передплата Українською | In English

№21, листопад 2014

Піднятися з руїни

Поділитися:

Про жителів Донбасу

Про Луганщину сьогодні кажуть так: українська територія й «ЛНР». Але область поділена не лише територіально. Поділилося населення. І хоча проросійськи налаштованих громадян останнім часом стало набагато менше, кількість скривджених, розгублених і принижених людей зросла. А це заважає багатьом із них сприймати те, що відбувається, реально, адекватно й з погляду здорового глузду.

Багато з тих, хто беззастережно прагне жити в складі єдиної України й жодних «вільних республік» не визнає, змушені були виїхати з територій, захоплених бойовиками, в інші регіони країни. Не можна виключати, що хтось уже не повернеться на Луганщину, але більшість з великими надіями чекає такої нагоди. Саме патріотично налаштовані до України жителі Донбасу стануть основними провідниками відрод­ження економіки й громадського життя східного регіону в складі держави. Серед тих, хто залишався й залишається на територіях, захоп­лених бойовиками й підрозділами російської армії, є «ідейні» супротивники української державності, а є «нейтральні» жителі. Перші підтримували й підтримують незаконні військові формування бойовиків у своїх регіонах, зустрічали й зустрічають російські танки й не змінюють своєї риторики, побудованої на фразах із пропагандистських російських телевізійних програм про хунту, фашистів, карателів тощо. Але найчисленнішу групу становлять люди, готові жити за будь­якої влади, «аби тільки не стріляли». Експерти вважають, що на відновлення всіх сфер життя суспільства й економіки регіону потрібно багато років. І в цьому аспекті обивателеві Донбасу важливо розуміти, який шлях принесе стратегічну вигоду регіону: розвиток у складі України чи спроба створення самостійного державного утворення. Третій варіант, пов'язаний із входженням до складу Російської Федерації, не розглядаємо, тому що керівництво Росії чітко дало зрозуміти: ще один депресивний регіон брати на тривале утримання «братня» держава наміру не має.

В українській Луганщині зерна досить

Патріотично налаштовані аграрії відмовилися від державних компенсацій, враховуючи складну економічну ситуацію в країні.

Загальна площа території Луганської області, яка перебуває під контролем України, – 20 тис. 532 кв. км. Самопроголошена «ЛНР» контро­лює менше третини площі – 6 тис. 152 кв. км. На її території залишилося 8% сільського господарства регіону, притому що сільгоспвиробники окупованих земель ще й зазнали великих збитків через проведення бойових дій. Скажімо, якщо взяти рослинництво, то «ЛНР» має лише 90 тис. га сільгосп­угідь, тоді як загальна кількість орних земель, розташованих на території, контрольованій українською стороною, становить 1 млн. 240 тис. га. Військових зіткнень тут здебільшого не відбувалося. Крім того, уся сировина переважно залишилася в українській Луганщині й усі провідні харчові підприємства переробки зокрема. Це Біловодський, Айдарський, Кремінський, Старобільський молокозаводи. Що стосується таких виробництв у Попаснянському районі й Станично­Луганському, які сьогодні належать Україні, то вони постійно перебувають на лінії вогню, і процес поновлення виробництва з низки причин тут ускладнений.

Цього року сама природа розпорядилася так, щоб луганські аграрії компенсували свої втрати, спричинені проведенням АТО. Такого врожаю Луганщина не збирала десять років. І погодні умови склалися сприятливо, і самі аграрії боролися за кожний центнер. У підсумку середня врожайність зернових культур із урахуванням пізніх досягла 32,5 ц з га – це на 10,5 ц з га більше, ніж торік. Загалом Луганщина вже зібрала близько 1 млн. 400 тис. тонн зернових культур, і збирання триває. За врожайністю, до речі, область вийшла на середні показники по Україні. Зерна українській Луганщині вистачить до наступного року: необхідно близько 100 тис. тонн, а його більше. Тепер постає питання, як вигідно його реалізувати.

– Ми попросили галузеве міністерство посприяти нам у розв'язанні проблеми із закупівлею врожаю, – розповідає заступник директора департаменту агропромислового розвитку облдержадміністрації,
в. о. директора департаменту Любов Безкоровайна. – Річ у тому, що через побоювання обстрілів і перевірок на блокпостах до нас практично перестали приїжджати зернотрейдери. Сьогодні відсутність реалізації врожаю – основна проб­лема. Цьогоріч зібрано близько 900 тис. тонн пшениці. А основ­ні потужності з переробки (борошномельні) опинилися на окупованій території. Зазвичай до 400 тис. тонн урожаю, практично половину, закуповували ці переробні підприємства. Ми експортували саме продукти переробки. Нині такої можливості немає. Безумовно, значною підмогою в реалізації продукції є Аграрний фонд. У рамках форвардних закупівель 2014 року наші товаровиробники уклали договори на 95 тис. тонн зерна. Тепер ці договори ми успішно переоформили.

На думку Любові Безкоровайної, для підтримки сільгосптоваровиробників необхідно відновити державні цільові програми. За розрахунками фахівців, луганським аграріям нині потрібно близько 30 млн. грн. Сюди входять компенсація процентної ставки за утримання ВРХ в особистих підсобних господарствах, реконструкція ферм тощо. Тобто необхідна державна підтримка. Крім того, луганські аграрії акцентують увагу уряду на такому питанні: з огляду на те, що через АТО Луганщина є зоною ризикованого землеробства, слід розробити особливий режим із забезпечення паливно­мастильними матеріалами.

– Сільгоспвиробникам сьогодні не доплачено 4,2 млн. грн. компенсацій, – пояснює Любов Безкоровайна. – Нам обіцяно, що ці суми будуть закладені в розрахунки казначейства й виплачені. Сподіваємося, так і буде. Проте ситуація в країні дуже складна. Патріотично налаштовані аграрії розуміють, що нині кошти здебільшого йдуть на визволення Донбасу, зокрема Луганської області. У зв'язку з тим, що в області цьогоріч через бойові дії, мінування не зібрано 22 тис. тонн ранніх зернових, зокрема на підконтрольній Україні території (Новоайдарський, Кремінський райони), сільгосптоваровиробники відмовилися від державних компенсацій за ці наділи. Кажуть, у цьому разі мир важливіший за гроші.

Мимоволі виникає запитання, чи буде забезпечена хлібом окупована частина області. «Міністр» аграрної політики «ЛНР» нещодавно заявив, що «республіці» досить 20 тис. тонн зерна. Із яких розрахунків названа ця цифра, він не пояснив. Але навіть не фахівець у галузі економіки засумнівається в цих розрахунках. На окупованій території регіону залишилася більша частина населення області – 64%. Якщо потреби української сторони близько 100 тис. тонн, то скільки потрібно тим, хто перебуває під контролем бойовиків? Також слід врахувати, що при формуванні балансу споживання зерна під потребу враховується наявність великих хлібопекарських підприємств, а також середніх, дрібних товаровиробників. Українська влада залишилася саме на тій території, де розвинене середнє підприємництво, досить фермерських господарств, які виробляють зерно й випікають хліб.

– Ресурсами ми забезпечені, – уточнює Любов Безкоровайна. – На нашій території залишилася основна сировина: молоко, м'ясо, зерно, соняшник і всі потужності з його переробки. Тобто експортний потенціал ми маємо. Чого справді шкода, так це трьох великих підприємств із переробки м'яса, які залишилися в Краснодоні й Луганську.

Попри складність ситуації, нині засіяно до 250 тис. га без урахування земель окупованої території.

Урятувати шахти від закриття

На думку експертів, імпортувати вугілля для України буде дешевше, ніж утримувати частину шахт, які постраждали від воєнних дій у зоні АТО. Очільник Луганщини вважає, що ліквідація вугільних підприємств може стати останньою краплею терпіння населення шахтарського краю й призведе до соціального вибуху.

На території «ЛНР» сьогодні залишилася більша частина вугільних підприємств, причому два з них – «Свердловантрацит» і «Ровенькиантрацит» компанії ДТЕК – вважаються провідними в галузі. Шахти працюють, однак їхня продукція, за деякими відомостями, здебільшого надходить до сусідньої держави. Як повідомляють місцеві спостерігачі, вугілля, видобуте на шахтах ТОВ «ДТЕК Свердловантрацит», вивозять у Ростовську область і на вантажівках, і залізницею через станцію «Червона могила». А з боку Росії здійснюються поставки матеріалів, необхідних для роботи підприємств. Цей факт пояснюється тим, що в селищі Михайлівка Красносулинського району Ростовської області розташована збагачувальна фабрика «Обухівська», яка належить компанії ДТЕК. Куди вивозиться вугілля після збагачення, невідомо.

Місцеві жителі шахтарських міст постійно повідомляють про те, що «еленерівці» машинами вивозять вугілля в РФ і вже спустошили всі склади. Щоправда, останнім часом серед бойовиків з'явилися серйозні суперечності щодо встановлення свого права на «експропріацію» вугілля. Причому нерідко такі з'ясування закінчуються стріляниною, а то й справжніми боями. За розповідями очевидців, днями з Антрацита на кількох вантажівках у супроводі двох танків вивозили чергову партію вугілля. Колону спинили на козачому блокпосту. З невідомих причин свої ж козаки не пропустили вантаж далі, намагаючись завернути його назад. У відповідь танки обстріляли їхні позиції й рушили в потрібному напрямку.

Експерти відзначають, що в регіонах, не контрольованих українськими військовими, терористи вилучають вугілля без жодного опору. Грабують і вдень, і вночі як на шахтах ДТЕК, так і на державних підприємствах. Видобуток вугілля в Луганській області знизився до мінімального показника. Запасів палива на українських теплоелектростанціях стане лише до середини листопада, а коштів, отриманих від реалізації видобутого палива, вистачить у найкращому разі на 20% заробітної плати. Ситуація у вугільній галузі сьогодні така, що без державної підтримки, без дотацій галузь існувати не може. Якщо торік у бюд­жеті України були закладені дотації й область дістала державну підтримку на собівартість вугілля (4,5 млрд. грн.), то в першому кварталі поточного року сума знизилася до 1 млрд. грн. Нинішня ситуація критичніша. Закриття частини вугільних підприємств й імпортування необхідного обсягу палива тільки загострить ситуацію.

За розрахунками Міністерства енергетики й вугільної промисловості, до кінця року Україні потрібно імпортувати 4,2 млн. тонн вугілля, що спричинить додаткові витрати для генерувальних компаній у розмірі 1,5–2 млрд. грн. На думку експертів, потреба в імпортному вугіллі зростатиме. Це насамперед пов'язано з масовим переходом населення з газу на елект­роенергію, що, зрозуміло, збільшить споживання електрики. Інші аналітики певні: закупівля за кордоном «чорного золота» поставить під сумнів економічну доцільність існування вітчизняної вугільної промисловості державної форми власності. Який же варіант обрати?

У надрах профільного міністерства розроблено проект розпорядження Кабінету Міністрів України «Про ліквідацію деяких збиткових вуглевидобувних підприємств, які зупинили свою виробничу діяльність внаслідок ведення бойових дій на територіях Донецької й Луганської областей». Документом передбачено закриття 14 вугільних підприємств Донбасу, котрі «глибоко збиткові, а їх поновлення й подальша виробничо­господарська діяльність – недоцільні». У пояснювальній записці до проекту розпорядження вказується, що вартість ліквідації цих шахт орієнтовно становитиме 2,020 млрд. грн., а строки ліквідації – 18–36 місяців. «При цьому економія бюджетних коштів завдяки прийняттю цього проекту постанови протягом наступних трьох років дорівнюватиме 2,030 млрд. грн., а починаючи з 2018­го – не менш як 1,35 млрд. грн. щорічно». На думку авторів проекту, такий крок дасть можливість «оптимізувати структуру вугільної галузі, підвищити ефективність функціонування підприємств вугільної промисловості».

У переліку шахт, доданому до проекту розпорядження Кабінету Міністрів України «Про ліквідацію де­яких збиткових вуглевидобувних підприємств…», лисичанські гірники побачили дві свої шахти й не на жарт стривожилися. Як можна ліквідувати «Новодружеську» і «Привольнянську», якщо обидві шахти забезпечують вугіллям своїх споживачів, готують нові лави, котрі планують увести в експлуатацію в наступному році. Тоді «Привольнянська» даватиме 700, а «Новодружеська» – 300 тонн вугілля на добу. Під час боїв у Лисичанську наприкінці липня ці вугільні підприємства не постраждали. Щоправда, змушені були зупинити виробництво. У липні – з метою безпеки гірників, у серпні­вересні – з метою економії кош­тів, оскільки бюджет вугільної галузі за рішенням Кабміну зменшили на одну п'яту, тобто на 1 млрд. грн.

– На спільній нараді керівників ПАТ «Лисичанськвугілля», шахт і профспілкових організацій ми змушені були дати згоду на безплатні відпустки й припинення гірничих робіт на двох шахтах, – розповідає голова Лисичанської територіальної профспілкової організації вуглярів Володимир Іванишин. – Адже це зроблено для збереження робочих місць, щоб, не дай боже, не дочекатися наказу галузевого міністерства про скорочення чисельності працівників у зв'язку з проблемами фінансування й, відповідно, скорочення фонду заробітної плати.

Поки обидві шахти не працювали, їхні адміністрації шукали вихід із ситуації, нових партнерів, шляхи реалізації продукції. Перебуваючи в зоні проведення АТО, і «Новодружеська», і «Привольнянська», на жаль, втратили колишні канали. Через воєнні дії зруйновано мости, залізниці, перегони, станції. Певний час шахти забезпечували вугіллям власні потреби й потреби закріплених за ними споживачів. Нові зв'язки шахти налагодили лише наприкінці серпня, але за цей час перевезення подорожчали, а вугілля доводилося доставляти на дов­гі відстані. Сьогодні обидві шахти не працюють, але борються за своє існування. Велику підтримку їм надає голова Луганської облдержадміністрації Геннадій Москаль.

– Я не дам своєї згоди на закриття жодної шахти Луганської області, – заявляє він і демонструє свій екземпляр проекту Кабміну, на якому досить розбірливий напис – «Категорично ні!».

Категорично проти ліквідації шахт виступають також профспілкові організації, називаючи проект поспішним і непродуманим.

Оскільки частина шахт працює на території, підконтрольній «ЛНР», уряд заявляє, що «тримає двері для них відчиненими». Але поки всі належні виплати направляє до вугільних підприємств, які працюють у контрольованій Україною частині області. А їх, до речі, не так уже й багато. Тож у «Новодружеської» і «Привольнянської» з'явився шанс продов­жити своє життя.

Промисловість намагається піднятися

Обсяги виробництва в окупованій російськими військами й бойовиками Луганській області зменшилися на 85%. Це рекордний показник за всі роки незалежності.

Відтоді, як у Луганську поновилося електропостачання, він трохи ожив. Відкрилися деякі магазини, з'явився мобільний зв'язок, в окремих районах міста відновилося водопостачання. Але головне – людей покликали на роботу. Луганськ був цілком знеструмлений майже 3 місяці, через що зупинилися мало не всі промислові підприємства, частина з яких бюджетоутворювальні – «Луганськтепловоз», «Центрокуз», «Сталь», «Трансмаш». Тисячі людей залишилися без роботи й засобів до існування. Поновлення електропостачання зміцнило надію на повернення до колишнього мирного життя. Першим етапом відродження стало відновлення окремими підприємствами своїх виробництв, деяких цехів, устаткування. Але щоб виробництво запрацювало на повну потужність, потрібен час. І гроші.

Нині фахівці облдержадміністрації аналізують стан промисловості області. Уточнюють характер і суму збитків, фіксують руйнування від арт­обстрілів, оцінюють стан устаткування, з'ясовують обсяги розкрадань тощо. Наприклад, поширилися чутки, що з Луганського патронного заводу бойовики «ЛНР» вивезли частину унікального устаткування, використавши для цього путінські білі КамАЗи «гуманітарного конвою». За уточненим даними, розкрадання справді було. Щоправда, спеціальне технологічне устаткування знаходиться в цехах, і його сьогодні готують до запуску, а от інструментальні верстати й спец­обладнання, що зберігали на складі, справді зникло. Досі невідомо, скільки і куди його вивезли. Проте не будемо лукавити. Зворотня дорога білих КамАЗів лежала в одному напрямку – додому, у Росію. Неприховане розкрадання унікального українського устаткування сталося також на машинобудівному заводі в Краснодоні й на інших підприємствах.

Збитки промислових підприємств області, котрі розташовані в зоні проведення АТО, сьогодні оцінюють в 3,2 млрд. грн. Однак це не остаточні дані. Відомості надали лише ті підприємства промисловості, з якими вдалося зв'язатися. Але проб­леми є не тільки зі зв'язком. Багато керівників виконують свої функції дистанційно, і це деякою мірою дестабілізує процес виробництва. Згодом, коли картина стану промислового виробництва регіону буде остаточною, сума збитку може збільшитися вдвічі, а то й утричі. Поки відомо, що на відновлення Алчевського металургійного комбінату потрібно 150 млн. грн., для Лисичанського нафтопереробного заводу – 120 млн. дол. США. До речі, через воєнні дії промислові підприємства Лисичанська постраждали чи не найсильніше. Зруйновано, наприклад, скляний завод «Пролетар», де постраждало устаткування, яке підприємство орендувало в держави. Нині трудовий колектив намагається повернути до життя свій завод, попри серйозні проблеми.

На Алчевському металургійному комбінаті великих руйнувань через бойові дії немає, але з 12 серпня він не працює, щоб уникнути катастрофи, значну частину виробництва законсервували. Із середини липня не працюють стахановські вагонобудівний і феросплавний заводи, Лутугинський завод прокатних валків тощо. Майже всі підприємства, розташовані на території, контро­льованій бойовиками «ЛНР», зупинили свої виробництва. І навіть деякі шахти. Певною мірою це пояснюється відсутністю електропостачання. Подивимося, як змінюватиметься ситуація.

Нині в області успішно працює сєверодонецький «Імпульс». Це підприємство виготовляє керувальні системи для залізниць, атомних електростанцій, тобто усе, що стосується електроніки. «Імпульс» вважають одним з найбільших підприємств України в галузі електронного машинобудування. Завод нині працює, збільшуючи обсяги виробництва. На жаль, таких успішних підприємств в області одиниці.

Школа на лінії вогню

На українській частині Луганщини через бойові дії припинено навчальний процес у дванадцятьох загальноосвітніх школах, розташованих уздовж лінії вогню. Без навчання залишаються близько 800 дітей.

У поточному навчальному році учні більшості шкіл Луганщини сіли за парти традиційно – 1 вересня, деякі школярі на місяць пізніше, а хтось і зовсім не розпочав навчання через бойові дії. Адже їхні школи перебувають за один­два кілометри від лінії вогню, а деякі села взагалі поділено: на одній частині знаходяться українські військові, на другій – терористи. Вони постійно обстрілюють позиції українських силовиків, незважаючи на вимоги Мінського протоколу. Постійно обстрілюють населені пункти Трьохізбенка, Чорнухине, Тошківка та ін. Чорнухине, до речі, – єдиний населений пункт Перевальського району, котрий залишився українським, і заїхати туди можна тільки через територію Дебальцевого Донецької області. Фактично селище відрізане від території, на якій діє українська влада. У Трьохізбенці школа розрахована на 1100 дітей, але реально є близько 30 учнів, які можуть відвідувати школу. Схожа ситуація у всіх селах, розташованих біля лінії вогню. У Станично­Луганському одна школа зруйнована дощенту, але дві, котрі вціліли, відкрилися 1 жовтня. У Щасті й Попасній, які перебувають під постійним обстрілом бойовиків, школи працюють, припиняючи навчання лише на час обстрілів. Є ще одна проблема. Деякі учні ходять до школи через ліс або поле, де багато замінованих ділянок. Нещодавно, до речі, на розтяжках підірвалися двоє військових, які зайшли в ліс по дрова. Лісники вже не раз викликали саперів, щоб вони ліквідували загрозу.

З міркувань безпеки голова обл­держадміністрації Геннадій Москаль призупинив навчання в деяких школах через постійну загрозу обстрілів.

– Є такі навчальні заклади, де навчаються лише 18–25 дітей. Економічно утримувати такі школи недоцільно, – пояснює Геннадій Москаль. – Тому ми запропонували батькам відправити своїх дітей разом із учителями в безпечні місця й там продов­жити їхнє навчання. Уже є домовленість із Державним управлінням справами адміністрації Президента, яке надає свої санаторії, профілакторії в Одеській і Миколаївській областях для навчання цих дітей. Поки на нашу пропозицію відгукнулася тільки частина батьків, хоча умови утримання дітей цілком задовільні – триразове харчування, безплатне проживання, відпочинок. Нині робота з батьками у цьому напрямі триває.

Геннадій Москаль звертає увагу ще на одну проблему навчального процесу – нестачу вчителів. Багато хто з викладачів виїхав із області, інші почали співробітництво з «еленерівцями», деякі через обставини змушені змінити професію. Отже, учителів не вистачає. Вихід Г. Москаль бачить у волонтерах. І запрошує їх до української Луганщини.

Що робити бізнесу?

«Бізнес піднімається, намагається підніматися. Поки це стосується тільки малого бізнесу, до середнього, а тим паче до великого справа ще не дійшла».

Таку думку висловлює Андрій Недовес, депутат Луганської обласної ради, голова наглядацької ради ПАТ «Автомотозапчастина». Головна причина – відсутність електроенергії для підприємств. Подається вона тільки найменш енерговитратним виробництвам – кіоскам, заправкам, які можуть задовольнити мінімальні потреби людей.

– Нині місто забезпечене тільки п'ятою частиною потрібної електроенергії, – розповідає Андрій Недовес. – Керівництво «республіки» розподіляє електроенергію так, як вважає потрібним, – спочатку на житловий фонд, а потім на виробничі підприємства. Мої робітники, прийшовши на завод, запитали: коли запрацюємо? Я відповів: «Немає електроенергії. Спочатку дадуть у ваші квартири, а потім – на завод». У відповідь почув: «Навіщо мені в порожньому холодильнику елект­роенергія. Я за верстат стану, по 8 годин працюватиму, а без лампочки в будинку й порожнього холодильника якось проживу». Хоч як це дивно, його підтримали всі. Я зробив одне спостереження: виявляється, бізнес може працювати без податкової інспекції, податкової міліції, усіх інших організацій, що контролюють і карають, а от без митниці він працювати не може. Зрозуміло, що внутрішній ринок у нас практично не розвинений. Галузь розрахована на експорт. Митниць немає як таких, їх немає фізично. Одні знищено, інші закрито. І, природно, будь­який товар, спрямований до Росії, заблокований, тому що будь­яке переміщення через кордон таким способом є конт­рабандою. Бізнес запевняють, що це вирішується в Москві й Києві, що буде особлива митна зона. Поки ж кордон з Росією заблоковано. Кордон з Україною теж заблоковано, однак з інших причин. За офіційною версією «ЛНР», Україна – ворог, тому з нею «республіка» не торгуватиме. Усі сподіваються, що найближчим часом цю концепцію буде переглянуто, тому що вона нереальна для нашого бізнесу. Уявіть ситуацію: «у Росію ми не можемо відправляти товар, тому що немає схеми, а в Україну не можемо, тому що вона – ворог». І що робити бізнесу? Виходить, помирати? Жодного кіловата з Росії ми не беремо, уся електроенергія до нас іде з України, картопля – з України, більшість продуктів харчування – українські. Звідти брати нам можна, а продавати щось туди означає «годувати окупантів, годувати ворогів». Промислову продукцію на українську територію вивезти проб­лемно, а брати звідти можна все. Така позиція не протримається, я думаю. Торговельні відносини відновляться. Але звичайними вони вже не будуть.

А у вас є відповідь?

Ті, хто побував нещодавно в Луганську, розповідають, як тут тихо й спокійно. Але цей спокій оманливий. Місто зачаїлося. Прихильники «ЛНР» чекають змін на краще, котрі їм обіцяють нові хазяї. Проукраїнськи налаш­товане населення, змушене повернутися додому через низку обставин, чекає наступу ЗСУ й мріє про якнайшвидше визволення міста й області від бойовиків і російських козаків. Керівництво «ЛНР» чекає допомоги від свого російського господаря. І фінансової, і технічної, і військової. Отож, хто переможе і хто почне першим?

Автор: Алла ПАВЛЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата