям.

Ефективність такого порядку комплектування є безсумнівною. Разом з цим, якщо розглядати це питання ще й з позиції економії коштів, щороку заощаджувалося понад
40 мільйонів гривень. Справді є над чим замислитися.

Було це зроблено навмисно або через некомпетентність окремих керівників Генерального штабу ЗС України, потребує з’ясування та службового розслідування. Невдала спроба та ілюзія підготовки у війсь­кових частинах коштували у період проведення АТО одним контракт­никам життя, а другим – здоров’я… Хто за це відповість?

На жаль, об'єктивний аналіз ситуації показує, що майже через
25 років з моменту створення армії незалежної України негативні тенденції в питаннях якісного забезпечення військ не подолані. Спроби поспішної професіоналізації до успіху не привели та нині більше нагадують пошуки в темряві. Українська армія має безліч проблем через бездумне скорочення.

Військова служба розглядається офіцерами та рештою контрактників як безперспективна альтернатива безробіттю в цивільному секторі. Наразі сталих мотиваційних стимулів сумлінної військової служби немає, третина пільг та соціальних гарантій для військовослужбовців та членів їхніх сімей не діють. Старіння техніки, неадекватне грошове утримання та забезпечення, відсутність цивілізованих умов проходження військової служби, катастрофічне падіння престижу військової праці, за великим рахунком, невизначеність її перспективного обрису, корупція та непрофесіоналізм війсь­кового керівництва є реаліями часу. Немає відповіді навіть, власне, на головне військове запитання: «Яку армію будуємо?».

Коли ж гіркий досвід, котрий українська армія продовжує здобувати кожного дня бойових дій на Сході України, нарешті змусить суспільство, керівництво держави та оборонного відомства зробити виважені, але рішучі кроки для позитивних перетворень та відновлення бойового потенціалу?

Тільки прийняття креативних і, можливо, непопулярних, на перший погляд, управлінських рішень з урахуванням сучасних воєнних викликів і загроз національним інте­ресам та набутого бойового досвіду під час АТО дасть динамічний поштовх у питаннях реформування сектору національної безпеки й оборони. Першочергового значення у цьому процесі набуватиме питання скоординованої планомірної кампанії, підтриманої та всебічно забезпеченої з боку держави. Створення ефективної системи комплектування та привабливості військової служби стане запорукою успішності процесу професіоналізації.

P.S.

У публікації використано аналітичні матеріали щодо практичних заходів професіоналізації Збройних Сил України та обсягів їхньої фінансової підтримки. Аналізуючи стан української армії, украй необхідно відкрити суспільству реалії її професіоналізації, які є віддзеркаленням внутрішніх проблем оборонного відомства. Спроби перетворити українське військо на армію нового зразка, на жаль, розглядалися лише в площині політичних баталій. Профанація процесу професіоналізації призвела до знищення бойового потенціалу, руйнування системи комплектування і, врешті, до зайвих непоправних втрат під час АТО.

Проблемні питання, порушені у статті, неодноразово розглядалися на конференціях, семінарах, круглих столах, брифінгах керівників оборонного відомства, зокрема у Національній академії державного управління при Президентові України (круг­лі столи «Державне реагування на загрози націо­нальним інтересам України: актуальні проблеми та шляхи їх розв'язання» – 2014 рік, «Національні інтереси України: ступінь реалізації та загрози» – 2013 рік, «Державна політика забезпечення національної безпеки України: актуальні проблеми та шляхи їх розв’язання» – 2013 рік, «Державна політика забезпечення обороно­здатності України: актуальні проблеми та шляхи їх розв'язання» – 2012 рік), у Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського (міжвідомча науково­практична конференція «Ефективне управління сектором безпеки та оборони – основа адекватного реагування на кризові ситуації воєнного характеру» – 2014 рік, збірник наукових праць Центру воєнно­стратегічних досліджень), у Стратегічному оборонному бюлетені України, у Концепції кадрової політики в Збройних Силах України на період до 2017 року (наказ Міністерства оборони України № 843 від 4 грудня 2013 року). На проблему звертали увагу й галузеві видання. На жаль, прислухатися до них ніхто не мав на меті.

Автори: Сергій КРИЛОВ, Людмила ШПИТЯК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата