Перехрестя Гомера

Усе життя він ніби міняв ролі. Перевтілювався. Множився. Викладач, чиновник, художник, дипломат, письменник, сценарист, і врешті – уславлений режисер.Таке враження, що боявся не реалізуватися сповна, чогось не охопити, не встигнути.

Довженка не стало 25 листопада 1956­го, а 6 грудня йому мав аплодувати Париж і весь кіношний світ. Річ у тім, що музей «Сінематек Франсез» запрошував Олександра Петровича на вшанування його як одного з когорти крупнокаліберних режисерів століття. З­поміж тих, хто мав бути в цій компанії, – Чаплін, Бунюель, Клер, Росселіні. За місяць до смерті Довженко отримав листа з Франції, де його називали «найбільшим майстром нашої доби».

Про таких кажуть: «глиба». Недаремно численні монографії, спогади про нього схожі, мов близнюки. Майже скрізь він така собі людина­плакат: одномірна, однозначна, безгрішна. Звичайно, в ті часи, коли його життя активно досліджували, в тренді були оди для гіпертрофовано позитивних героїв.

На запитання: «Звідки витоки його слави?» – науковці часто­густо відповідали вельми ординарно: «Від любові до природи та рідної землі». Зерно істини в цьому, звісно, є. Проте якби все було так просто, у нас мало не кожен ставав би видатним режисером чи письменником.

Мабуть, розгадок у загадки про славу є кілька. Передусім важливо не те, що він любив землю, а те, як любив. «Жили ми в повній гармонії з силами природи, зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає радості і повноти життя».

Кажуть, Довженко був світлим життєлюбом, як, утім, і належить бути митцям із похмурим світосприйняттям. А велике мистецтво, як відомо, походить саме із найнеприваб­ливішої, найгіркішої правди.

Друга розгадка: Олександр Петрович був обдарованим режисером власного життя. Тепер його назвали б «селфмейд мен» («сам себе зробив»). Він геніально створював ситуації та розвивав сюжети із собою в головній ролі. А коли навправлявся з власною долею, став кінематографістом.

Ось один епізод. 1922 рік. 28­річний Довженко – одиниця Наркомату закордонних справ, секретар консульського відділу Торгпредства УРСР у Німеччині. Після кількох років роботи за кордоном його викликають на Батьківщину. Але раптом Олександр Петрович пише заяву до ЦК КП(б)У з проханням – дозволити залишитися в Німеччині на рік для вивчення графіки, композиції, різьби по металу, журнальної ілюстрації. Йому пішли назустріч, і в Берліні стало на одного студента більше.

Під час навчання Довженка у приватному художньому коледжі його портрет малював знаменитий Микола Глущенко – талановитий митець і, як стало відомо згодом, не менш талановитий розвідник. Отже, провчившись півроку, Олександр Петрович в офіційному посланні до наркома освіти Володимира Затонського просить продовжувати виплату стипендії для закінчення курсу. «Особисто я відчуваю, що мені потрібно ще півтора року для підготовки до самостійного виконання художніх завдань, які мені Комісаріатом будуть призначені. Я хочу підготуватися до серйозного малярства, зокрема до розписування стін у клубах, сільбудинках, залах для зібрань, дитячих будинках».

Звучить наївно, якщо не сказати гірше. Чи був Довженко щирий із владою і власне собою – цей сумнів, можливо, у 1920­ті й не народився б. Мало що: сьогодні – дипломат, зав­тра – оформлювач сільбудинків.

Хай там як, але на одному з чергових перехресть шлях Довженка круто розвернуло. Він написав свої уславлені кіноповісті та сценарії, відзняв фільми, що їх знають усі. Отримав премії: дві Сталінські – за життя, Ленінську – після смерті. Його «Землю» вивчають на кінофакультетах найсолідніших вишів планети. Він – у двадцятці найвизначніших режисерів світу.

І ще. Знаменно: Довженка – поета драматичної епохи – греки нарек­ли Гомером ХХ століття.

Та хто знає, чим завершилася б його історія, якби Олександр Петрович серйозно вирішив розмальовувати клуби...

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА