передплата Українською | In English

№17, вересень 2014

Народ перемогти неможливо, або Бронюймо джипи, панове!Народ перемогти неможливо, або Бронюймо джипи, панове!

Поділитися:

Усвідомлюючи труднощі, що виникли в державі на початку воєнного конфлікту на Донбасі, страшно навіть уявити, як нині розгорталися б події на Сході України, якби не волонтери. Адже наші бійці й донині повністю не укомплектовані не лише бронежилетами та касками. Часом у них немає не тільки засобів для ведення бойових дій, а й життєво необхідних речей: продовольства, питної води, одягу та взуття. І якби не справжні патріоти України, готові, ризикуючи життям, виїжджати в зону АТО, аби якнайшвидше доправити медикаменти й сучасне спорядження для наших бійців, перебіг неоголошеної війни міг би бути геть іншим.
Із керівником волонтерської групи «Мега-Поліграф» Олегом СВІРКОМ журналістові «Віча» вдалося зустрітися того дня,, коли колона добровольців повернулася із зони АТО. Олег Станіславович розповів, який нині настрій у мешканців визволених міст і яка головна складова перемоги українського народу у війні з військами РФ.

– Із чого розпочалася ваша волонтерська діяльність?

– Усе розпочалося з Майдану. Ми з братом і його компаньйоном від самого початку революції перебували в центрі подій. Захищали барикади від беркутівців, боролися з «тітушками», щодня привозили харчі мітингувальникам. Коли Майдан переміг, полегшено зітхнули. Гадали, що нарешті весь цей кошмар для країни закінчився. На жаль, помилилися. Спочатку – Крим, потім – події на Сході України, оголошення часткової мобілізації…

Якось до мене заїхав знайомий військком і розповів, що бійці 12­го батальйону територіальної оборони виїхали в зону АТО «голі й босі». І тепер він шукає можливість допомогти хлопцям нормально озброїтися. Хоча через ЗМІ деякі чиновники впевнено відрапортували про укомплектування цього підрозділу не гірше від будь­якого спецназу, насправді їм видали по автомату та комплекту звичайної літньої форми.

Таким ставленням до захисників нашої Вітчизни ми були просто шоковані й негайно зателефонували всім своїм друзям, знайомим, скинулися самі й купили тридцять вісім бронежилетів, терміново передали їх бійцям. Потім організували цілеспрямоване збирання грошей і медикаментів. Згодом про проблеми цього батальйону довідалися багато людей і почали допомагати «усім миром».

Дізнався про нас і головний редактор газети «Народна армія» полковник Роман Драпак. Він приїхав і сказав, що такі самі проблеми ще в одного підрозділу – 11­го батальйону територіальної оборони Київської області «Київська Русь», який тоді лише формувався й проходив підготовку в навчальному центрі «Десна».

Не відкладаючи справ у довгу шухляду, разом із редактором військової газети ми виїхали на полігон, прихопивши із собою продукти, бронежилети й балістичні окуляри. Так розпочалося наше знайомство з цими чудовими хлопцями, справжніми патріотами, професіоналами та їхнім легендарним командиром Олександром Гуменюком. Після цього вирішили взяти під свою опіку й регулярно допомагати особовому складу цього підрозділу. І тепер, коли хлопці захищають східні рубежі нашої держави, ми кілька разів на місяць, погодивши з ними список усього необхідного, веземо гуманітарну допомогу просто на передову. Допомагаємо ще двом батальйонам – «Київ­1» і «Київщина». До того ж знаходимо можливості й, долаючи неабиякі перепони, доправляємо через кордон далекоміри, тепловізори, іншу оптику та спорядження, які в Україні не виробляють.

– А чим іще, окрім спорядження та медикаментів, ви забезпечуєте наших бійців?

– Ми склали, поставили на колеса й уже передали нашим батальйонам два броньовики. За основу було взято джипи, які наші колеги, теж волонтери, обшили бронею, дообладнали й зміцнили ходову частину. Тепер це дуже мобільна бойова техніка, що надійно захищає екіпаж від куль і осколків.

Крім того, відвідавши Слов'янськ буквально за два дні після його визволення та поспілкувавшись із різними людьми, ми зрозуміли, що наші захисники, а особливо мирне населення потребують не лише гуманітарної допомоги, а й правдивої та оперативної інформації про події, що відбуваються. Зрештою, люди мають знати, так би мовити, на якому світі вони перебувають. Тому видавництво «Мега­Поліграф» вирішило власним коштом видавати фронтову газету, публікувати в ній матеріали з методичних посібників про надання першої медичної допомоги в умовах бойових дій, хроніку АТО, звісточки на передову від рідних і близьких, іншу актуальну інформацію. Так з'явилася газета «Україна єдина». Треба віддати належне керівникові управління інформаційної безпеки Національної гвардії України Юрію Стецю, котрий узяв найактивнішу участь у швидкому «народженні» видання. Тепер цей «бойовий листок» можна сміливо прирівняти до багнета тих, хто бореться проти агресора.

– Олеже Станіславовичу, у вашому офісі повно людей різного віку, постійно лунають дзвінки із проханням записати добровольцем у батальйон. Це ще один із напрямків вашої роботи?

– Перебуваючи на постійному зв'язку з учасниками бойових дій, приїжджаючи в зону АТО, ми побачили проблеми, пов’язані нині з призовом до армії, зрозуміли недосконалість системи й долучилися до роботи з мобілізації добровольців.

Річ у тім, що процедура призову військовозобов'язаних нині така. Спочатку парламент ухвалює закон про часткову мобілізацію, після чого Генштаб розробляє відповідні директиви. Набір призовників відбувається лише до зазначених у директивах військових частин й за затребуваними спеціальностями.

Що виходить? Наприклад, якщо якась частина не потрапила до цієї директиви, то її в разі потреби неможливо навіть доукомплектувати. Уявіть собі: підрозділ зазнає втрат, його необхідно поповнювати, а цього не роблять. Та це лише одна частина проблеми. Інша полягає ось у чому. Доброволець приходить до військкомату й заявляє, що хоче йти воювати. У нього запитують, яку він має військову спеціальність. Той, приміром, відповідає: стрілок. А йому кажуть: потрібні, мовляв, механік, артилерист, мінометник. І його не беруть.

До того ж постановою Кабінету Міністрів визначено обмеження призову за сімейними обставинами. Отже, не реалізовується бажання служити в армії. Водночас фахівців, зазначених у директиві, країні бракує. Однак наказ є наказ, і військкомати «вигрібають» усіх, зокрема й тих, хто служити не бажає чи не має професійних навичок.

Тому ми, поговоривши з керівництвом 11­го батальйону та військкоматами, вирішили допомагати в доукомплектуванні частин. Тобто до нас звертаються добровольці, які відповідають усім вимогам закону, але не мають потрібного фаху. Під час співбесіді ми дивимося, наскільки людина адекватна, чи відповідає певним критеріям. І коли бачимо, що підходить, відправляємо в 11­й батальйон. Ось у такий спосіб ми поповнюємо підрозділи, які не потрапили до директиви стосовно додаткової мобілізації.

– Які настрої нині в мешканців визволених міст? Як вони зустрічають армію, волонтерів?

– Знаєте, настрої різні. Багато хто просто прагне нарешті мирного життя. Був свідком того, як бійці 11­го батальйону частину привезеного їм продовольства розвантажили собі, а дві третини роздали людям. Це набагато важливіше за будь­яку просвітницьку чи пропагандистську роботу. Бо люди порівнюють, що було при сепаратистах, які грабували та вбивали, й що – при українській армії, котра ділиться останнім.

Я був у Слов'янську на третій день після його визволення. Місто здавалося мертвим: народ переляканий, немов у прострації. За два тижні все змінилося. Городяни вже спокійно гуляють центром міста з дітьми. Нині 90 відсотків із них, як на мене, підтримують єдність України. Але залишилися й ті, хто вовком дивиться на визволителів.

– Як почуваються бійці, що кажуть?

– Вони дуже добре розуміють ситуацію й воюють, незважаючи ні на що. Нинішня армія формується не з 17–19­річних призовників, а переважно з «бувалих» чоловіків від 30 років і більше, які мають життєвий досвід. Вони розуміють, навіщо йдуть на війну й чого прагнуть. Отримавши там бойове хрещення, вони стануть дуже серйозною силою, яка надалі впливатиме на політику держави. І з ними просто необхідно буде рахуватися. Коли вони повернуться, то вимагатимуть не пільг для себе, а виконання обіцянок, що їх роздавали на Майдані ті, хто тепер при владі. А зараз, зціпивши зуби, вони воюють «через не можу». Тим паче що надихаються подвигами справжніх героїв – таких, яким був командир 11­го батальйону Олександр Гуменюк. Він із групою бійців під час рекогносцировки потрапив у засідку. Уже третю, яку організували терористи. Групі відрізали всі шляхи до відступу, з боків стали снайпери й почали звужувати кільце, прагнучи взяти офіцера в полон. «Батя» (саме так його називали бійці) дав команду на прорив і перший почав стріляти у противника. Олександр Гуменюк загинув гідно, зі зброєю в руках. Коли на допомогу приспіли бійці, комбат уже був мертвий. Його погляд, звернений у небо, навічно застиг. Навколо підбитого автомобіля лежали понад п'ятдесят солдатів російської армії, знищених героями. Після загибелі командира солдати батальйону попросили надати йому звання Героя України. У нього залишилися дружина й десятирічні трійнята­сини.

– Як ви вважаєте, чим усе закінчиться?

– Усі, хто воює, розуміють, що кінець війни залежить і від позиції Росії, і від наших можливостей. Хлопці кажуть: якщо ми надійно закриємо кордон, то за два тижні цю війну можна закінчити. А доки звідти йтимуть колони найманців, танків та іншої техніки, це може дуже довго тривати. Усі, однак, цілком упевнені, що зрештою ми переможемо. Бо можна перемогти державу, але не можна перемогти народ. А він у нас згуртувався нині, як ніколи.

Автор: Сергій ДУБРОВІН

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата