передплата Українською | In English

№13, липень 2014

З надією знайти прихисток

Поділитися:

Побільшало біженців із Луганської і Донецької областей. Їх уже 600 осіб.

– Чи не щодня приїздять по 70, 60, 38, 52 біженці, – розповіла «Вічу» заступник директора департаменту соціального захисту населення Львівської обласної держ­адміністрації Оксана Якимець. – Сьогодні я одержала завдання від Міністерства фінансів: подати суму заборгованості, яку задекларували заклади, установи, готелі, відпочинкові комплекси, санаторії, котрі прийняли біженців. Вражає, що жодний приватник не надіслав жодного рахунка. Всі своїми власними силами, з власної волі, власним коштом утримують біженців. Львів’яни з глибоким співчуттям і розумінням поставилися до людей, котрі полишили свої домівки й без пожитків приїхали з надією знайти на Львівщині не лише прихисток, дах над головою, а й роботу, вузи та школи для своїх дітей, медичну допомогу – все необхідне для повноцінного життя. За цей час 212 дітей відвідували школу, а 22 малюки – дитячі дошкільні установи. 346 студентів переведені й зараховані до львівських вузів, де вже склали сесії. 822 особи поставлені на медичний облік, із 22 вагітних жінок уже троє народили діток. 54 біженці лікувалися у стаціонарі, де чотирьом успішно зробили складні операції. Одній людині львів’яни зібрали 15 тисяч гривень на операцію на серці. Міграційні служби надали 400 послуг біженцям. 26 осіб влаштовано через служби зайнятості, ще 12 самі знайшли роботу. Я пишаюся львів’янами, які постійно допомагають приймати й облаштовувати життя і побут біженців.

За цією статистикою – долі і стосунки людей. Які їхні враження від побаченого й пережитого, дізнавалась у самих переселенців.

«Дивлюсь я на небо і думку гадаю: чому я не сокіл, чому не літаю...»

Ці слова відомої пісні, як розповіли біженці зі Слов’янська, є його гімном. Саме той оспіваний сокіл – нині на гербі Слов’янська. А написав ці слова уродженець цього міста поет­романтик Михайло Петренко.

– І сталося це ще далеко­далеко до подій на Майдані – у середині XIX століття. Але хто про це знає на Донеччині? – зауважила Галина Олійникова, біженка з Артемівська. – Усі роки незалежності України активна російська пропаганда успішно зомбувала місцеве населення, розвивала комплекс меншовартості щодо всього українського. На цих землях тривала неоголошена війна проти українства. Ми продовжували святкувати всі «совєтскіє празднікі», не пропагуючи своєї української історії краю.

Галина розповіла, що, мешкаючи в Артемівську, на собі відчула широту і цілеспрямованість тієї російської пропагандистської машини, яка постійно працювала проти всього українського в містах на Донеччині. Їй з дитинства розповідали, як було добре жити в СРСР, яка це була могутня держава і як Америка та Європа її боялись. Як російський народ приніс свободу від фашизму і як західняки­бандерівці сприяли цьому фашизмові.

– На щастя, для мене це були тільки слова, бо я завжди цікавилась історією держави, в якій живу. Однак багато людей вірять тому, що кажуть можновладці. А як було не вірити, коли в моєму Артемівську всі державні установи цілком легально працювали з проросійськими організаціями, як­от «Команда человечества» (що мала в передмісті Слов’янська свій табір), а також партія комуністів — усі вони заявляли, що треба готуватися воювати проти Західної України. Мене цей факт
завжди дивував і насторожував. Бо все це бачили і сприяли цьому місцева влада, міліція, прокуратура. Завдяки Інтернету й поїздкам Україною, знайомствам зі свідомими українцями я не могла миритися з жорсткою антиукраїнською пропагандою, яка проводилась у нашому краї.

Галина стала активісткою українського руху. Їй та друзям погрожували й перешкоджали проведенню референдуму. А коли її друзі­однодумці потрапили в підвали сепаратистів Слов’янська, Галина змушена була покинути свій край і сьогодні у Львові допомагає біженцям із поселенням. Земляки розповідають, що нині по Артемівську не стріляють із гранатометів і зенітних установок, бо там, переповідають, мешкає родина відомого генерала міліції, а також процвітає бізнес одного з недавніх можновладців. Завдяки цим усемогутнім панам у місті тиша. Отже, вій­на на Сході України – війна багатих проти бідних, і це починають розуміти тамтешні мешканці.

Невідомий Донбас

Ярослав Семенчук уже тиждень, як приїхав із Маріуполя й мешкає у Львові. Йому 20 років. Він розповів, що спочатку поселився в селі і його добре прийняли, але, як міський житель, не зміг там працевлаштуватися. Тому вирішив винайняти кімнату у Львові й пошукати роботу. У нього чимало спеціальностей: він працював на заводі верстатником, столяром, а також барменом, кельнером, кіномеханіком.

– А ти не боявся їхати до Львова? – запитую.

– Ні, бо мої батьки відпочивали в санаторії в Брюховичах під Львовом і їм тут сподобалося, – відповів хлопець. – Львів схожий на Париж. Це дуже гарне місто.

Я сподіваюся, що після цієї війни ми найбільше цінуватимемо добрі людські стосунки.

Працівники соціальної служби розповіли, що до них телефонують охочі приїхати до Львова, але мають чимало запитань. Так подзвонив чоловік із Горлівки й розповів свою ситуацію: має вагітну дружину і трирічну дитину. Дружина збирається народжувати, тож він просить знайти їм прихисток на Львівщині, але тільки не в лісі, бо поширюється інформація, що галичани селять біженців у палатках просто неба.

– Те, що російська пропаганда активно працює в наших краях, усім відомо, але ніхто з можновладців, які нині при владі в Києві, нічого не робить, аби завадити тому, щоб телебачення в Донецьку, Луганську не «труїло» людей, – сказала координатор соціальної служби Галина Олійникова. – Я маю знайомого підприємця на Донеччині – власника телеканала, який хоче доносити правдиву інформацію, але не знає, до кого звернутись, аби його захистили — забезпечили охорону. Хоча, здавалося б, поруч є бійці АТО, але в них – свої завдання. А хто захистить тих, хто прагне працювати на правду? Тому я розповідаю у своїх лекціях у Львові про невідомий Донбас, про той, який влада Януковича приховувала, про зомбованих російською брехнею людей. Це ключ до того, чому немає порозуміння між Сходом і Заходом.

– Галино, чому біженці з Луганської та Донецької областей не хочуть спілкуватися з львівськими журналістами?

– Їх можна зрозуміти. Не так давно їх силоміць вивозили на Майдан, складали списки й рахували, як отару овець. Їх залякували на підприємствах, вираховували по 15–20 відсотків із зарплати й погрожували звільненням лише за співчуття Майдану. І сьогодні їх не випускають з поля зору російської пропаганди. Вся інформація ретельно через ЗМІ та Інтернет відстежується російськими спецслужбами, за ними стежать навіть тут: що і як пише преса. Згодом знаходять і телефонують, погрожують. У мене є такі факти від земляків. А вдома в них залишилися рідні, якась нерухомість, і вони сподіваються повернутися на свої землі. До того ж сепаратисти вивозять свої сім’ї в Крим, а звичайним людям перекривають шляхи.

– А ось ви не боїтеся?

– Я давно «засвітилась» у своїх краях і тут співпрацюю з громадською організацією «Львівська освітня фундація», де зустрічаюсь з молоддю і намагаюся пояснити галичанам, через які обставини мої земляки покалічені російською пропагандою. Але вони є українці, і їх не можна полишати. І нас тут почули: всі біженці знаходять на Львівщині розуміння та підтримку, – сказала Галина Олійникова.

Автор: Лариса МАРЧУК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата