передплата Українською | In English

№21, листопад 2014

Оборонка у «вільному плаванні», або Чому тили – голі

Поділитися:

Мало хто сперечатиметься, протягом усіх років незалежності український оборонно-промисловий комплекс (ОПК) був орієнтований на зовнішнього споживача, а сама армія для керівництва країни не була в списку пріоритетів. Це позначалося на її бюджеті, держзамовлення становило від 5 до 10% завантаження виробництв ОПК, решта – замовлення на експорт.

 

Нині у складі ОПК України в списку основних підприємств, що виконують державне замовлення і/або укладають контракти у рамках військово-технічної співпраці з іноземними державами, – близько 120 основних суб'єктів господарювання різних форм власності. Серед них 19 – у сфері авіабудування і авіаремонту; 11 – виробництва артилерійських систем і боєприпасів, у т. ч. керованих; 7 – розробки, виробництва і ремонту бронетехніки; 5 – двигунобудівництва; 50 – розробки і виробництва радіоелектроніки; 14 – кораблебудування (у т. ч. 5 – у Криму); 4 – ракетобудування і 6 – у галузі ремонту засобів протиповітряної оборони. Як правило, вони зосереджені у великих містах, зокрема Києві (33 підприємства), Харкові (10), Миколаєві (10), Львові (6), Запоріжжі (6), Дніпропетровську (2) й Одесі (3). Інші підприємства розташовані переважно на території західних (9) і північних (8) областей країни.

Звернімося до цифр: 2013 року наші сукупні бюджетні витрати на оборону становили 14,8 млрд. грн. (що еквівалентно приблизно 1,8 млрд. дол. США). Для порівняння: з федерального бюджету РФ у цей період на оборону виділено кошти, що дорівнюють 66,1 млрд. дол. США.

До того ж левова частка бюд­жетних коштів на оборону України спрямована на фінансування поточних витрат. Зокрема, за бюджетною програмою «Забезпечення діяльності Збройних Сил України і підготовка військ» виділено майже 11 млрд. грн. За рахунок цих коштів у 2013 році профінансовано утримання 131,3 тис. особового складу української армії і це лише основними видами забезпечення (продовольчим, речовим, паливно­мастильними матеріалами). Тобто це був фактично бюджет проїдання.

Водночас на технічну модернізацію армії було спрямовано усього лише 686 млн. 400 тис. грн. (бюджетна програма «Розвиток озброєння і військової техніки Збройних Сил України»). Цю суму скеровано на виконання так званих точкових проектів: модернізацію кількох літаків, тропо­сферної станції, виконання чотирьох дослідно­конструкторських робіт з державного оборонного замовлення, створення і будівництво корабля класу «Корвет» (221,9 млн. грн.) і військово­транспортного літака Ан­70 (251,4 млн. грн.).

Наші колишні керівники не хотіли зрозуміти: наявність власного ОПК створює об'єктивні передумови для досягнення кумулятивного ефекту не лише для «силовиків», а й для соціально­економічного розвит­ку країни, піднесення економіки від перерозподілення витрат через прямі, а також непрямі механізми забезпечення вітчизняних Збройних Сил. Це підтверджують цифри: середній щорічний обсяг виробництва продукції на оборонних підприємствах України сягав 2 млрд. дол. США (це свідчить про правильність нашої тези про потенціал ОПК у виробництві широкої номенклатури військових товарів і послуг).

Щодо якісної характеристики українські підприємства ОПК мають певну конкурентоспроможність на світових ринках у сегменті виробництва продукції військового і подвійного призначення. До основних таких напрямів належать: розробка і виробництво ракетної техніки, бронетехніки, літаків військово­транс­портної авіації, високоточних засобів ураження, техніки радіолокації і засобів оптико­електронної розвідки, авіаційних, корабельних та двигунів для бронетехніки, модернізація авіа­ і бронетехніки, а також кораб­ле­будування.

За оцінками експертів Національного інституту стратегічних досліджень, на поточне функціонування ОПК України впливає низка особ­ливостей:

– відсутність реальної координації в діяльності оборонних підприємств, переважно між державними і недержавними. Утім, і державні підприємства ОПК розподілено між різними міністерствами і відомствами. А про роботу з приватними підприємствами ОПК державні структури думають в останню чергу, через що ті перебувають у «вільному плаванні»;

– зношеність основних фондів підприємств сягає 50%. Зокрема, 70–75% устаткування і промислових механізмів морально застаріли і експлуатуються більш ніж 20 років;

– експортоорієнтованість українських виробників озброєнь;

– значна імпортозалежність від одного постачальника – Російської Федерації (близько 60% загального імпорту для потреб оборони). За деякими оцінками, до початку АТО від імпорту комплектуючих залежало 67% підприємств. Ця залежність була ще значнішою в радіоелектроніці, авіа­ і двигунобудуванні;

– низька спроможність до замк­нутого виробництва нових видів і зразків озброєння. Експерти стверджують, що на початок 2014 року віт­чизняна промисловість виготовляла в замкненому циклі лише 1–2% наявної номенклатури озброєнь і військової техніки, необхідних для Збройних Сил України. При цьому потенційно втрачено потужності розробки й виробництва систем управління корабельними системами та засобами (ВАТ «Фіолент», м. Сімферополь) і є загроза вилучення технологій за допомогою електронної розвідки (ДАХК «Топаз», м. Донецьк). Хоча українські підприємства можуть здійснювати ремонт і модернізацію переважної більшості військової техніки, що перебуває нині на озброєнні української армії, ремонтні потужності для потреб вітчизняної армії й інших силових структур становлять від 5 до 8% потенційних можливостей ОПК України;

– розкиданість витрат у сфері державного оборонного замовлення. До виконання оборонного замовлення ЗСУ й інших силових структур країни з придбання нового озброєння, ремонту і модернізації в середньому щорічно залучають до 22 підприємств, переважно державної форми власності.

Як наслідок Україна виявилася заручником ситуації. Заводи виготовляли продукцію, яка успішно продавалася за кордоном, про «ноу­хау» в інтересах власної національної безпеки думали мало. Низка цікавих проектів, готових до практичного впровадження, опинилася під сукном. Логічно, що за такої ситуації основним аргументом стали цифри експортних постачань, а не кількісно­якісні показники прийняття на озброєння у ЗС України нових зразків ОВТ і їх постачання до війська.

Кажучи про перспективи ОПК, треба також розуміти загальну фінансово­економічну ситуацію в країні. За оцінками Національного інституту стратегічних досліджень, ВВП України в 2014 році сягне пікових значень спаду на рівні 6–7% і 2015­го може відновитися до 1%.

З другого боку, озвучувалося, що в проекті держбюджету на 2015 рік передбачалося фінансування військових на суму 63 млрд. грн.

Аналогічну заяву ми чули також від Президента України Петра Порошенка, зокрема про те, що українська армія отримає понад 40 млрд. грн. у наступні три роки на пере­озброєння і модернізацію.

Є низка проблем у питаннях переозброєння і загалом матеріально­технічного забезпечення силових структур, чиї підрозділи і частини виконують завдання в зоні АТО. Основна з них – відсутність системного підходу у забезпеченні постачання озброєння і матеріальних засобів.

Безумовно, підприємства «Укр­обо­рон­прому» забезпечують виконання ОПК держоборонзамовлення, де прописано перелік необхідної техніки і терміни її постачання, а також постачання закордонної техніки, яку немає можливості виготовити силами ОПК України.

Від початку АТО держконцерн відремонтував понад тисячу одиниць ОВТ, у середньому від 30 до 40 одиниць техніки на добу.

Для забезпечення силових структур в інтересах АТО необхідна гнучка система матеріально­технічного забезпечення військ (сил), яка ґрунтуватиметься на положеннях Воєнної доктрини України, інших нормативних актів, враховуватиме кількісний і якісний склад збройних формувань, оперативно реагуватиме на зміну обстановки.

Очевидно, що збільшення фінансування і постачання озброєнь не гарантує якості і кількості арсеналів. На складах і базах України і так десятки тисяч вагонів різного майна.

У соціальних мережах і ЗМІ постійно поширюють інформацію про необґрунтовано тривалі процедури прийняття на озброєння і постачання нових або модернізованих зразків озброєння і техніки, військового майна (шоломи, бронежилети, бронетехніка, безпілотники, снайперські комплекси тощо).

На жаль, нормативна база, що регламентує прийняття нових зразків на озброєння і постачання, ухвалена ще у 1960­х роках, і навіть нові документи часто переписані зі старих. Тож подеколи військові за всього свого бажання, але під страхом кримінальної відповідальності, не можуть обійти чинну процедуру прийняття на озброєння і постачання.

Хоча для нинішніх умов спрощену модель ефективної системи забезпечення військ продемонстрували волонтери. Працюючи в режимі постійного «штурму», вони послідовно і цілком успішно постачали бійцям необхідні засоби (штурм «шлем­бронежилет», штурм «нічники», штурм «медикаменти» тощо). Наведемо приклад з приладами нічного бачення. Спочатку завозили різні, але за побажаннями військових сформували перелік «того, що потрібно».

Зрозуміло, що запит на майно «з поля» конкретніший, ніж «тактико­технічні завдання», кот­рі надходять з кабінетів Міноборони, а безпосередня закупівля за благодійні внески і передавання воїнам виявилися набагато швидшими, водночас мінімізувавши і корупційну складову. Адже волонтерові немає сенсу створювати надумані переваги «вітчизняному виробникові», який за держстандартом виготовляє зразки, не придатні для використання в реальних умовах. Волонтерові, хоч як це дивно, ближче стандарт НАТО, ніж незрозумілий ДСТ, що не змінювався з 1960­х років.

Скільки часу витратять військові, поки приймуть на постачання тактичні окуляри, рукавички, спальні мішки тощо, до чого нині вже звикли бійці АТО. Зате тиловики робитимуть «за законом»…

Тому Міністерство оборони і Генштаб мають оперативно підготувати і внести зміни до чинних нормативно­правових актів, які визначають терміни забезпечення армії новими зразками зброї, військової техніки та ін. Саме так сформульовано відповідне доручення нещодавно призначеного міністра оборони Степана Полторака: утричі прискорити прийняття рішень із забезпечення всім необхідним ЗСУ і військовослужбовців, які виконують бойові завдання в зоні проведення антитерористичної операції. Ліквідація бюрократичних перешкод, котрі заважають швидкому впровадженню новітньої зброї, техніки і зразків тилового забезпечення, – це вимога Президента України й очікування тисяч військовослужбовців на Сході країни. Тому в оборонному відомстві здійснюються практичні кроки для вирішення наявних проблем».

Отже, силові структури потребують оновлення арсеналу озброєнь і поліпшення матеріально­технічного забезпечення загалом. ОПК країни намагається відповідати запитам військових. Але, швидше, у питаннях ремонту і модернізації, ніж реалізації «ноу­хау» проектів.

Тому можна зробити такі висновки.

По­перше. Потрібна термінова зміна нормативної бази процедур прийняття на озброєння, закупівлі і постачань матеріально­технічних засобів в умовах АТО або особливого періоду.

По­друге. Чітка регламентація замовлення, жорсткі вимоги до якості, підкріплені гарантією виробника і постачальника, забезпечення справжньої і добросовісної конкуренції.

По­третє. Вилучення з ринку підприємств сумнівної репутації, фірм «одноденок».

По­четверте. Стислі терміни. Переваги у формуванні замовлення повинен мати користувач, а не штаб. Оптимізація розміщення запасів, логістики. Порядок оновлення морально і фізично застарілих зразків.

По­п’яте. Нарощування темпів роботи ОПК держави з урахуванням завдання термінового пере­озброєння силових структур.

По­шосте. Використання знач­ного резерву шляхом активного залучення підприємств недержавної форми власності у забезпеченні вояків озброєнням і військовою технікою. Підкреслимо, що, окрім традиційної монополії держави, на виробництво ОВТ починають претендувати структури приватного бізнесу. Але їм самим ще треба утвердитися в цій сфері, а процедури створення, прийняття на озброєння і постачання бюрократичні й не відповідають вимогам фактично воєнного стану, та й корупційний чинник досі має місце.

У будь­якому разі термінове перезавантаження ОПК України об'єктивно потрібне як через його недостатньо ефективну роботу нині, так і з погляду зростання обсягу нових завдань у контексті «мілітаризації» країни. Очевидно, що одним із найперс­пективніших напрямів може стати активне залучення приватного бізнесу до сфери переозброєння української армії та інших силових структур.

На цьому слід акцентувати вже нині, оскільки під час недавньої презентації президентських реформ пролунали плани щодо збільшення витрат на оборону до 5%. Отже, відкриваються перспективи внут­рішнього ринку для підприємств ОПК країни.

Автор: Тетяна САВЧЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата