№11, червень 2014

Самородок козацького родуСамородок козацького роду

Заслуженому художнику України, лірнику і кобзареві Івану Новобранцю – 75 років

Український козацький рід збагатив Україну, та й увесь світ, талантами своїх державних діячів, відомих учених, будівничих, митців, поетів. У козацькій Березоточі Лубенського району на Полтавщині народився Іван Якович Новобранець – віртуоз пензля, неперевершений поет, бандурист і лірник, майстер із виготовлення народних інструментів. Він – заслужений художник України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва й Національної спілки кобзарів України (до речі, єдиний з Полтавщини), лауреат премії імені Самійла Величка, осавул Українського козацтва, учасник усеукраїнських виставок і творчих симпозіумів. Його твори зберігаються у провідних українських музеях, приватних колекціях європейських країн, США й Канади.

Співець кольорів сонця й неба

У своїх унікальних роботах Іван Новобранець, як ніхто інший із митців, відчув і висвітлив героїзм епохи Гетьманщини й Гайдамаччини, увічнив українських народних героїв Тараса Бульбу, Івана Мазепу, козаків Мамая і Голоту – тих, для кого найдорожчими були рідна земля й вольная воля. Усе своє життя художник черпає натхнення зі сторінок славної борні за Українську державу.

Про незламний дух українського козацтва свідчать полотна майстра від Бога – «Лист до Мотрі Кочубеївни», «Дума про Наливайка», «Чумацький шлях», «Дума про Чорнобиль», «Чуєш, брате мій», «За байраком – байрак». А ще на початку 1990­х із нагоди проголошення незалежності України, Іван Новобранець створив одну з найяскравіших своїх картин, якій дав відповідну назву – «До дня проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року». Улюблений народний герой козак Мамай верхи на білому коні, з бандурою через плече, з булавою як символом гетьманської, народної влади, повертається переможцем на рідну землю, яку він віками боронив від загарбників та манкуртів. Художник зобразив козака із німбом над головою, як у святих, прибравши його в вишиванку й червоні шати. Насичені жовтий та синій кольори, на тлі яких виступає козак Мамай, символізують незалежність України. У руці козака – спис, яким він пронизує червоного змія, що десятиліттями пив кров українського народу…

Як же тема картини перегукується з нинішніми трагічними подіями в нашій державі та, водночас, яку надію на краще дарує всім нам!.. 

Хай же п’ються «пива­меди»!

Іван Якович закінчив Московський народний університет мистецтв ім. Н. К. Крупської. Працював учителем малювання і музики у школі, художником у кількох організаціях. Свій творчий шлях починав як художник класичного стилю. Були виставки й похвали колег за мистецьким цехом, зазвичай скупих на добре слово. Дехто навіть порівнював його з Шишкіним. Либонь, тоді вперше митець задумався: «Так, є Шишкін, а де ж Новобранець?».

Приїхав якось Іван Якович до рідної своєї Березоточі й до його рук випадково потрапила акварель – голос далекого дитинства. Пригадав, що творив її, забравшись із аркушем паперу, прикріпленим до фанери, та фарбами, на високе дерево – звідти і змалював своє село.

Саме та дитяча акварель несподівано відкрила для Новобранця­митця його самого – первозданного і неповторного. Кілька місяців художник працював над картиною – пізнавав небачений доти світ. Коли представив її на суд колег, ті не втрималися від глузливого сміху. Казали, що «Іван упав у дитинство». Художник мовчки забрав полотно, повернувся до майстерні, повирізав із підрамників близько ста старих робіт і влаштував з них у дворі велике багаття. Не з відчаю. Якраз навпаки: впевнений у правильності свого вибору. Зате відтоді зі Спілкою художників Новобранець порвав.

Час виявився справедливим суддею. Новий живопис уже скоро приніс заслужене визнання – не в Полтаві, а в Києві. Сюжет доленосної в житті художника картини під назвою «Ой не п’ються пива­меди» був навіяний поезією Т. Г. Шевченка. На полотні – чумак, полишений товаришами у смертній агонії на самоті з чумою. Понурі воли з людською тугою в очах учувають біду. З баклаги витікає нікому не потрібна, така дорогоцінна в палючому степу, вода… Новобранець завершив роботу над цією картиною 1977 року, і саме тоді довідався: в Києві, в музеї Тараса Шевченка, відкривається Всесоюзний фестиваль народної творчості. Він повіз свій твір на конкурс полотен. Скромно сидів у залі, чекаючи, поки журі розглядало представлені роботи, а «під завісу» подав і свою картину. Головувала в журі видатна художниця Тетяна Яблонська. Вона першою схвалила Новобранцеву роботу, тому комісія вирішила придбати цю картину для музею. Навіть розмір гонорару визначили, а поки оформлятимуть відповідні документи, попросили потримати роботу в експозиції. Звісно, художник дав згоду й, окрилений успіхом, повернувся до Полтави.

Радість була недовгою. Івану Яковичу зателефонували з Києва і запропонували забрати роботу. Повідомили: виставку відвідали представники Міністерства культури у супроводі «мистецтвознавців у цивільному». Вони прискіпливо розглядали картину: «А що цей художник мав на увазі, коли називав картину «Ой не п’ються пива­меди»? Невже так погано живеться в Україні, що й пити не хочеться? І яка там біда, в його розумінні, з Криму насувається?».

Новобранець привіз своє полотно назад. А незабаром і його самого навідали «гості» з органів. У той самий час, як на біду, під їхній приціл потрапив побратим Новобранця, майстер різьблення по дереву й килимарства, мистецтвознавець Віктор Фурман. Його відкрито звинувачували в буржуазному націоналізмі, бо розмовляв лише українською. Від переслідування Віктор Фурман подався аж до Сибіру, а Івана Новобранця почали регулярно викликати в органи і навіть вербували в «інформатори». Поступово його довели до нервового зриву, і він виїхав з Полтави.

У селі Чернечий Яр купив хатинку під самим лісом, побудував маленьку майстерню, завів пасіку і прожив у добровільному затворництві близько двадцяти років. Там народилося багато полотен, зокрема картина «Чернечий Яр», етюд якої нині зберігається у Великій Британії в одній із приватних колекцій. На ній художник зобразив у вигляді стриноженого коня під горою … самого себе. 

Геніальний «самітник» з відкритою душею

Недавно Іванові Яковичу Новобранцю виповнилося 75 років. І тепер якось особливо виявляються неповторність й епохальність його творчості, матеріальна відчутність генетичної пам’яті українського народу й пульсу історії. Відвідувачі його виставок, особ­ливо молодь, приходять у захват: бувають же такі люди! Іван Якович і малює, і співає, і віршує, і грає, і бандури майструє! Навіть ліру зробив власноруч. І це ще не всі Новобранцеві таланти. Він, окрім того, захоплюється археологією, вміє шити, пасічникувати, господарювати на землі… А ще пан Іван – надзвичайно щирий, відвертий співрозмовник, безхитрісний, наче мала дитина.

Згадуючи раннє дитинство (а народився він у селянській родині Якова Йосиповича та Явдохи Андріївни Новобранців, де вже підростало двоє дітей), в одному зі своїх інтерв’ю художник зізнається: «Я тоді самотнім був, як і тепер. Адже Бик – самітник (ювіляр народився під сузір’ям Тельця – Ред.). Своєю інтуїцією я випереджав ровесників. А малювати почав ще до школи. Пам’ятаю, батько привіз із Лубен новенькі фарби. Себе, тодішнього, не пам’ятаю, а ті фарби – дуже доб­ре: шість фарб копитцем на картоні й пензлик! Родина сіла вечеряти. Їли всі з однієї миски дерев’яними ложками, вирізаними батьком. А я не захотів, – сидів і малював. Мати кличе: «Та йди вже! Борщ геть вихолов». А я – малюю… Мама була філософом, і я гадаю, що це в мене від неї. Батько також був філософом. Але, крім того, він удався ще й на всі руки майстром. А ще дуже добре співав. Отож голос маю від батька…

Музика для мене була, мов царівна. Так доля накреслила. Думаю, не інакше, як Бог утрутився».

«Утрутився Бог» звичайним способом – послав на життєвому шляху Іванові Вчителя, людину, котра повірила в нього.

Іван Іванович Падалко викладав у Березотоцькій школі фізику. Але головне, що він мав за плечима два курси консерваторії і був незмінним сільським хормейстером: вів усі хори, хори­ланки, ансамблі… До цього всього Іван Іванович мав гостре око і чуйне серце, завдяки яким і вгледів у маленькому впертюхові, на котрого майже всі махнули рукою, нарікши «ледарем неприторенним», зернятко Божого дару або, як полюбляє казати сам Іван Новобранець, «Божу печать».

«Іван Іванович, – згадує наставника і друга вдячний учень, – грав на скрипці. До хору виходив із камертоном. Грамотний музикант! Чому він не закінчив консерваторії? Та тому, що коли зникли всі разом 360 українських кобзарів (їх у 1930­му запросили на зліт кобзарів до Харкова, й досі невідомо достеменно, де вони поділися – розстріляли їх чекісти під Харковом чи вивезли до Сибіру або на Соловки і там знищили), Іван Іванович, який був у списку запрошених, на щастя, залишився вдома, бо було багато роботи, а потім закопав свої бандури й утік із Березоточі. Тинявся якийсь час по селах, аж поки Сталін заявив: виходьте всі, пробачимо, і будуватимемо соціалізм…» 

Від «ноосфери Новобранця» до справ земних

Загадковість, навіть містичність натури Івана Яковича дивовижним чином поєднується з дитячою чистотою його щирої і щедрої душі. Він якось по­особливому сприймає наш світ. Коли його запитали, звідкіля він черпає натхнення та сюжети для своїх полотен, він ніби жартома відповів: «У ворона. Ворон довго живе, мудрий птах». І справді, на багатьох своїх картинах він малює ворона, є цей птах і на його автопортреті. Це аж ніяк не жарт: у своєму баченні світу він наближається до поняття «ноосфера Землі» академіка Володимира Вернадського (хоча, можливо, і не читав про нього). Він, як і великий учений, упевнений, що інформація нікуди не зникає, а накопичується в Космосі. Іван Якович – людина віруюча, але ця віра ближча до язичницької. Він не розуміє тих людей, котрі безапеляційно визначають «правильність» віри. Може, тому що сам – мов той промінь сонця, який світить для всіх однаково щедро?

У матеріальному аспекті Іван Якович абсолютний аскет, адже зовсім не цінує грошей. Його нерідко обманювали «не чисті на руку» люди, «підгодовуючись» з продажу його картин чи, взагалі, намагаючись банально вкрасти. Нині Новобранець готується до чергової виставки своїх полотен, відкриття якої з певних, зокрема й матеріальних, причин перенесено на серпень – до Дня незалежності України.

Справді, шукати кошти для таких речей – невдячна справа. Дивлюся на тих, хто нахапав грошей і «сидить» на них, і виникає запитання: навіщо вам стільки? Хіба що похвалитися придбанням якихось предметів розкоші… А скільки можна було б зробити добра, особливо сьогодні, коли світ цього потребує, як ніколи!..

Автор: Світлана ТРЕНИЧ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня

Реєстр збитків від агресії РФ визначив дату початку роботи та пріоритетних постраждалих  Вчора, 27 березня

У Польщі заявили, що близькі до угоди з Україною щодо агропродукції Вчора, 27 березня

Глава МЗС Швеції: НАТО має створити більше стратегічних труднощів для Росії Вчора, 27 березня