передплата Українською | In English

№22, листопад 2014

Можливі вектори демократизації України в контексті викликів сучасності

Поділитися:

Аналізуються можливі вектори демократизації України в контексті співвідношення викликів сучасності та теоретичного оформлення вказаного процесу. Зазначається, що належне теоретичне підґрунтя демократизації забезпечує її подальшу реалізацію на практиці (включаючи системне реформування політичної й економічної сфер життя суспільства та його громадянського сектору). Доведено, що демократизація пострадянських країн (до яких належить і Україна) має власні специфіку й орієнтацію розвитку. Представлено й проаналізовано вплив наявних та можливих загроз на демократичні перетворення в Україні. З-поміж них акцент зроблено на проблемах військово-політичної кризи та відсутності послідовності в процесі проведення реформ. Запропоновано можливі вектори реформування політичної, економічної та громадянської сфер життєдіяльності України з урахуванням викликів військово-політичної кризи та гострого дефіциту інвестиційної привабливості нашої держави.
Ключові слова: демократизація, системна трансформація, реформування, військово-політична криза, політичний процес.

Анонсований адміністрацією Президента України П. Порошенка пакет системних реформ в усіх сферах життя суспільства передбачає насамперед зміну вектора суспільно­політичної трансформації України [11]. Вказаний процес має також свою специфіку, логіку й кінцеву мету розвитку, якою є переформатування України до вимог Європейського Союзу. Водночас, як свідчить початок процесу люстрації, відсутність компетенції у деяких чиновників та досвіду з питань системних перетворень у молодих реформаторів, а також збереження значного впливу фінансово­промислових груп хоча й впливатимуть на подальшу демократизацію України, але остаточний варіант стратегічних державних рішень і надалі визначатимуть наслідки військово­політичної кризи. Саме через ці чинники відкритим залишається питання дослідження векторів нової демократизації України, їх наслідків і подальших тенденцій розвитку трансформаційного процесу нашої держави. З’ясуванню орієнтирів вказаного процесу й присвячене наше дослідження.

З теоретичного погляду, процес демократизації будь­якої держави зводиться до побудови «триєдиної системи» перетворень: на першому рівні відбувається створення плюралістичної політичної системи на засадах вільної конкуренції ідей та цінностей, на другому – визначаються засади й механізми функціонування ринкової економіки, на третьому – з’являються механізми функціонування громадянського суспільства як провідного учасника й творця всіх системних змін у державі [17, с. 730; 20, с. 865–866]. З тим, що процес демократизації відбувається як «тріада чинників», згодні також американські, європейські та українські політологи. Але сама тріада має деякі відмінності. На думку американських політологів, демократизація означає передовсім революційний вибух та злам у політиці, економіці й системні перетворення в суспільному житті [5, с. 136–140; 21, с. 743]. Ключова роль при цьому відводиться національній революції, що веде до зламу застарілих суспільно­політичних конструкцій насамперед в адміністративній сфері як передумови появи нової національної економіки [12, c. 88; 15, с. 138]. До того ж вектором адміністративних змін має стати децентралізація влади та її деконцентрація на користь громадських інститутів влади [18, с. 102]. З цього приводу політолог Х. Лінц зазначав, що повільний рух демократії пояснюється передовсім позицією централізованого апарату й концентрацією влади виключно в руках адміністраторів, що в підсумку призводить до адміністративного тиску на ринкову економіку [19, с. 156]. Європейські політологи у своєму розумінні демократії підходять дещо з інших, хоча й схожих позицій: демократизація, на їхню думку, означає насамперед радикальні зміни в «тріаді» суспільного, політичного та економічного життя, де об’єктом аналізу постає не кінцева мета перетворень (як це відбувається в представників американської версії демократизації), а сам процес переходу [15, с. 98]. Так, П. Штомпка з цього приводу наголошує на феномені культурної травми населення, коли в процесі трансформаційного переходу до побудови сталої демократії суспільство, ламаючи старі порядки, переживає кризу через нестворення нових [14, c. 6]. У свою чергу, політолог­транзитолог А. Ослунд дійшов висновку, що процеси демократизації є успішними лише в разі сприятливих політичних перетворень, націлених на економічні й соціальні реформи [16, с. 72]. Проте переважна більшість досліджень європейських авторів стосується передусім трансформаційного процесу пострадянських держав, тобто на відміну від американських колег вони часом намагаються уникнути концептуалізації процесів демократії й виокремити насамперед специфіку демократизації незахідних країн [20, c. 865–870]. Саме на національній специфіці процесів демократизації фокусується увага вітчизняних науковців. Національну специфіку дуже часто вони вбачають у тому, що першим кроком демократизаційних процесів в Україні є становлення національної, патріотичної та демократичної політичної еліти [8, c. 240–241]. Натомість, на думку європейських політологів, фаза утворення національних і демократичних еліт у більшості посткомуністичних країн уже минула й у разі відсутності в них ефективних соціально­політичних та економічних перетворень постає інше питання – внутрішньої боротьби елітарних груп за володіння певним політичним чи економічним капіталом або загальної відсутності контурів державного реформування [16, с. 70]. Тому виникають логічні запитання: а який саме вектор розвитку демократизації може обрати Україна й які виклики та загрози у цьому процесі є неабияк актуальними? Перш ніж відповісти на них, варто проаналізувати зміст та характер процесів, які відбуваються в Україні на сучасному етапі її розвитку.

Отже, як ми вже з’ясували, в наукових колах політологів світу немає сумнівів щодо «тріади» розвитку демократизації. У цьому сенсі революційні заворушення в Україні наприкінці 2013­го – початку 2014 року проілюстрували одразу дві тенденції політичного реформування: з одного боку, це занепад старої політичної еліти, а з другого – зародження нової, демократично орієнтованої еліти. Водночас, на наш погляд, відбувається процес змішування старої еліти з новою, але на відміну від 1991­го чи 2005 року він є більш стихійним і без відповідного політико­правого оформлення (починаючи від «сміттєвої» люстрації й закінчуючи створенням антикорупційного бюро). Причому основною лінією реформ, особливо крізь призму подій на Донбасі, постає ідея децентралізації влади й розвиток місцевого самоврядування. На нашу думку, представники нової команди реформаторів, наголошуючи на потребі децентралізації влади та зміцнення інституцій місцевого самоврядування, мають на меті розпочати найскладнішу фазу демократичних перетворень, а саме: системне реформування політичної сфери.

Натомість на практиці спостерігаються деякі відхилення від основної лінії перетворень. По­перше, замість ефективної децентралізації влади відбувається зрощення еліти старої та нової (яка нині формується). Особливо на Сході України, де «регіонали» продовжують залишатися на владних посадах, навіть є обраними народними депутатами по мажоритарних округах своїх міст та селищ. З другого боку, деякі «регіонали» проявили себе як ефективні менеджери й не допустили квітневого «вибуху сепаратизму» [13]. Варто враховувати той факт, що якби нова команда реформаторів не брала цього до уваги, її могли б звинуватити в політичному переслідуванні своїх опонентів. По­друге, на наш погляд, фокусування суто на проблемах місцевого самоврядування як певного елемента політичного реформування або чинника стабілізації суспільства багато в чому є хибним. Так, одним із механізмів перемир’я на Донбасі було ухвалення Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих регіонах Донецької та Луганської областей». Зазначимо, що йдеться саме про не контрольовані українською владою райони Донецької та Луганської областей. Водночас згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» воно виступає гарантованим державою правом і реальною здатністю місцевої громади самостійно вирішувати місцеві питання [1]. На практиці це означає, що українська влада має створити для терористичних угруповань певні умови для розвитку й надати відповідне фінансування з державного бюджету, а це вже нонсенс. Незважаючи на те, що влада одразу спростувала надання Донбасу певного спеціального статусу, бо це суперечить чинному законодавству, певні елементи такого статусу вже діють (наприклад, про це свідчать факти офіційних переговорів із представниками «ДНР» та «ЛНР») [9]. На нашу думку, дуже важливо під час реформування унеможливити перетворення місцевого самоврядування на ресурс елітарного групового конфлікту за владу й домінування в країні (мається на увазі загострення протистояння «донецьких», «київських», «дніпропетровських» та «харківських» елітарних груп) [13]. По­третє, люстрація та очищення влади ще не означає зміни самої системи вироблення політики й не виступає фундаментальним чинником адміністративного та інституціонального реформування політичної сфери. На користь нашої позиції висловлюється низка вітчизняних та зарубіжних політологів, які апелюють до диктаторських повноважень антикорупційного бюро й «розмитих» критеріїв самої люстрації [3]. На нашу думку, у політичному реформуванні України необхідно не тільки виокремити низку певних проблем (політична корупція, пособництво деяких держслужбовців сепаратистам тощо), а й встановити сферу, на яку вони безпосередньо впливають – економічну (рейдерство, проблема «відкатів» та непрозорих тендерів), соціальну (декомпозиція під час формування бюджету на медичне обслуговування народних депутатів та пересічних громадян), фінансову (перебування капіталу олігархів у офшорних зонах тощо). Розв’язувати згадані проблеми треба комплексно, за чітким планом і у визначені терміни й не обмежуватися лише законодавчим оформленням такого процесу.

Другим вектором демократизації є побудова ринкової економіки. Натомість, як засвідчила практика реалізації цього вектора в 1990­х роках і після «Помаранчевої революції», українське суспільство отримало тоді лише зміну одних олігархічних кланів на інші. Незважаючи на те, що вектор економіки є одним із фундаментальних, в українських реаліях він, на наш погляд, демонструє ознаки розбалансованої системи. По­перше, реформування економіки (й особливого значення це питання набуває в контексті ратифікації Угоди про асоціацію з Європейським Союзом) означає створення принципово нових енергоефективних галузей економіки, що передбачає майже повний відрив бізнесу від політики. По­друге, це також означає відчутне переосмислення орієнтирів розвитку освіти, що має виховувати фахівців, яких потребують виклики сучасності. По­третє, в процесі реформування економіку необхідно позбавити впливу політичних трансформацій та інте­ресів фінансово­промислових груп, що володіють значною часткою промислового потенціалу України. Тому за всіма ознаками реформування економічної сфери, на наш погляд, відбуватиметься дуже повільно. Щоб розв’язати цю проблему, слід запозичити деякі новації із зарубіжного досвіду. Приміром, утворення регіонального економічного союзу зі значним рівнем залучення громадян та фахівців різних галузей є ефективним як у сталих демократіях, так і в перехідних державах. Така система продемонструвала свою життєздатність у Швеції, Польщі, Естонії та інших країнах. Ідеться про те, що держава в основу реформування економічної сфери покладає принцип багаторівневої системності. На першому рівні відбувається деконцентрація влади, що надає права й реальні можливості органам місцевого самоврядування самостійно розпоряджатися місцевим ресурсним потенціалом [4, c. 87–88]. На другому рівні встановлюються принципи фінансової автономії місцевого самоврядування й надається реальна можливість самостійно встановлювати правила фіскальної та бюджетної політики місцевої влади [10, c. 123]. На третьому рівні держава, місцеве самоврядування та представники бізнесу створюють партнерську систему взаємовідносин і спільно розв’язують проблеми та відповідають на виклики, які постають перед суспільством на певній території [6, c. 81]. З теоретичного погляду, такий крок гарантує державі створення стабільної системи реформування, надходження іноземних інвестицій тощо. Але стрижневою лінією, яка пронизує цю сферу, є значний вплив військово­політичної ситуації, що склалася через події на Сході України. Тобто виникає замкнене коло: щоб подолати складні наслідки воєнних дій на Донбасі, необхідно ефективно реформувати всі сфери життя суспільства та орієнтуватися на інвестиційну привабливість України й, навпаки, щоб проводити ефективні реформи, треба розв’язати військово­політичну кризу в Україні. Тому, на нашу думку, слід за рахунок власних ресурсів (навіть у разі їх нестачі) впроваджувати менеджерські стратегії економічного та політичного реформування з орієнтацією на створення фахових громадянських інституцій стратегічного планування й ефективного економічного управління територіями. Це багато в чому змінює нинішню лінію реформування, коли влада обмежується лише контурами децентралізації без урахування реальних потреб згаданого процесу [2].

Третім вектором соціальних перетворень має стати не лише будівництво громадянського суспільства, а і його розвиток. Як свідчить політичний розвиток України, процеси демократизації та системної трансформації в нашій державі відбуваються навпаки: з останнього його етапу – з перетворень у громадянському секторі. Доказ цього – дві «кольорові» громадянські революції у 2004­му та 2014 роках. Підсилювальним чинником громадянського розвитку є поглиблення питання сепаратизму на Донбасі, де непідконтрольні Києву території утворюють власний громадянський сектор із метою здійснення системних перетворень, а саме будівництва політичної системи (легітимізація на «виборах» влади) та економічного сектору (поглиблення співпраці з Митним союзом). Іще одним аспектом рушійної сили громадянського сектору є його емоційність, що має вияв у постійних акціях протесту з певними політичними та соціальними вимогами, та слабкість самої влади. Приміром, нещодавня акція протесту військових Національної гвардії з вимогою демобілізації, яка й була задоволена у своєрідний спосіб [7]. Тобто спостерігається така тенденція: замість утворення ефективних і дієздатних владних інституцій населення збирається на мітинги з вимогами до влади якнайшвидше вирішити якесь питання, й влада таки виконує вимоги мітингувальників (прикладів дуже багато – починаючи від скасування «законів 16 січня», реформи освітньої сфери й закінчуючи люстраційним законодавством). Така тенденція вказує на два можливі вектори розвитку громадянського сектору. З одного боку, через слабкість влади він і надалі розвиватиметься в межах протестного руху. З другого боку, цей протестний рух може перейти в певну політичну площину та утворити власну політичну силу, а це вже є відхиленням від теоретичного сприйняття процесів демократизації та системних перетворень. Утім, партійне оформлення протестних рухів та їхній вплив на прийняття політичних рішень і процеси системної трансформації є вже предметним колом наших наступних досліджень. Тож влада й громадянське суспільство мають чітко встановити орієнтири співпраці й виступати рівноправними партнерами в політичному розвитку, інакше проблема «політиканства» може унеможливити продуктивний суспільно­політичний процес.

Отже, підсумовуючи, можна дійти таких висновків. По­перше, демократизація посткомуністичних суспільств відбувається за «тріадної» (політична, економічна й громадянська сфери) системи реформування. Вказана «тріада» забезпечує створення ефективних державних інституцій, конкурентоспроможної економіки та значний рівень участі громадян у державному управлінні. По­друге, неабиякі громадянські очікування, продиктовані «Євромайданом», поставили перед Україною принципово нові виклики: необхідність швидких і ефективних реформ, системного реформування всіх галузей суспільно­політичного життя, очищення старого бюрократичного апарату та залучення широкого спектра представників громадянського суспільства у сферу державного управління. Це хоча й порушує питання фаховості чиновників від громадянського сектору, які продовжують перебувати в розбалансованій системі, що, зокрема, породжене повільними темпами реформування економічної (освіта не готує фахівців нової формації) та політичної (відсутність комплексного реформування адміністративних інституцій та реактивний стан функціонування політичної системи) сфер. По­третє, вектори демократизації в Україні перебувають під значним впливом наслідків АТО на Донбасі, й тому реформування будь­якої сфери життя суспільства відбуватиметься з оглядом на загострення проблем сепаратизму та тероризму. Отже, виходить, що, з одного боку, в Україні завдяки високому рівню громадянської активності створено необхідні умови для термінового та успішного реформування, а з другого – через воєнний конфлікт на Донбасі, непослідовність, брак досвіду та фаховості у команди молодих реформаторів очікувані суспільством реформи поки що не мають практичної реалізації. А це вже принципово новий виклик для української державності. Саме тому цілком імовірно, що демократизація в Україні відбуватиметься на межі двох згаданих тенденцій.

 

Джерела

1. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України № 280/97­ВР від 21 травня 1997 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/280/97­вр

2. Про схвалення Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні: Розпорядження Кабінету Міністрів України № 333­р від 1 квітня 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/333­2014­р

3. Антикоррупционному бюро дадут диктаторские полномочия и оружие. – 12 октября 2014 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://podrobnosti.ua/power/2014/10/12/997653.html

4. Бутко М. П. Моделювання процесів самоорганізації в системі органів державного управління / М. П. Бутко, І. М. Олійченко // Економіка та держава. – 2010. – № 5. – С. 87–89.

5. Вайнштейн Г. И. Закономерности и проблемы посткоммунистических трансформаций / Г. И. Вайнштейн // Политические институты на рубеже тысячелетий. ХХ–ХХІ в.: Сб. ст. / [oтв. ред. К. Г. Холодковский]. – Дубна: ООО «Феникс+», 2001. – С. 136–170.

6. Ворона П. В. Державна підтримка малого і середнього бізнесу як стимулювання розвитку регіонів (зарубіжний досвід) / П. В. Ворона // Економіка та держава. – 2010. – № 6. – С. 80–82.

7. Глава Нацгвардии Степан Полторак пообещает бунтовщикам разобраться с дембелем. – 13 октября 2014 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://podrobnosti.ua/accidents/2014/10/13/997873.html

8. Латигіна Н. Демократизація в країнах Центральної та Східної Європи: різноманітні підходи й універсальні ознаки / Н. Латигіна // Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України. – 2008. – Вип. 37. – С. 233–243.

9. Переговоры с боевиками «ДНР» губернатор Донецкой области лично не ведет. – 13 октября 2014 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.62.ua/article/640837

10. Повстян А. С. Забезпечення фінансової автономії органів місцевого самоврядування / А. С. Повстян // Економіка та держава. – 2010. – № 6. – С. 122–124.

11. Порошенко визначив фронт робіт для України до 2020 року. – 25 вересня 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2014/09/25/7038883/?attempt=1

12. Хантингтон С. Будущее демократического процесса: от экспансии к консолидации / С. Хантингтон // Мировая экономика и международные отношения. – 1995. – № 10. – С. 87–94.

13. Шамайда Т. Рух на Схід. Підтримка українських партій на Сході і Півдні повільно, але неухильно зростає / Т. Шамайда. – 8 жовтня 2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/48892/Ruh_na_Skhid_Pidtrymka_ukrajinskyh_partij_na

14. Штомпка П. Культурная травма в посткоммунистическом обществе. Статья вторая / П. Штомпка [пер. В. В. Репьева и Н. В. Романовского] // Социологические исследования. – 2001. – № 2. – С. 3–12.

15. Armijo L. E. The problems of simulta neous transitions / L. E. Armijo, T. J. Bierkster, A. F. Lowenthal // Economic Reform and Democracy [ed. by L. Diamond and M. F. Plattner]. – Baltimore, MD: John Hopkins Univ. Press, 1995. – 347 р.

16. Aslund A. The Case for Radical Reform / A. Aslund // Journal of Democracy. – 1994. – Vol. 5, № 4. – P. 63–74.

17. Braudel F. Historie at Sciences Sociales: La longue durйe / F. Braudel // Annales. Йconomies, Sociйtйs, Civilisations. 13e annйe. – 1958. – № 4. – Р. 725–753.

18. Hungmao T. The great transition: political and social change in the Republic of China / T. Hungmao. – Stanford: Hoover Institution Press, 1989. – 215 p.

19. Linz J. Transitions to democracy / J. Linz // Washington Quarterly. – 1990. – Vol. 13, № 3. – P. 143–164.

20. Offe C. Capitalism by democratic design? Democrtatic theory facing the triple transition in East Central Europe / C. Offe // Social Research. – 1991. – Vol. 58. – P. 865–892.

21. Roeder P. G. The Revolution of 1989: Postcommunism and the Social Science / P. G. Roeder // Slavic Review. – 1999. – Vol. 58, № 4. – P. 743–755.

Автори: Микола ПРИМУШ, Юрій КОВАЛЬ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

В Австрії і Ліхтенштейні розслідують відмивання грошей проблемних українських банків Сьогодні, 21 лютого

В Австрії і Ліхтенштейні розслідують відмивання грошей проблемних українських банків Сьогодні, 21 лютого

Кандидати в президенти поповнили держбюджет на 110 мільйонів Сьогодні, 21 лютого

Комітет Європарламенту закликав офіційно призупинити переговори про вступ Туреччини до ЄС Сьогодні, 21 лютого

Чому мікрохвильові печі безпечні? Сьогодні, 21 лютого

У МЕРТ розповіли, скільки держава за рік заробила на туристах Вчора, 20 лютого

Порошенко в ООН назвав кількість озброєння та військових РФ у Криму і на Донбасі Вчора, 20 лютого

Порошенко в ООН: в Криму і на Донбасі немає "властей" і повстанців, є окупація РФ Вчора, 20 лютого

Мінфін: Пільгове розмитнення "євроблях" не продовжать Вчора, 20 лютого

Посли ЄС погодили продовження санкцій проти Росії Вчора, 20 лютого