передплата Українською | In English

№18, вересень 2014

Об’єктивність пізнання події злочину на стадії досудового провадження неможлива без свободи мислення та дій суб’єкта, який проводить розслідування

Поділитися:

Стаття присвячена дослідженню інституту досудового провадження за новим Кримінальним процесуальним Кодексом України (далі — КПК). Проаналізовано норми кримінального процесуального законодавства щодо процесуальної форми досудового провадження та повноважень слідчого, його взаємовідносин з прокурором та керівником слідчого підрозділу. Виявлено ряд недосконалостей нормативного регулювання суспільних відносин, що виникають на практиці у процесі досудового розслідування, які стосуються істотних обмежень процесуальної незалежності і самостійності слідчого. Автор звертає увагу на деякі позитивні моменти дії в цих ситуаціях норм КПК України 1960 року.
Внесено відповідні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства, пов’язаного з процесуальним статусом слідчого.
Ключові слова: слідчий, прокурор, керівник слідчого підрозділу, досудове розслідування, слідче пізнання події злочину.

Інститут досудового розслідування постійно розвивається. Неминучість удосконалення слідчого апарату України як держави, що прагне побудови передового демократичного суспільства, є незаперечною, але потребує, найперше, глибоких і комплексних наукових розвідок самої суті слідчої діяльності та глибоких знань історії цього невід’ємного інституту держави. Сказане не було враховано у процесі підготовки й прийняття нового кримінального процесуального законодавства. Проглядаються односторонні рішення, в яких запанував суб’єктивізм і невдале запозичення застарілого зарубіжного досвіду діяльності органів досудового про­вадження тощо. Таке реформування суперечить багатій вітчизняній практиці та науковим напрацюванням. Воно створило певні проблеми як для теорії, так і практики діяльності органів досудового слідства.

Діяльність органів досудового слідства, удосконалення процесуального статусу слідчого досліджує протягом багатьох років кілька поколінь як вітчизняних (О. Баулін, В. Бахін, В. Вапнярчук, І. Гончаров, Ю. Гришин, Ю. Грошевий, А. Дубинський, В. Маляренко, Є. Макогон, О. Литвинчук, О. Литвак, В. Півненко, В. Поліщук, Р. Савонюк, В. Тертишник, А. Чернова, Н. Клименко, В. Кузьмічов, Ю. М. Михеєнко, М. Салтевський та ін.), так і зарубіжних науковців (Ф. Бердичівський, Р. Бєлкін, Б. Гаврилов, Л. Биков, І. Биховський, О. Власов, В. Данєвський, П. Єфімічев, Л. Карнєєва, А. Кішиєв, О. Коні, М. Кожевніков, О. Ларін, В. Махов, Г. Рагінський та ін.).

Багатолітні напрацювання науковців були спрямовані на розширення повноважень слідчого, його процесуальної незалежності і самостійності під час проведення слідчих дій та прийняття рішень. З цього питання завжди
переважала єдність думок науковців, практиків і законодавців.

На жаль, у 2012 році при прийнятті нового КПК України весь багатий практичний досвід функціонування вітчизняного слідчого апарату, багатолітні напрацювання юридичної науки було проігноровано. При запозиченні низки положень англо­американського досудового провадження не врахували того факту, що схожа форма досудового провадження у нас уже була до створення слідчого апарату в 1860 році. Її піддали різкій критиці і навіть тогочасний реакційний режим царської Росії вимушений був запровадити інститут слідчих, який вперше було створено у Франції під час проведення демократичних реформ після Великої революції. Він панує на території континентальної Європи в таких країнах, як Австрія, Греція, Франція, Іспанія та ін. У консервативній Англії та інших країнах, що зазнали впливу континентального права, зберігається стара форма досудового провадження – поліцейське розслідування, яке зазнає критики і поступового реформування [7, с. 37].

Отже, європейський інститут слідчих є прогресивною формою досудового провадження, оскільки здійснюється досить самостійними і процесуально незалежними суб’єктами, що відповідає законам пізнання такої суспільної події, як злочин. До реформи процесуального законодавства такий інститут досудового слідства був і в Україні. Чому він не був збережений і чому для його вдосконалення не використали положення європейської форми досудового слідства? Навіщо влаштували свого роду правовий переворот і ми без жодних пояснень і обґрунтувань повернулися до простої форми дізнання? Іще півбіди, якби відбулися певні системні запозичення такої форми. Запровадивши застарілий інститут досудового провадження в новий кримінальний процес України, законодавець зберіг низку традиційних вітчизняних інститутів (про докази, види і процесуальний порядок проведення слідчих дій тощо). Деякі запозичення взагалі були вирвані з контексту зарубіжного законодавства. Візьмімо, наприклад, Німеччину, де справді негласні слідчі дії передбачені у Кримінально­процесуальному кодексі, але їх проводять негласні працівники поліції, а за новим КПК України їх провадження покладено на слідчих, яких уже фактично немає в українському кримінальному процесі. Цей статус знижено до особи дізнавача ще й тому, що за новим процесуальним законодавством він виконує певні слідчі дії та приймає абсолютну більшість процесуальних рішень лише за згодою прокурора і під його безпосереднім керівництвом.

Отже, новий КПК вийшов не шедевром у юридичному мистецтві правотворення, а еклектичним творінням, що вже тільки з тієї позиції не є цінним.

Метою дослідження є аналіз наукових праць і новел чинного кримінального процесуального законодавства, а також слідчої практики, які стосуються певних спірних і проблемних аспектів досудового провадження, для внесення пропозицій щодо їх можливого вирішення. Потреба такого дослідження пояснюється й відсутністю аналізу назрілих проблем, оскільки, як уже сказано, питання такої деформації суб’єкта досудового розслідування у нас раніше не розглядалися.

Для відновлення справжнього інституту слідчого в Україні нині всі наукові напрацювання слід спрямувати на те, щоб довести й переконати законодавця та чистих емпіриків, що є закономірний процес взаємозв’язку між об’єктивністю пізнання суб’єктом розслідування події злочину і свободою його мислення та дій.

Злочинна подія, як і всі інші події, явища та предмети у природі та суспільстві пізнаються за єдиними законами філософії пізнання і людського мислення. Відомий психолог Б. Теплов зазначав, що інтелект у людини один і єдині основні механізми мислення [5]. Отже, поряд з філософією у пізнавальних процесах важливу роль відіграє психологія, яка виступає науково­практичним комплексом. Психологічні знання використовують з метою пізнання особистості правопорушника тощо. Тому ми ведемо мову навіть про філософію слідчої діяльності.

Враховуючи єдність законів філософії і ос­новних механізмів мислення, можна сказати, що процес об’єктивного пізнання суб’єктом реалій суспільного буття в кожній сфері людської діяльності відбувається вільно і за єдиними законами, які не залежать від жодних регуляторних правил пізнання того чи іншого об’єкта. У досудовому розслідуванні процесуальна форма і доказове право також не можуть встановлювати, відмінювати чи змінювати закони вільного споглядання та мислення. Навпаки, ґрунтуючись на цих об’єктивно наявних закономірностях, кримінально­процесуальне законодавство повинно об’єктивно відображати у своїх нормах слідчу процедуру пізнання події злочину, порядок дослідження доказів тощо [1, c. 14].

Забезпечення вільного творчого мислення слідчого і свободи дій потрібно й тому, що цей суб’єкт у процесі розслідування кримінальної справи веде творчий пошук нестандартних шляхів отримання інформаційних даних для пізнання події злочину та її обставин. Відбувається це в досить несприятливих умовах за відсутності або обмеженої наявності таких даних. Окрім цього, свобода для слідчого важлива тому, що його пізнавальна діяльність, як правило, проходить і за несприятливих умов – брак час, нагляд прокурора, контроль безпосереднього керівника слідчого підрозділу, суду, протидія зацікавлених у приховуванні обставин події злочину осіб тощо.

Тому жорстка процесуальна форма діяльності слідчого призводить до формалізму, шаблонності, що асоціюється з поверховістю, упередженістю, обвинувальним ухилом, а це неминуче веде до порушення прав і свобод громадян [6, c. 50].

Розвиток науки про слідчу діяльність і відповідної практики неможливий лише на основі емпіритики, якою керувалися деякі новітні вітчизняні автори при творенні норм нинішнього інституту досудового провадження.

Щоб осягнути сутність слідчої діяльності, потрібні філософські методи пізнання і абстрагування від ідеального позитивізму.

Ми не відкидаємо того, що основу форми слідчої діяльності все­таки становлять процесуальні норми права. Але проблеми процесуального права не є лише суто правовими, вони одночасно й філософські. Для цього передусім слід пізнати саме сутність правових норм, які регулюють процесуальний статус слідчого у кримінальному процесі і відповідність їх соціальним потребам.

Тому вестимемо мову не просто про статус та правову регламентацію діяльності слідчого, як кому заманеться з висоти власної професійної чи примітивної чиновницької психології, а особливо тих, хто традиційно хотів би керувати слідчим, а тільки про строгу правову регламентацію процедурної сторони слідчої діяльності, зумовленої необхідністю дотримання прав і свобод учасників кримінального процесу і належного процесуального закріплення об’єктивності слідчого пізнання для збереження і передачі доказової інформації, здобутої на стадії досудового провадження, іншим учасникам кримінального процесу.

Разом із тим, враховуючи філософсько­психологічні закони людського пізнання дійсності, слід виявляти уважність при створені тих процесуальних приписів, які обмежували б вільне сприйняття слідчим самої події злочину, його обставин, причин, характеру тощо. А для цього суб’єкт розслідування повинен мати повну свободу дій, які стосуються процесу сприйняття, усвідомлення, абстрактного мислення, прийняття рішень тощо. У цій частині слідчої діяльності недопустимі будь­які впливи на діяльність суб’єкта розслідування, зокрема учасників кримінального провадження і навіть прокурора, адже вони порушують закони свободи дослідження, що неминуче впливає на об’єктивність слідчого пізнання, яке відтак стає закономірною причиною необ’єктивності відтворення події злочину, що тягне за собою порушення прав і свобод громадян у процесі кримінального провадження.

Але волею авторів — творців нового КПК України і законодавців слідчий перетворився на підпорядкованого прокурору суб’єкта виконання його волі та бачення події злочину під кутом обвинувачення.

Усе це, в основному, лежить у двох площинах.

Перша стосується втрат, пов’язаних зі статусом та повноваженнями слідчого, які були в нього з 1960 року. Він втратив свій процесуальний статус одноосібного суб’єкта – державного органу, що проводить досудове провадження. І сьогодні є лише представником державного органу – слідчого підрозділу. У ст. 38 КПК сказано, що органами досудового розслідування є слідчі підрозділи відповідних органів. За КПК 1960 року (ст. 102) основним суб’єктом досудового провадження виступав саме слідчий, який був одноособовим державним органом досудового розслідування.

Слідчий також майже повністю втратив свою процесуальну незалежність і самостійність. Якщо у КПК 1960 року уже в ч. 1 ст. 114 чітко зазначалося, що при провадженні досудового слідства всі рішення про його спрямування і про виконання слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їхнє законне і своєчасне проведення, то за новим КПК ч. 1 ст. 40 починається зразу зі свого роду погрози, що слідчий несе відповідальність за законність та своєчасність процесуальних дій. Лише у ч. 5 ст. 40 законодавець формально зазначив, що слідчий «… є самостійним у своїй процесуальній діяльності…». У чому ця самостійність виявляється – не сказано. Нині майже всі рішення та цілу низку дій слідчий узгоджує з прокурором і клопоче перед судом про дозвіл на їх проведення (ст. 40 КПК). Право на погодження слідчих дій вперше з’явилося і в керівника слідчого підрозділу (п. 5 ч. 2 ст. 39 КПК). Якщо взяти до уваги, що ці два суб’єкти керівництва мають право ще й з власної ініціативи давати слідчому вказівки про проведення слідчих дій, то в разі їх реалізації у конкретній справі він взагалі втрачає всяку незалежність і процесуальну самостійність. Ця й так куца самостійність остаточно ліквідована безпрецедентною як у вітчизняній, так і світовій практиці спеціальною нормою (ст. 381–1 Кримінального кодексу України) про кримінальну відповідальність за невиконання вказівок прокурора (ч. 4 ст. 40 КПК). Вважаємо, що ця норма придушує будь­які вольові якості слідчого ще на стадії наміру прийняття самостійних процесуальних рішень чи дій, які відповідали б його судженням та висновкам, що випливають із безпосереднього сприйняття ним події злочину і внутрішнього переконання при оцінці доказів у справі. Згадана норма, на нашу думку, адаптована до надуманого статусу прокурора як керівника досудового розслідування (ч. 2 ст. 36 КПК). У випадках перевищення влади чи службових повноважень, а також систематичного невиконання слідчим своїх службових повноважень його відповідальність і так наступала б відповідно до ст.ст. 365 і 367 Кримінального кодексу України.

Такий статус прокурора як керівника досудовим розслідуванням, а насправді – слідчого, суперечить ст. 121 Конституції України, де йдеться лише про прокурорський нагляд за дотриманням законів органами досудового слідства. Законодавець з метою розширення повноважень прокурора всупереч Основному Закону неправильно виклав зміст норми в ч. 2 ст. 36 КПК, де сказав, що «прокурор здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням». Нагляд й керівництво – різні поняття. У цьому разі штучне поєднання двох різних понять всупереч правилам орфографії з метою перетворення слідчого на «кишенькового» суб’єкта для безапеляційного виконання волі прокурора [4, б. 176].

Але на цьому знущання над повноваженнями слідчого не закінчується. З волі законодавця зміст ч. 2 ст. 38 КПК звучить як добра мантра: досудове розслідування слідчі здійснюють одноособово. Та у зв’язку з наведеним, очевидно, що він став майже безправним. Слідчий має виконувати всі вказівки прокурора і керівника органу досудового розслідування під страхом покарання. Незважаючи на сказане, він особисто повинен забезпечити законність і своєчасність розслідування, а також без жодних винятків нести одноосібну відповідальність за здійснення процесуальних дій (ч. 1 ст. 40 КПК). Законодавець нічого не сказав про відповідальність прокурора і керівника слідчого підрозділу, які, відповідно до своїх нинішніх повноважень, мають право змусити його виконувати їхні вказівки, оскільки над ним, окрім кримінальної, тяжіє страх дисциплінарної відповідальності та адміністративного впливу.

Виходить, не зовсім коректно розподілені повноваження цих суб’єктів. У прокурора і керівника слідчого підрозділу — реальні права на керівництво слідчим і розслідуванням загалом, а в слідчого — тільки обов’язки і відповідальність, включно й кримінальна.

Якщо не відбудуться зміни у процесуальному становищі цього суб’єкта, то навіть у Державному бюро розслідувань він не стане справжнім слідчим – об’єктивним дослідником події злочину. Це тому, що прокурор не здійснює безпосереднього пізнання обставин злочину і не відповідає за збір доказів, що виправдовують підозрюваного. Він виступає у кримінальному процесі як представник обвинувачення і його професіональна психологія завжди детермінує обвинувальний ухил у кримінальному провадженні. Слідчий за новим КПК не має ні процесуальної, ні фактичної самостійності для законної протидії цьому з метою об’єктивного відтворення при розслідувані злочинної події і повинен, всупереч своєму переконанню, під загрозою відповідальності, виконувати дії за наказом обвинувача – прокурора.

Говорити про об’єктивність такого досудового провадження, здійсненого «кріпаком» прокурора і керівника слідчого підрозділу важко.

Щоб відволікти нас від такого жалюгідного становища суб’єкта розслідування, законодавець дозволив собі надати право так званому слідчому оскаржувати дії чи бездіяльність прокурора (ст.ст. 311—313 КПК). Це знову чистий формалізм. Виходить, що слідчий повинен скаржитися на свого всесильного безпосереднього керівника, отже – конфлікт неминучий. Об’єктивність розгляду такої скарги невелика, оскільки знову маємо тісну прив’язку слідчого до прокурорського відомства. Таку скаргу розглядає вищий прокурор, рішення якого не підлягають оскарженню в суді. Неможливо оскаржити і відмови прокурора у погодженні клопотань слідчого про застосування заходів забезпечення кримінального провадження та проведення слідчих (розшукових) дій чи негласних слідчих (розшукових) дій (ч. 3 ст. 40 КПК), з якими він звертається уже до слідчого судді. Більше того, в останньому випадку він і сам не може безпосередньо звертатися зі скаргою до вищого прокурора. Ініціювати таке звернення з вказаних питань має лише керівник слідчого підрозділу.

У другій площині лежить перетворення колишнього слідчого на оперативного працівника. Законодавець покладає на нього проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Особливо це стосується обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння (ст. 267), спостереження за особою, річчю або місцем (ст. 269), контролю за вчиненням злочину (ст. 271), використання конфіденційного співробітництва (ст. 275 КПК).

Усе це також не сприяє об’єктивному пізнанню події злочину. Слідчий стає очевидцем учинення злочину чи негласного виявлення певних фактів, що мають стосунок до кримінального правопорушення. Сказане не може не впливати на процес мислення цього суб’єкта пізнання, його судження і висновки. Виходячи із того, що він сам ініціював ці негласні дії і мав певну мету, то вже це віддаляє його від об’єктивності у сприйнятті. Абсурдно говорити про додаткову перевірку цих фактів, свідком яких слідчий був особисто. Таке становище не може викликати й великої довіри інших учасників процесу до цього суб’єкта розслідування і поданих ним фактів у матеріалах кримінального провадження. Недарма у країнах, де проводиться таке поліцейське розслідування, суди часто вимушені допитувати як свідків самих суб’єктів розслідування. Але хіба вони завжди скажуть, що вони помилялися?

Окрім цього, проведення слідчим невластивих йому негласних слідчих дій відволікає його від розслідування, збільшує навантаження, терміни слідства тощо. Розв’язували проблему розподілу функцій слідчих апаратів і оперативних підрозділів, а результатом стало зниження рівня розкриття злочинів та боротьби зі злочинністю в Україні [2].

Думаємо, наведені аргументи не надто підтверджують прогресивність спрощеного дізнання як форми досудового розслідування. Нам скажуть, що їх можна оспорити. Але як можна заперечити факти, коли навіть у демократичних країнах Заходу з англосаксонською формою права і такою самою формою дізнання мають місце кричущі факти незаконного кримінального переслідування громадян і їх засудження. Ми вже писали про це, а тому лише доповнимо [3]. Повідомлялося, що в 2013 році у США реабілітовано рекордну кількість незаконно засуджених – 87 осіб. Деякі з них були засуджені до страти.

Вважаємо, що нині процес досудового провадження не відповідає законам пізнання суспільних подій. Подальші дослідження й заходи в основному повинні складатися з вирішення таких питань: 1) перш ніж проводити будь­які зміни в досудовому розслідувані, слід враховувати загальнофілософські та біопсихічні аспекти відображення дійсності у свідомості людини і її сприйняття, які становлять основу слідчого пізнання, і екстраполюватися на таку суспільну подію як злочин; 2) у процесі своєї діяльності слідчий повинен бути, як і суддя, незалежним і самостійним у процесуальних діях та рішеннях (він має бути неупередженим до сторін у процесі). Слідчий повинен допомагати кожному учаснику процесу захищати свої права і свободи. Він мусить об’єктивно досліджувати обставини справи, виявляти як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність. Слідчий має бути відновлений хоча б у своєму процесуальному становищі, яке він мав за КПК 1960 року, але підготовка та вручення підозри має бути виключною компетенцією прокурора); 3) прокурор не повинен мати жодних адміністративних повноважень щодо слідчого, а керівник слідчого підрозділу – процесуальних. Прокурор повинен лише здійснювати нагляд за дотриманням законів під час проведення досудового слідства, як цього вимагає Основний Закон держави, і нести відповідальність за свої дії, а не перекладати її на слідчого.

 

Список використаних джерел

1. Біленчук П. Методологічні засади наукового забезпечення кримінального провадження / П. Біленчук // Віче. – 2013. – № 14.– С. 13–15.

2. Бобрицький Л. В. Проблемні питання проведення негласних слідчих (розшукових) дій при розслідуванні злочинів, учинених організованими угрупуваннями, у контексті нового процесуального законодавства / Л. В. Бобрицький // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2013. – № 2 (30). – С. 3–8.

3. Романюк Б. В. Удосконалення досудового провадження в Україні / Б. В. Романюк. – К.: МНДЦ, 2011. – 228 c.

4. Руденко М. Про сутність прокурорського процесуального керівництва досудовим розслідуванням / М. Руденко. // Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. – 2013. – № 1. – С. 277–283.

5. Теплов Б. М. Проблемы индивидуальных различий / Б. М. Теплов. – М.: Изд­во АПН РСФСР, 1961. – 536 с.

6. Тищенко С. Суб’єкти взаємодії сторони обвинувачення під час досудового розслідування / С. Тищенко // Вісник прокуратури. – 2013. – № 1. – С. 49–54.

7. Юрчишин В. М. Місце і роль прокурора у досудовому розслідуванні та їх відображення в теорії, законодавстві і практиці: Монографія / В. М. Юрчишин. – Чернівці: «Родовід», 2013. – 307 с.

Автор: Богдан РОМАНЮК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Лавров каже, що Київ разом з НАТО готує прорив через Керченську протоку Сьогодні, 21 лютого

Юлія Тимошенко: Ми створимо всі умови для розвитку інновацій в Україні Сьогодні, 21 лютого

В Австрії взялися за відмивання грошей українських банків: є десятки підозрюваних Сьогодні, 21 лютого

Київ—Мадрид: новий рейс від Ryanair Сьогодні, 21 лютого

У Румунії відкрили кримінальну справу проти віце-президента Єврокомісії Сьогодні, 21 лютого

Британія та ЄС майже домовились щодо Brexit - дипломати Сьогодні, 21 лютого

В Австрії і Ліхтенштейні розслідують відмивання грошей проблемних українських банків Сьогодні, 21 лютого

В Австрії і Ліхтенштейні розслідують відмивання грошей проблемних українських банків Сьогодні, 21 лютого

Кандидати в президенти поповнили держбюджет на 110 мільйонів Сьогодні, 21 лютого

Комітет Європарламенту закликав офіційно призупинити переговори про вступ Туреччини до ЄС Сьогодні, 21 лютого