передплата Українською | In English

№21, листопад 2014

Про примху, гуроїзм і жертовність

Поділитися:

Київ, як і більшість великих міст України, німецька авіація бомбардувала вже в перший день нападу на Радянський Союз – 22 червня. А з вересня 1941 року і до листопада 1943-го столиця України була окупована нацистами. Дорогою ціною, у важких боях визволити від них Київ змогли тільки на початку листопада 1943-го.

Відомо, що операцію приурочили до річниці Жовтневої революції. Аби виконати побажання Сталіна, тодішні воєначальники згубили сотні тисяч людських життів, але наказ головнокомандувача виконали. Попри високу ціну, яку довелося заплатити.

Під безперервним вогнем артилерії та ударами авіації супротивника радянські воїни форсували холодні води Дніпра на підручних засобах. Людські жертви були величезними. Учасник форсування Дніпра російський письменник Віктор Астаф’єв згадував: «Двадцять п’ять тисяч заходять у воду, а виходять на тому березі три тисячі, максимум п’ять...».

Бої за місто були такими кривавими, що, за свідченнями учасників, земля була всіяна трупами радянських і німецьких солдатів. 6 листопада 1943 року зруйновану та спустошену столицю визволили від фашистських загарбників. Перемога над нацистською армією набула широкого міжнародного резонансу. Лондонське радіо сповістило: «Взяття Києва радянськими військами є перемогою, яка має величезне не тільки воєнне, а й моральне значення… Німеччина чує похоронні дзвони. На неї насувається лавина». Справді, ця великомасштабна операція стала центральною подією в боротьбі за Україну. Вона стоїть у низці битв, що визначили долю Другої світової війни на Східному фронті: Московської, Сталінградської, Курської, Берлінської.

Поруч з солдатами за Київ билися партизани, підпільники й мобілізовані «польовими воєнкоматами» на щойно визволених землях Лівобережжя українці, яким тодішня влада наказала форсувати Дніпро без зброї, військового досвіду та знань. Їх називали у народі «піджачниками», «чорносвитниками», «чорною піхотою» через те, що нерідко вони йшли в бій без військового обмундирування. Людей, котрі за задумом тодішньої влади мали власною кров’ю «змити ганьбу перебування на окупованій території», було мобілізовано близько 300 тисяч (точніше сказати не можна, оскільки більшість не мала жодних документів і ніде не реєструвалася). Загалом у Дніпровській наступальній операції, зокрема й у битві за Київ, їх загинуло приблизно 250–270 тисяч. Загальні втрати Червоної Армії в цих битвах сягнули 380–400 тис. осіб.

Про військовий аспект операції визволення Києва воєнні історики говорять неоднозначно, дехто називає її вмілими і хитрими діями радянських полководців, дехто – другим геноцидом українського народу після Голодомору 1932–1933 років.

Віктор Король, доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка написав, скільки коштувало армії небажання Ставки і командування Воронезького (пізніше 1­го Українського) фронту провести наступальну операцію і визволення Києва за планом генерала Рокоссовського, яким пропонувалося завдати основного удару північніше Києва. До цього плану повернулися після того, як поклали в районі Букрина понад 250 тисяч солдатів. Чи може це така військова хитрість?

Однак облишимо трактування військової тактики та стратегії на розсуд військових. Ми ж однозначно можемо констатувати, що війну виграли не Сталін, Жуков чи Ватутін, а мільйони простих людей, які віддавали своє життя заради Перемоги, а іноді й через елементарні примхи тодішніх керівників.

Ось слова зі щоденника Олександра Довженка: «Я був учора на параді Перемоги… Перед Мавзолеєм стояли військо і народ. Маршал Жуков прочитав урочисту й грізну промову Перемоги. Коли згадав він про тих, які незлічені загинули в боях, я зняв головний убір. Озирнувшись, я помітив, шапки більше ніхто не зняв. Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби пішли в землю, або й зовсім не жили, про них згадали, як про поняття… Перед величчю їх пам’яті, перед кров’ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зітхнула, не зняла шапок. Мабуть, так і треба. Чи, може, ні?».

Тож подумаймо, чи визволення Києва – привід відсвяткувати й випити пива, чи запалити свічку за упокій тих, хто віддав життя за наше майбутнє, і повторити собі: «Ніколи знову».

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Відкрилася перша виборча дільниця на другому турі президентських виборів Сьогодні, 21 квітня

Україна – в трійці основних постачальників агропродукції до ЄС Вчора, 20 квітня

За 5 років скандальна "Трейд Коммодіті" натендерила 17 мільярдів на паливі Вчора, 20 квітня

Львів стане п'ятим українським містом, в якому запустять Glovo 19 квітня

Порошенка і Зеленського просять публічно заявити про невідворотність курсу на ЄС і НАТО 19 квітня

У Ахметова відреагували на рішення АМКУ про покупку заводу Абрамовича 19 квітня

Посол ЄС шкодує через відсутність серйозних дебатів між кандидатами в президенти України 19 квітня

Злочевський купує у британців українську газову компанію 19 квітня

Коломойський розповів, як переховував у себе Ложкіна 19 квітня

Вибори-2019: чи прилетить до Зеленського «чорний лебідь», який все зіпсує 19 квітня