передплата Українською | In English

№1, січень 2015

Уперед у минуле!

Поділитися:

Дія другої частини кінотрилогії Роберта Земекіса «Назад у майбутнє» відбувається 2015 року: його берега людство врешті дісталося. Хоча чверть століття тому, коли зафільмували стрічку про вояжі в часі, видавалося: фантасмагоричне майбуття з пародіями на планшети, зі скейтами-літунами, мультиекранами та срібними шатами а-ля «перший астронавт на Місяці» – недосяжне.
25-річний ювілей фільму підштовхнув до того, аби, озброївшись гаслом від зворотного – «Уперед у минуле!», здійснити власну подорож у часі на коротку, але вельми драматичну дистанцію довжиною в 2014 рік. Предмет огляду – ключові події та явища вітчизняної (та навколовітчизняної) культури, які стали можливими лише в сучасному соціополітичному контексті.

1. Барикадна Шевченкіана

У березні 2014 року, коли столичний Майдан іще не поспішав згортати намети, а Крим уже відкусили зажерливі щелепи північного сусіда, ми і світ відзначали 200­річчя Тараса Шевченка. За логікою поточного моменту урочистості передислокувалися з помпезних зал на майдан Незалежності. А оскільки барикади в центрі міста ще не розібрали, народ заполонив усі прилеглі до Хрещатика вулиці й провулки. Й від того свято набуло безмежного розмаху. Всеукраїнське віче «Встане Україна – світ правди засвітить!» розлилося людським океаном, озвавшись по всій країні концертами, співами, читаннями. Кобзар зі своїм ювілеєм – як і належить Совісті нації – прийшов до нас у найважчий час. І від того стало трохи легше: Тарас із нами, ми з Тарасом!..

У контексті барикадної Шевченкіани недолугим проявом політичної сліпоти видалася акція російських підписантів: близько сотні тамтешніх діячів культури розродилися колективним листом на підтримку позиції Путіна щодо України. І хоча деякі з них пізніше безсоромно зізнавалися, що текст послання у вічність їм зачитали по телефону, від цих одкровень епістолярний «шедевр» смердючості не позбавився. Пригадувалися слова Гессе: «Від нас, «інтелігентів», не було зиску, ми були непотрібною, відірваною від дійсності, безвідповідальною компанією…». Проте за кілька днів справа набула розкольницького характеру: 90 росіян, озброєних антагоністичними поглядами, випустили в світ звернення «Проти війни, проти самоізоляції Росії, проти реставрації тоталітаризму».

2. «Хайтарма»: несподівана адреса визнання

1 квітня фільм Ахтема Сеїтаблаєва «Хайтарма» про депортацію кримських татар отримав «Ніку» – найвищу російську кінонагороду з рук Швидкого, спец­представника президента Росії. Згадані вище особистості з мислячого крила культурної інтелігенції, що зібралися в залі Московського театру оперети, висловили симпатію до київського режисера кримськотатарського поход­ження (й, слід думати, до України) шквальними оваціями. Більш як річний поступ картини різновеликими кінофорумами увінчався гронами відзнак. Зокрема, нещодавно, в листопаді, вона перемогла на кінофестивалі в Трієсті. Для нашої країни феномен стрічки – не лише в її публічному визнанні на теренах недружньої держави чи то держав європейських, а й у факті фільмування якісного кіно меценатським коштом за тотального дефіциту віт­чизняного екранного продукту.

(Ставленням до першоквітневої події парламентський журнал «Віче» поділився у № 9 за 2014 р.).

3. Мистецтво Майдану

Героїка столичних подій кінця 2013 – початку 2014 року та війна на Сході України спричинили інтеграцію специфічної тематики в усі види мистецтва. Без перебільшення: геть усі помітні імпрези минулого року так чи інакше пов’язані з реаліями патріотично забарвленого сьогодення. Стартувавши саме на головному майдані столиці ще під час Революції гідності, хвиля мистецтва спротиву докотилася і до найвідоміших арт­інституцій, і до скромних районних музеїв. Одна з наймасштабніших подій – листопадовий форум 40 художніх проектів: IX Art­Kyiv Contemporary в Мистецькому Арсеналі. Центрова експозиція форуму – добірка робіт іспанського художника й музиканта, співця кориди Хосе­Марії Кано, виконаних в оригінальній восковій техніці. Представляючи свого співвітчизника київській пуб­ліці на вернісажі, Надзвичайний і Повноважний Посол Королівства Іспанія в Україні Херардо Анхель Бугайо Оттоне скористався термінологією фієсти й зауважив, що для нашої країни настав «час правди». А ще додав, що український народ «узяв за роги свою долю й почав її змінювати».

4. Слова до влади

Вистраждані вербальні конструкції та експресивна риторика – інструментарій вітчизняних митців, регулярні звернення яких до заклопотаних можновладців є трендом 2014­го. Дедалі частіше лунали умовиводи про зв’язок між програною гуманітарною війною на Сході (і в Криму) із ганебним жебрацтвом культурної галузі. Тон висловлювань ставав спекотнішим із наближенням фіналу року, а отже, бюджетної лихоманки.

В одному з послань до профільного міністерства голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач, зокрема, з болем зазначав: «Те, що питання культури були обійдені увагою всіх без винятку політичних партій, які брали участь у передвиборних перегонах, засвідчує: культура для нашої/ненашої політичної еліти не те що не входить до пріоритетів, а й узагалі не береться до уваги... Це – передумова грядущої національної катастрофи. Нація, на чолі якої така еліта, навряд чи має перспективи розвитку, тим більше заснованого на європейських цінностях. Серед чималої кількості фактів, що свідчать на користь сказаного вище, – практично повна зупинка фінансування кінематографа. Посилання на війну і важкий економічний стан є цинічною неправдою. Кошти на кінематограф є дуже невеликими і точно не зіставними з масштабами крадіжок у державі. А війна перетвориться на щось перманентно вічне, якщо українського кіно (не тільки кінотеатрального) й далі не буде як учасника формування етнокультурних та світоглядних установок – передусім підростаючого покоління. Чому маємо Донбас у вогні? Бо Українська держава там не працювала як держава культури. І не працює нині. Так буде й далі?» (5 листопада 2014 року).

У зверненні голів творчих спілок від 13 листопада 2014 року окреслено больові рецептори культурної галузі, названі її об’єкти, що ось­ось перетнуть останню межу зубожіння. Провідні митці констатували: «Хто не хоче годувати власну армію, незабаром годуватиме чужу. Так само й з культурою. Святе місце порожнім не буває – замість кожної невиданої української книги на полиці стають десятки книг антиукраїнських, на місці кожного незнятого українського фільму з’являються десятки російських серіалів сумнівної якості...

Згадаймо пріоритетну роль Комітету з питань культури і духовності в найдієвішій Верховній Раді перших скликань, куди входили провідні представники всіх політичних сил!.. Чому вони обирали тоді саме цей комітет? Тому що в перші роки незалежності боротьба йшла не за гроші, а за ідею, ставка була саме на культуру, на духовність, на патріотизм і віру – і записуватися лідери поспішали саме сюди, а не в закордонні чи бюджетні комітети».

5. Лики екранної музи

Революційної доби кіно й телебачення є індикаторами низьких та високих істин – мабуть, завдяки більшій доступності мистецтва екрана широкому загалові порівняно, приміром, із образотворчістю чи академічною музикою.

Резонансна справа вітчизняного режисера Олега Сенцова, заарештованого феесбешниками за обвинуваченням у нібито тероризмі, відгукнулася в Україні показами його кіноробіт, а також численними акціями в Росії, Криму, далекому зарубіжжі заради визволення митця з російського полону. Назвавши Олега Сенцова «сучасною людиною... із загостреною соціальною чутливістю», його видатний колега Олександр Сокуров сказав: «Я хочу бачити наступний фільм цього режисера. Я чекаю на цей фільм. Я хочу, аби він міг знімати свої фільми у Криму, Києві, Львові, Донбасі, Петербурзі, Варшаві... Скрізь, де може знадобитися художнє осмислення дуже непростих сучасних подій». Сенцова навіть заочно записали почесним членом журі 44­го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» та 62­го Міжнародного кінофестивалю в Сан­Себастьяні. Де він, на жаль, через ув’язнення працювати не зміг.

Наступною колізією, продиктованою часом, стало відкликання понад 700 фільмів різних держав від участі у 36­му Московському міжнародному кінофестивалі. Це більш як дві третини від тих 1144 стрічок, які були заявлені від початку. Президент форуму Микита Михалков натомість зізнався в бажанні «бути незалежним та висловити протест проти формулювання покарати Росію». А тим часом його по­європейському налаштований брат Андрій Кончаловський, автор фільму «Битва за Україну», як і раніше, – на іншому боці барикад.

Минулий рік перетворив іще двох фільмотворців на учасників несвідомого протистояння. Рівновеликими одиницями в боротьбі за право представляти нашу країну на «Оскарі», аж ніяк не бажаючи галасливого конф­лікту, виступили Мирослав Слабошпицький із фільмом «Плем’я» та Олесь Санін зі стрічкою «Поводир». Український оскарівський комітет віддав перевагу другому претендентові. А в грудні з’ясувалося: американські кіноакадеміки не включили «Поводир» до дев’ятки фільмів шорт­листу, які претендують на лідерство в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». Хоча успіх стрічки на вітчизняних теренах є феноменальним: уже за перші вихідні прокату в листопаді картину Саніна подивилися 94754 глядачі, а збір становив понад 4556. Тим часом Мирослав Слабошпицький із фільмом «Плем’я», право на показ якого купили 25 країн, продовжує збирати кінонагороди по всьому світові (у кишені, з­поміж інших, три премії «Тижня критики» Каннського кінофестивалю, приз за найкращий дебют на Лондонському кінофорумі, гран­прі МКФ імені Андрія Тарковського «Дзеркало»). Хоч там як, але поява конкуренції за вічного дефіциту якісної вітчизняної екранної продукції – факт швидше позитивний, ніж навпаки.

А ось явище, що має перетворитися на тенденцію. 2014­го в Україні нарешті взялися за російські фільми й серіали. Їх забороняли не раз. Чималими порціями. Потужна навала на їхній екранний продукт поширилася саме на стрічки, що загрожують нашим національним інтересам. У Нацраді з питань телебачення і радіомовлення, яка табуювала півтора десятки російських телеканалів, попереду ще чимало роботи з викорінювання репертуарних вад. Потребу перелицювання програмної політики яскраво продемонструвала, приміром, телепрограма зимових свят, загиджена низькосортним російським «милом». Приправою до примітивних видовищ слугували стрічки категорії В із далекого зарубіжжя. Стихія тупості зомбувала глядачів геть усіх каналів. Ніби в світі не існує шедеврів світового кіно, ніби немає музики й театру високого ґатунку.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №1/2016 №1
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Зеленський про Гончарука: "Він – хороша машина" Сьогодні, 25 січня

"Укравтодор" може випустити єврооблігації в 2020 році Сьогодні, 25 січня

Президент хоче "передати ключі від нової України" наступнику через 4 роки Сьогодні, 25 січня

Кличко: Будівництво метро на Виноградар триває за графіком Вчора, 24 січня

У Мінфіні розповіли скільки очікують позичальників у програмі "Доступні кредити 5-7-9%" Вчора, 24 січня

Журналіст: Мовний закон може надати Росії новий шанс загарбати Украиїну. ВІДЕО Вчора, 24 січня

Україна просить ЄС відреагувати на недружні дії Азербайджану – джерело Вчора, 24 січня

Володимир Чемерис: Зовнішнє управління Україною не дасть посадити Порошенко Вчора, 24 січня

У Брюсселі підписали угоду про вихід Британії з ЄС Вчора, 24 січня

Гончарук обіцяє компенсувати заробітні плати у разі затримок виплат Вчора, 24 січня