передплата Українською | In English

№8, квітень 2014

Сутність понять «шпигун» і «військовий розвідник» та їх відмінність у міжнародному праві

Поділитися:

На основі використання класичних джерел із міжнародного гуманітарного права‚ новітніх вітчизняних та зарубіжних досліджень у царині міжнародно-правової науки здійснено спробу визначити сутність понять «шпигун» та «військовий розвідник», проаналізувати міжнародно-правовий статус військового розвідника та з’ясувати його відмінність від правового статусу шпигуна.

Ключові слова: шпигун, військовий розвідник, міжнародне право, право війни.

Право війни, або збройних конфліктів, є важливою галуззю міжнародного гуманітарного права і посідає чільне місце в доктрині сучасного міжнародного права. Наприклад, академік В. Грабар уважав, що питання взаємовідносин війни та міжнародного права завжди мали першорядне значення і становили основну проблему міжнародно-правової науки [9, с. 66]. На думку відомого правознавця Ф. Мартенса, «право війни в об’єктивному значенні є сукупністю юридичних норм, законів та звичаїв, які визначають дії держав та їхніх збройних сил під час війни» [7, с. 327].

У цьому сенсі слід зазначити, що міжнародне право виникло переважно як право війни. Так, праця відомого голландського юриста Г. Гроція, що вийшла друком ще 1625 року під назвою  «Про право війни та миру», в основному фокусувалася на визначенні норм і принципів міжнародного гуманітарного права, які мали застосовувати перед початком війни і безпосередньо під час бойових дій. Провівши аналіз значного обсягу історико-правового матеріалу, вчений дійшов висновку: за умови надання християнським народам права на ведення війни, вони зобов’язані поважати невід’ємні права людини і обмежувати своє свавілля та насильницькі дії.

Виконуючи основне завдання щодо максимально можливого обмеження руйнівного впливу війни на життя і розвиток людської цивілізації, право збройних конфліктів забезпечує повний захист від знищення для окремого кола осіб, а для інших категорій населення – гарантує визначений у певних межах рівень захисту. Тобто немає такого переліку осіб, яких міжнародне право повністю позбавляло б свого захисту в процесі збройної боротьби. Наявні відмінності стосуються лише обсягу та змісту міжнародно-правового захисту, що їм надається.

У фаховій літературі з міжнародного права суб’єктами права війни вважаються лише ті особи та організації, які беруть участь у правовідносинах [4; 9].

Зокрема, комбатантами є особи, які належать до складу збройних сил сторін, котрі перебувають у стані конфлікту (крім медичного та духовного персоналу) і мають право брати безпосередню участь у воєнних діях [5, с. 97]. Відомий учений-юрист І. Лукашук зазначає, що в процесі розвитку міжнародного гуманітарного права зміст цього поняття зазнав певних еволюційних змін, адже раніше воно охоплювало лише бойовий склад регулярних армій  [6, с. 350].

Важливо, що статус комбатанта напряму пов’язаний із його правом уважатися військовополоненим у разі перебування під владою супротивної сторони. Комбатант зобов’язаний дотримуватися норм міжнародного права, застосовуваного під час збройних конфліктів, і несе індивідуальну відповідальність за будь-які порушення цих норм. Проте наявність таких порушень не позбавляє його права вважатися комбатантом або військовополоненим (у разі захоплення супротивником) [2, с. 380].

Натомість функції некомбатантів міжнародне право обмежує обслуговуванням збройних сил, до складу яких вони належать, та сприянням їхній бойовій активності. За умови залучення некомбатантів до участі в бойових діях, вони втрачають свій правовий статус, стаючи комбатантами, і проти них може бути застосовано зброю [5, с. 184].

Тобто основою для класифікації учасників збройної боротьби є ступінь їхньої причетності до процесу ведення воєнних дій. Зважаючи на специфіку своєї діяльності, некомбатанти здебільшого не беруть безпосередньої участі у бойових діях [1, с. 109]. Відтак статус військовополонених надається тільки законним учасникам воєнних акцій – комбатантам [6, с. 349].

Спираючись на вітчизняну та зарубіжну міжнародно-правову літературу, можна стверджувати, що військові розвідники чи шпигуни, задіяні в процесі збройного конфлікту, можуть бути представниками як комбатантів, так і некомбатантів. Сутністю шпигунства, котре може вважатися не лише соціально-правовим, а й міжнародно-правовим явищем, є заволодіння зацікавленою стороною закритою (таємною) інформацією, яка на законних підставах належить іншій стороні, здебільшого задля використання отриманих даних проти їхнього власника [2, с. 974]. Тому викриття улітку 2013 року Е. Сноуденом – колишнім співробітником ЦРУ та Агентства національної безпеки США – таємної інформації щодо діяльності американських спецслужб, зокрема, пов’язаної з організацією стеження та приховування телефонних розмов американських громадян, значною мірою актуалізувало питання міжнародно-правових аспектів діяльності шпигунів. Тобто виникла нагальна потреба не лише в науково-пізнавальному, а й у прикладному сенсі з’ясувати сутність та критеріальні відмінності таких категоріальних понять міжнародно-правової науки як «шпигун» та «військовий розвідник».

Шпигунство як отримання прихованими методами таємної військової та політичної інформації або відомостей про супротивника не суперечить принципам права збройних конфліктів, тому не є забороненим видом військової діяльності. Так, на думку Е. Давида, шпигунські функції можуть виконуватися як комбатантами, так і цивільними особами, котрі не мають такого статусу [3, с. 24]. Із погляду міжнародного гуманітарного права, збір інформації, що має військову цінність, у підконтрольних супротивникові районах уважається законним, якщо здійснюється особою у військовому одязі чи без приховування нею статусу комбатанта (наприклад, без використання чужого форменого одягу). Коли для збору такої інформації вдаються до обману або навмисного застосування таємних методів (приміром, використання військового одягу супротивника), така діяльність розглядається як шпигунство [10, с. 43].

Важливо, що міжнародно-правовий статус шпигуна визначено в IV Гаазькій конвенції «Про закони та звичаї сухопутної війни» 1907 року та в Додатковому протоколі І до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року. Враховуючи положення цих нормативно-правових актів, можна сформулювати таке визначення досліджуваного поняття: шпигун – це особа зі складу збройних сил сторони, що перебуває у стані конфлікту, яка, діючи таємним способом або послуговуючись вигаданими приводами, збирає відомості в районі воєнних дій цієї сторони з подальшим наміром повідомити їх супротивній стороні [8, с. 440–441].

Під час заняття шпигунством особа зі складу збройних сил не може претендувати на статус військовополоненого: її справа має бути передана на розгляд воєнного трибуналу. Проте, якщо таку особу було затримано після виконання завдання та приєднання до своїх військ, на неї поширюється режим військового полону (ст. 46 Додаткового протоколу). Тобто шпигуна не можна покарати за його діяльність у минулому.

Необхідно зазначити, що міжнародне гуманітарне право встановлює чіткий розділ між поняттями «шпигун» та «військовий розвідник». Адже військовим розвідником є особа, яка збирає інформацію в районі бойових дій супротивника, виконуючи поставлене перед нею завдання у форменому одязі власних збройних сил [5, с. 32]. Діяльність такої особи не вважається шпигунством, якщо вона не діє навмисно чи обманним шляхом і не вдається до таємних методів. Якщо ця особа потрапляє під владу супротивної сторони, вона не втрачає права на отримання статусу військовополоненого, тому з нею не можуть поводитись як із шпигуном [8, с. 361].

Згідно з положеннями IV Гаазької конвенції, шпигунами не вважаються військові або цивільні особи, які відкрито виконують свої обов’язки, пов’язані з передачею депеш за призначенням до місця дислокації власної армії чи армії супротивника [8, с. 441].

Отже, відмінності міжнародно-правових статусів шпигуна та військового розвідника зумовлені характером і правовими аспектами процедури збору важливої таємної інформації щодо супротивника; застосуванням дозволених або заборонених методів права війни. Тому, на думку автора, шпигуна, який підпадає під захист дії принципів і норм міжнародного гуманітарного права, можна вважати «гуманітарним шпигуном».

Ураховуючи основні тенденції розвитку сучасного міжнародного права, зокрема, посилення його гуманітарної складової, слід констатувати, що нині необхідно удосконалювати механізм міжнародно-правового захисту військових розвідників. Важливим є також виведення чітких критеріальних ознак правової ідентифікації діяльності шпигунів та військових розвідників, зокрема, й у контексті ситуації, що склалася внаслідок відповідних дій Е. Сноудена.

 

Список використаних джерел

1. Арцибасов И. Н. Вооруженный конфликт: право, политика, дипломатия / И. Н. Арцибасов, С. А. Егоров. – М.: Международные отношения, 1989. – 248 с.

2. Великий енциклопедичний юридичний словник / [за  ред акад. НАН України Ю. С. Шемшученка]. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К: Юридична думка, 2012. – 1020 с.

3. Давид Э. Принципы права вооруженных конфликтов: Курс лекций, прочитанных на юридическом факультете Открытого Брюссельского университета / Э. Давид. – М: Международный Комитет Красного Креста, 2011. – 1144 с.

4. Дмитрієв А. І. Міжнародне гуманітарне право: основи концепції / А. І. Дмитрієв. – К: «Логос», «Фахівець», 1999. – 120 с.

5. Додонов В. Н. Международное право: Словарь-справочник / В. Н. Додонов, В. П. Панов, О. Г. Румянцев / [под общей ред. акад. МАИ, д. ю. н. В. Н. Трофимова]. – М: ИНФРА, 1997. – 368 с.

6. Лукашук И. И. Международное право. Особенная часть: Учеб. для студентов юрид. фак. и вузов / И. И. Лукашук. – изд. 3-е, перераб. и доп. – М: Волтерс Клувер, 2008. – 544 с.

7. Мартенс Ф. Ф. Современное международ-ное право цивилизованных народов: в  2-х т. / Ф. Ф. Мартенс. – Т. 2. – М: Зерцало, 2008. – 432 с.

8. Международное гуманитарное право в документах. – М: Московский независимый институт международного права, 1996. – 556 с.

9. Полторак А. И. Вооруженные конфликты и международное право. Основные проблемы / А. И. Полторак, Л. И. Савинский. – М: Наука, 1976. – 217 с.

10. Право війни: Порадник для командного складу Збройних Сил України / [під ред. В. П. Базова]. – 2-е вид., доп. – К: Поліграфкнига, 1997. – 112 с.

Автор: Яна ПАВКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем'єром може стати той, кого не обговорюють у ЗМІ — Устенко Сьогодні, 24 липня

"Позивачка" до SkyUp у суді гальмує повернення ліцензії авіаперевізнику Сьогодні, 24 липня

Зеленський призначив радником "сірого кардинала" МЗС часів Януковича Сьогодні, 24 липня

Новини 23 липня: ціни на газ, НАБУ проти рішення Луценка, тендер на аудит "Укроборонпрому" Вчора, 23 липня

Український письменник розповів, як треба ставитися до будь-якої заяви «Слуги народу» Вчора, 23 липня

Медіа-експерт: Якщо співак стане прем'єр-міністром України, то це буде катастрофа Вчора, 23 липня

Експерт: Суспільство тримають в страху, щоб воно вважало, що влада все вирішить Вчора, 23 липня

Вакарчук пропонує створити в Раді IT-комітет Вчора, 23 липня

У ЄС розповіли, чого чекають від нової ВР, та порадили не оголошувати дострокові місцеві вибори Вчора, 23 липня

Наступниця Меркель оцінила вибори в Україні, назвала 3 ключові сфери для реформ 22 липня