Якщо хочеш жити, лети на світло

Нещодавно в українській літературі з’явилася книжка, яка, за словами художника, лауреата Шевченківської премії Леоніда Андрієвського, стоїть в одному ряду з такими знайомими нам іще зі шкільної парти творами, як «Пригоди Тома Сойєра» та «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена, «Пригоди Oлівера Твіста» Чарлза Діккенса, «Без сім’ї» Гектора Мало й «Срібні ковзани» Мері Додж.

Звідки ж така висока оцінка книжки Віктора Терена «Хлопчик з планети «Ч» та Вогняні Пси» (К.: Веселка; Тернопіль: Навчальна книга «Богдан», 2013)? Так вважають самі юні читачі: 2013 року вона здобула найвищий рейтинг в Україні. Відреагували й наші сусіди: в Польщі готується до друку переклад новинки. Отже, можна говорити про певну подію в нашій дитячій белетристиці.

Хто ж він, хлопчик з планети «Ч», якого називають Потворком? Ні, це потім так сталося, а спочатку було в нього власне ім’я, але доти, доки жила мама. Коли вона померла від чорнобильської страшної біди (звідси й чорна планета «Ч»), хлопчик залишився сиротою. Ріс, як бур’ян при дорозі, – брудний та обірваний, тим­то діти й прозвали його Потворком. А ще сварила баба Текля, в якої він жив.
Завжди ні за що. «Було б за що, то вбила б!» – кричала вона. І тому якогось дня хлопчик сів у поїзд і втік зі своєї планети «Ч». Зійшов на станції Чорто­яри, бо йому сподобалася назва, купив за вишневі листочки­гривні собі хату й почав мешкати сам – ні, не сам, а разом із псом, осою, вужем і Панночкою.

Сам вигляд малого мандрівника був просто жахливий, як у справжньої потвори: «Над його очицями тріпотіли ріденькі, обсмалені вії – таке часто буває з тими, хто припалює недопалки. По боках стирчали жахливі вуха. І не було сумніву, що в них клубилися різні погані слова, які ця потвора чула про себе. Ніс? Ніс раптом почав дуже рости і став дов­гим та горбатим, як мокрий і розбитий шлях від Кобеляк до Миргорода».

Але річ у тому, що, на противагу своїй непривабливій сирітській зовнішності, Потворко був добрий душею і такий… ну, такий, що про нього просто не можна читати без мимовільної усмішки або й співчутливої сльози. Власне, через свою доброту одного разу він мало не загинув – рятував кошеня, що залізло на осокір. Та все­таки вижив і, повертаючись фактично з небуття, запитував у себе і в усіх нас: «Невже для того, щоб стало так добре, треба упасти з найвищого дерева?». Такі афористичні узагальнення в книжці трапляються часто. Ось, для прикладу, ще одне: «Якщо хочеш жити, то не тікай у темряву, а лети на світло». Це каже стара Оса (як важлива дійова особа книжки – з великої літери), котра без неба не може навіть хвилини прожити й котра в такий спосіб – летіти на світло – рятується від хижого осоїда. Але зрозуміло, що сказане стосується не лише її.

У книжці мотив взаємодопомоги наскрізний. Так, Потворка рятує Оса, потім він сам рятує цілу собачу зграю, переховуючи її в себе в хаті від гицелів, а дивакуватий учений Коперник виручає Потворка – захищає від знахабнілого бізнесмена Товстунчика. Так письменник підводить нас до думки, що інакше на землі й не можна жити, надто ж у наш брутальний та байдужий час.

Не забуваймо, що Віктор Терен – поет і з його віршами діти вже знайомі: в читанці для початкової школи подано вірші цього знаного автора. Саме тому йому й вдалося опоетизувати цілком звичайне повсякдення, з яким герої – хлопчики та дівчатка – стикаються з ранку до вечора. І ця опоетизованість (не силувана, не зумисна, а саме дитяча – з вигадкою й вірою у власну вигадку) робить книжку справді читабельною, пронизує її світлом доброти. Справді, книжка, незважаючи на чимало похмурих подій, світла й сонячна від першої й до останньої сторінки.

У виданні зазначено, що воно адресоване тим, «кому вже є або ще випов­ниться десять років, а також для тих, хто не забуває, що йому теж колись було десять років». Інакше кажучи, у будь­якому разі видання адресоване й нам з вами. І тому часом здається, що ми вдруге переживаємо власне дитинство й повторюємо ті прекрасні речі, які робили колись: лазили по деревах, дружили з собаками, раділи, що після дощу «настає пора великих калюж» і можна брьохатися в калабанях… Та навіть не це головне. Головне, що тим дитинством ми очищаємо самі себе від намулу суєти, користолюбства, від когось іншого, яким ми бути вже не згодні.

Якось Григір Тютюнник написав, що найбільший гріх у літературі – фальш, навіть якщо вона лише в окремому слові, тому що письменникові вже не повіриш. От чого­чого, а фальші у Віктора Терена немає. Його письмо виткане з правдивого життєвого полотна (міцна основа) й водночас у нього вплетено фантастичні мережива уяви. Ось чому багато хто порівнює Потворка з Маленьким принцом Екзюпері. І в Потворка, і в його французького однолітка була своя планета. Тільки в нашого Потворка вона ще страшніша, ніж пустеля, в якій зазнав аварії поштовий літак із Франції. Планета «Ч», занедбана, голодна, випромінює саму смерть, й тому Потворко – наш український Маленький принц – не милується примхливою трояндою, а шукає на борщ кропиви та здає порожні пляшки, аби прогодуватися. Душею він шляхетний, як і маленький принц, але рідніший, ближчий для нас.

Книжка видається цілісною, органічною, хоч до неї ввійшли й інші повісті та оповідання. Якщо вже згадали про Екзюпері («ми відповідаємо за тих, кого приручили»), то в повісті про собаку «Найд» ця концепція має своєрідний цікавий розвиток: не лише ми, а й чотирилапі друзі за нас відповідають. Бо чому тоді зголоднілий пес не спокусився навіть на собачу ковбасу, а повернувся до хворого діда кози пасти? А тому, що той був геть самотній – його серце не витримало б тиші. Воістину всі міцно пов’язані між собою: немає окремої планети ні людської, ні собачої, ні пташиної. Вона одна­єдина, й усі перед нею рівні. Саме це, на мою думку, можна вважати філософською концепцією книжки «Хлопчик з планети «Ч» та Вогняні Пси».　

Микола ЯСЕНЬ.