передплата Українською | In English

№9, травень 2014

Здалися без бою

Поділитися:

Як це починалося

У неділю 6 квітня на місці традиційного проведення масових акцій – біля пам'ятника Тарасові Шевченку в центрі Луганська зібрався масштабний мітинг городян. Його проведення ініціювали активісти «Луганської гвардії», а також громадських організацій «Народно­визвольний рух», «Російська єдність» та ін. Учасники акції тримали в руках російські прапори, георгіївські стрічки, скандували «Росія! Путін!» і були досить емоційні. Промовці вимагали відставки нової влади, визнання російської мови другою державною, проведення референдуму, а, крім того, звільнення керівника «Луганської гвардії» «народного губернатора» Олександра Харитонова й лідера обласної організації «Молода гвардія» Арсена Клинчаєва, заарештованих за обвинуваченням у сепаратизмі.

Розігріта емоційними виступами й закликами тисячна юрба рушила до будівлі СБУ «звільнити своїх товаришів», затриманих напередодні. Тут її зустрів міліцейський кордон, кот­рий розлютований натовп пробив без особливої напруги. Правоохоронці не застосовували спецзасобів й табельної зброї, тому штурмовики легко потрапили всередину будинку й незабаром вивісили над входом російський прапор. Але головним їхнім трофеєм стала збройова кімната. «Тут начебто все було підготовано для нас – автомати, пістолети, патрони й навіть бронежилети», – радісно повідомив у своєму першому інтерв'ю один з командирів Олексій Мозговий. Під натиском протестувальників з­під варти звільнили шістьох з п'ятнадцяти раніше затриманих проросійських активістів. Їх привезли під будівлю СБУ й передали представникам самооборони. Під вечір тисячна юрба біля захопленого будинку СБУ зменшилася, однак частина людей залишилася, очікуючи підкріплення з Артемівська Донецької області. На місце дислокації загарбників стали підвозити автомобільні покришки, мішки з піском, різний мотлох. Було зрозуміло, що люди в камуфляжному одязі, із закритими обличчями вирішили влаш­туватися тут серйозно й надовго. Згодом у сквері навпроти захопленого будинку розрослося наметове містечко, з'явилися «десятники», бригади охорони, виросли барикади й було складено великі запаси коктейлів Молотова.

Згодом стало очевидним: у сепаратистському таборі, що розростався, немає єдності. Протестувальники ніби поділилися на дві сторони – «будинок» і «вулицю». Перші, ті, які влаштувалися в захоп­лених стінах СБУ, що й називають себе штабом «Армії Південного Сходу», добре озброєні, одягнені в камуфляж, небагатослівні й зовні досить спокійні. Другі – «вулиця» – надмірно емоційні, часом істеричні й важко керовані. Їхні вчинки часом невмотивовані й нелогічні. Щоб пролилася кров, досить усього однієї привселюдно висловленої думки проти проросійськи налаштованої юрби. І навіть закономірне запитання «А що буде з нами, коли доведеться здати зброю?» викликає шквал обурення протестувальників, аж до рукоприкладства. Ігноруючи заклики «будівлі» не піддаватися на провокації й не виявляти самостійності в захопленні інших адміністративних об'єктів, окремі активісти регулярно підбивають людей на такі дії. Це заважало процесу переговорів, які влада Луганщини постійно вела з лідерами загарбників. Відносно спокійну ситуацію вдавалося втримувати майже два тижні до кінця квітня.

Луганчани воюють із луганчанами?

Жодного парадокса в цьому немає. Так, воюють. І рухає цією війною страх. І відчай. «У цих протестів є соціальний ґрунт, – уважає народний депутат Геннадій Москаль, який свого часу очолював Луганську облдерж­адміністрацію й знає край. – Роботи в людей немає, нових робочих місць ніхто не створює. А депресивний стан і масовий психоз у людей додали плюс до всіх цих закликів». Луганську потрібен інший діалог, а не мова ультиматумів, уважає політик. І з ним важко не погодитися.

Здавалося б, за минулий місяць у свідомості проросійськи настроєних луганчан багато чого змінилося. Більшість із них уже не прагне в Росію. Нахабне вторгнення «зелених чоловічків» у Крим, захоплення адміністративних об'єктів у сусідній Донецькій області, бандитські напади на людей, кров, смерть протвережує тих, хто з надією мріяв про велику російську пенсію й зарплату, повіривши путінській пропаганді. Люди насторожилися. І хоча проросійський мітинг, як і раніше, збирає юрби людей, вони дедалі зменшуються. Багато хто приходить під будівлю СБУ, щоб внести якусь ясність у свої сумніви. До 80% луганських підприємств орієнтовані на російський ринок і працюють із великими збоями. Що буде з виробництвом, чи не втратять луганчани своїх робочих місць, що буде з їхніми родинами? Це, мабуть, найважливіше, що хвилює сьогодні людей і тягне їх до барикад. А ще – недовіра нинішньому українському уряду, «який не чує Донбас».

Протестний настрій жителів області дуже серйозний. Одна частина населення проти того, щоб сотня озброєних людей, котрі захопили будівлю СБУ, диктували свою волю майже півмільйонному Луганську. Друга частина, що підігрівається російською пропагандою, навпаки, закликає «небайдужих людей брати зброю в руки і «йти до кінця». Інші розгублені: кому вірити? Екс­голова Луганського обласного апеляційного суду Анатолій Візир, наприклад, проголосив себе президентом Південно­Східної України й у зверненні, викладеному в Інтернеті, повідомив: «Економіка Південного Сходу переходить на російський рубль. Усі заліки й взаєморозрахунки проходитимуть за допомогою російської валюти. Це пов'язано з обвалом української національної валюти», «Усі пенсії, зарплати, інші виплати робитимуть в еквіваленті із гривнею, але в рублях». І цьому самозванцеві багато хто вірить. Або прагне вірити.

Сьогодні – переговори й ультиматуми, завтра – …

Квітень для Луганська пройшов під знаком перемовин влади й правоохоронців із загарбниками будівлі СБУ. Важко сказати, чи були ці переговори успішними. З одного боку, протестувальники не збираються складати зброю. «Ресурсів у нас вистачає, боєприпасів досить, вода, їжа – із цим проблем немає, – пояснює член координаційної ради луганського штабу «Армії Південного Сходу» Олексій Чміленко. – Єдине, звичайно, відчувається психологічний тиск – щодня ми очікуємо штурму, але ніхто не здається». З другого боку, в Луганську поки вдавалося уникнути застосування зброї, людських жертв і захоплення інших адміністративних будівель, як це відбувалося в сусідній Донецькій області. Однак кінець квітня посіяв нові тривоги…

Після відносного затишшя проросійськи налаштовані громадяни почали активізуватися й розширювати географію своєї агресивної політики. Першу «заварушку» вони організували в Краснодоні. Участь шахтарів як потужної діючої сили протестів проти нинішньої влади розглядалася проросійськими лідерами давно, однак безуспішно. І раптом випала нагода: застрайкували гірники ПАТ «Краснодонвугілля», домагаючись підвищення зарплатні. Й прибічники сепаратизму зробили все можливе, аби шахти найбільшого об'єднання на кілька діб припинили роботу. Однак на заклики приєднатися до табору протестантів біля захопленої будівлі краснодонські шахтарі не пристали. «Ми політикою не займаємося, – заявили вони. – Наші вимоги суто економічні».

Провалилася операція бойовиків і в Стаханові. Тут група із тридцяти озброєних людей увірвалася до частини Державної воєнізованої гірничорятувальної служби та змусила ввімк­нути звукову сирену. У такий спосіб «луганські гастролери» мали намір зібрати проросійськи налаштованих городян на мітинг, який міг закінчитися захопленням будинку міської влади. Мешканці Стаханова на такі дії відреагували по­різному. Одні підтримали непрошених гостей і ладні були будувати барикади, другі ж наголошували, що Стаханов – місто трудової шахтарської слави й він поза політикою. До ночі керівники правоохоронних органів області вели переговори з екстремістами й добилися того, що загарбники сіли в свої машини та відбули до Луганська. Міліція супроводжувала їх до самої будівлі СБУ (де базується штаб «Армії Південного Сходу»), контролюючи незастосування зброї.

Напруженню ситуації в регіоні сприяє й та обставина, що, боячись потрапити в зону воєнних дій, мешканці деяких населених пунктів не пускають на свою територію підрозділи української армії. Наприклад, на ділянці траси Харків–Ростов, що поблизу міста Ровеньки, місцеві жителі обладнали блокпост, установили цілодобове чергування, унеможливлюючи тим самим ввезення зброї та бронетехніки на територію міста.

«На нашу землю не має права ступати ні українська, ні російська армія», – пояснюють ровенчани. У Щасті місцеві жителі не пустили на свою територію загін із двадцяти новобранців спецпідрозділу «Схід», бійці якого збиралися на базі школи міліції вести військову підготовку. На вимогу населення загін відправили до обласного центру. Утім, є й інші приклади. Директор агрофірми Антрацитівського району Володимир Рябов виявив неабиякий пат­ріотизм. Аби російські «зелені чоловічки» не змогли в'їхати в Луганську область на ділянці відділу прикордонної служби Дякове, він заблокував ґрунтову дорогу. До того ж для встановлення барикад сільський підприємець зняв бетонні блоки з фундаменту свого нового споруд­жуваного будинку. Крім того, віддав частину власної землі уздовж кордону під контрольно­слідову смугу по всій ділянці прикордонної служби Дякове. Разом із сусідами орендував екскаватор і з його допомогою уздовж «своєї» ділянки держкордону почав рити протитанковий рів, щоб тут не пройшли російські «туристи».

Наприкінці квітня люди, що захопили будівлю СБУ, оголосили про створення «Луганської народної республіки». Це сталося на мітингу, в якому взяли участь кілька сотень осіб. Вони схвально відгукнулися на можливості, що їх дає республіка: самостійно визначати власний економічний статус, формувати свій державний бюджет, гарантувати рівні права та свободи всім громадянам, що проживають на її території, тощо. «Луганська народна республіка» підтвердила намір провести 11 травня обласний референдум, однак питання, що раніше мали на нього винести, змінилися. Тепер луганчани повинні визначитися, чи підтримують акт про проголошення державної самостійності Луганської НР і чи згодні «в разі агресивних дій з боку нелегітимної київської влади звернутися до Російської Федерації про введення миротворчих військ». Але що таке «народна республіка» й чим відрізняється від федерації, народ не знає. Як заявила одна активістка, «давайте відділятися, а вже потім думатимемо, що з цим робити».

Уже не сепаратисти, а бойовики

Люди, які захопили будівлю СБУ, дуже ображаються, коли їх називають сепаратистами. «Ми – бійці «Армії Південного Сходу», – поправляє журналістів один із лідерів загарбників Олексій Мозговий. Справді, нині цих людей уже важко назвати сепаратистами. Це бойовики, котрі ховають обличчя в чорноту «балаклав» і демонстративно виставляють напоказ свою головну силу – зброю. До речі, фахівці стверд­жують, що на озброєнні луганських бойовиків російські автомати, яких в українській армії нині немає. 29 квітня ці автомати зробили свою справу. Ні, вони, слава богу, не стріляли. Але сама їх поява стала для одних моральною підтримкою, а серед інших посіяла паніку.

Того дня закінчився термін ультиматуму «народного губернатора» Луганщини Валерія Болотова та уповноважених представників громади області до виконавчої й законодавчої влади України. Серед їхніх вимог – припинення антитерористичної операції, роззброєння незаконних збройних організацій на зразок «Правого сектору», амністія для осіб, що перебувають у захопленій будівлі СБУ, а також вимоги стосовно статусу російської мови тощо. Якщо влада їх не задовольнить, загарбники обіцяли розпочати «активну фазу своїх дій». І цей момент настав. Мітинг цього разу зібрав до трьох тисяч луганчан. З імпровізованої трибуни люди казали про те, що, мовляв, «київська влада не чує народ Донбасу» й «така влада нам не потрібна». А коли емоції досягли потрібного піка, людей закликали «прийти до адміністрації й зажадати виконання усіх вимог». Як це буде зроблено, стало зрозуміло одразу, щойно колону очолили молоді люди в масках, з бітами й металевими ломами. І поки підтяглися останні учасники мітингу, будівлю ОДА вже було захоп­лено. Штурмовики вибили кілька вікон на першому поверсі, а потім зняли вхідні двері та впустили до приміщення всіх, хто бажав штурму. Міліція, яка охороняла будівлю, жодного спротиву нападникам не чинила й спроб стабілізувати ситуацію не робила. Передбачаючи захоп­лення будівлі, всіх співробітників ОДА по обіді відпустили додому.

Окрилені успіхом, протестувальники вирушили на штурм силових відомств – обласного управління МВСУ та прокуратури, а також телебачення. Близько десяти осіб із автоматами ввійшли на територію Луганської обласної телерадіокомпанії. На переговорах із виконувачем обов'язків гендиректора ЛОДТРК Віталієм Гаркушею вони домовилися, що телекомпанію протестувальники не захоплюватимуть, натомість їм буде надано ефір для заяви. Її зробив «представник штабу вільної Луганської республіки» В'ячеслав Петров. У прямому ефірі телеканалу «ЛОТ» він розповів про ситуацію й попросив луганчан не панікувати й готуватися до референдуму, який відбудеться 11 травня. Прокуратуру сепаратисти взяли «без бою». Перешкод їм ніхто не чинив, будинок не охороняв. Збройні люди виламали двері, вивели всіх співробітників, обшукуючи їх на виході й перевіряючи на наявність зброї.

На будинку спочатку з'явився триколор, а потім «георгіївський» прапор. Апеляційний суд, розташований навпроти прокуратури, теж захопили легко. Конфлікту з охороною не було, тому штурмовики безперешкодно встановили на даху будинку російський прапор. Складніше було захопити управління МВСУ. Міліція свій будинок не здавала. О восьмій вечора тут з'явився російський прапор, однак протистояння між силовиками та проросійськими протестувальниками тривало аж до ночі. Начальник обласної міліції Володимир Гуславський подав рапорт про відставку, задовольнивши тим самим вимоги мітингувальників. Свій будинок правоохоронці все­таки відстояли й російський прапор з даху прибрали.

Ранок 30 квітня був спокійним, але напруження не зменшилося. Уже зранку біля банкоматів вишикувалися черги. Налякані ситуацією в місті, луганчани поспішили запастися грішми. Робота захоплених відомств цього дня була паралізована. Прес­служба управління МВС стверджувала, що «на роботу вийшли всі, навіть жінки, у будівлі сторонніх немає». Оперативно­слідчі групи продовжували виїжджати на виклики. Біля захопленого будинку облдержадміністрації за ніч виросли барикади з автомобільних покришок і колючого дроту, вхід до будинку охороняли збройні люди. До обіду в Інтернеті з'явилася заява «народного губернатора Луганщини» Валерія Болотова. Він, зокрема, констатував, що «під контролем народу перебувають будівлі Луганської ОДА, прокуратури, телецентру, а також облуправління міліції» й що зміна керівництва «відбулася рішуче та без кровопролиття». Крім того, «народний губернатор» закликав усіх штатних співробітників захоплених відомств вийти на роботу, не забувши при цьому своїх службових перепусток. Луганщина завмерла в очікуванні.

Автор: Ганна ПАВЛЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Новини 14 листопада: бюджет, державні землі, зростання економіки Вчора, 14 листопада

Комітет ООН схвалив проєкт резолюції про захист прав людини в Криму Вчора, 14 листопада

Зеленський обговорив з Туском "Північний потік-2" Вчора, 14 листопада

Нищівний варіант для України - Тимошенко прокоментувала авантюру Геруса з імпорту електроенергії з РФ Вчора, 14 листопада

Київська «Свобода» вимагає не допустити продажу землі Вчора, 14 листопада

Екстрадицію Фірташа до США затягують його адвокати — глава МЗС Австрії Вчора, 14 листопада

Україна в 2020 році позичить на зовнішніх ринках 4,9 мільярда доларів Вчора, 14 листопада

Возмущенные ученые под крики «гроші дай» штурмуют центр Киева Вчора, 14 листопада

Пристайко не виключає вихід України з Мінських домовленостей Вчора, 14 листопада

Парламент Молдови призначає новий уряд Іона Кіку Вчора, 14 листопада