Українська наука: перед точкою біфуркації

Коли пишу ці рядки, перед точкою біфуркації (остаточне сповзання до авторитаризму й клептократії чи відновлення руху до цивілізованої Європи з її демократичними стандартами) стоїть українське суспільство загалом. Водночас перед точкою біфуркації постала й українська наука: 17 квітня завершуються повноваження президії НАН України на чолі з Борисом Патоном, який незмінно керує академією понад півстоліття. Уже сьогодні зрозуміло: НАН ніколи не буде тією, що була досі (іншої людини, здатної керувати цією надскладною системою так, як керував і керує 95-річний Борис Євгенович, просто не існує, та й умови, за яких він створював цю систему, безповоротно змінилися). Але водночас геть незрозуміло, якою ж буде головна наукова установа держави й узагалі чи виживе вона в бурхливому морі неминучих змін.

Шлях звитяжний і драматичний

…Знаменно, що НАН України та її нинішній легендарний президент народилися в один день. 27 листопада 1918 року в Києві напередодні чергової зміни політичного режиму (від Гетьманату до Директорії) призначені його ясновельможністю паном гетьманом Павлом Скоропадським перші 12 академіків Української академії наук провели свої перші збори й обрали першим президентом академії визначного вченого­природознавця й філософа, відомого громадського діяча, члена ЦК партії кадетів і водночас переконаного українофіла Володимира Вернадського. Того ж дня в родині професора Київського політехнічного інституту Євгена Патона народився син Борис.

В історії Української академії потім були різні сторінки. Яскраві 1920­ті, коли під проводом «неодмінного секретаря» Агатангела Кримського Всеукраїнська академія наук героїчно зберігала незалежний від влади статус. Трагічні 1930­ті, що розпочалися процесом «Спілки визволення України», на роль керівника якої ГПУ визначило відомого літературознавця академіка Сергія Єфремова, а закінчилися макабричним «великим терором», що перемолов і багатьох тих, хто прийшов «радянізувати» академію в 1929­му. У 1936­му навіть назву «ВУАН» замінили на «АН УРСР», що підкреслювало територіальний статус однієї з академій «братніх союзних республік». Великого удару академії завдала й Друга світова: евакуювати вдалося не все, і після війни роботу багатьох установ доводилося відновлювати практично з нуля. Проте за президентства як фізіолога Олександра Богомольця (1930–1946), так і біохіміка Олександра Палладіна (1946–1962) учені академії збагатили світову науку багатьма першорядними результатами.

А в 1962 році президентом АН УРСР було обрано 44­річного Бориса Патона, який перейняв наукову естафету від свого батька, славетного будівничого мостів і танків, засновника Інституту електрозварювання в Києві. Вершиною для «патонівської академії» стали 1980­ті, коли в умовах командної радянської економіки було створено унікальний конвеєр від лабораторії й до виробництва. НВО (науково­виробничі об’єднання), СКТБ, дослідні заводи – всього цього в тодішній АН УРСР було вдосталь, і все це ефективно працювало: і на «оборонку», і на «виробництво товарів народного споживання» (хоч на «оборонку» – таки ефективніше). Проблеми відкриття нових, орієнтованих на результат лабораторій і їх оснащення найсучаснішим обладнанням розв’язувалися на рівні самого Володимира Щербицького – відомого «технократа», який до вчених­«природничників» і «технарів» ставився з незмінною повагою. Тоді академіків запрошували в ЦК прочитати тематичні лекції, щоб очільники партії і держави мали змогу вникати у зміст фундаментальної науки та її прикладних характеристик, а відтак усвідомлено підтримували її розвиток.

Звичайно, «патонізацію» науки дехто й тоді критикував, заявляючи: головне завдання академій – це таки фундаментальні дослідження. Об’єктивно слабкою була «гуманітарна» ланка АН УРСР, але це було зумовлено ідеологічним диктатом тоталітарної держави, і тут навіть член ЦК і депутат Верховної Ради Борис Патон не міг нічого вдіяти… Проте загалом система здавалася монументальною й непорушною – немов той «Союз незламний», яким «республіки вільні з’єднала навіки Великая Русь» (цитую гімн СРСР в офіційному українському перекладі, що належить перу академіка Миколи Бажана, котрий не лише славив одами Леніна, Сталіна, Хрущова та Брежнєва, а й писав мудрі філософські вірші й до смерті сумлінно вичитував усі статті очолюваної ним «Української радянської енциклопедії»; і в тому, що перша в світі «Енциклопедія кібернетики» вийшла 1973 року українською мовою, є і його заслуга).

«Союз незламний» розвалився, не витримавши запропонованих Горбачовим свобод. Натомість НАН України під проводом Бориса Патона вистояла кризові 1990­ті, коли місяцями не платили зарплат, а температура в інститутах узимку часто трималася близько нульової позначки. Якби академію очолював хтось інший – не такий авторитетний, не з такими чіткими моральними принципами, її напевно спіткала б доля Чорноморського морського пароплавства (хто нині пам’ятає про цю одну з найбільших судноплавних компаній світу?!). А НАН навіть приросла різними інститутами, які раніше працювали переважно на «оборонку», підпорядковуючись безпосередньо Москві…

Незатребуваний потенціал

І досі в НАН працюють майже 40 тисяч людей, котрі в умовах смішного за світовими мірками фінансування (річний бюджет академії не дотягує до сумарного бюджету футбольних клубів «Динамо» і «Шахтар») примудряються отримувати першорядні результати. Як фізик, можу засвідчити: у майже всіх нобелівських лауреатів з фізики останніх років були українські «співавтори», чий внесок у сучасний стан пізнання відповідної проблеми незаперечний. Так, нобеліантами за отримання графену стали колишні росіяни А. Гейм і К. Новосьолов, що працюють у Великій Британії, але саме теоретичний результат киян В. Гусиніна і С. Шарапова допоміг встановити одну з найдивовижніших властивостей графену: електрони в ньому мають «нульову» масу. А бозон Хіггса на Великому адронному колайдері вдалося зареєструвати за допомогою детекторів, виготовлених у Харкові.

Але чудес не буває. Українські вчені (завдяки власній самовідданості й усупереч власній державі) ще здатні отримувати результати рівня, близького до здобутків нобеліантів. Проте на нобелівські премії претендувати не можуть через брак сучасного обладнання (і у фізиці, і в хімії, і в біології воно сьогодні надзвичайно дороге). Тому на запитання «Чи може сього­дні в Україні з’явитися нобелівський лауреат?» правильна відповідь звучить так: «Може, але лише проїздом». Й це не дивно. Дивом є радше те, що, отримуючи від держави фінансування на рівні ОДНОГО західного пристойного, але аж ніяк не провідного університету, НАН все­таки примудряється бути поважним гравцем на ниві світової фундаментальної науки.

Натомість те, чим «патонівська академія» славилася в 1980­ті, сього­дні вмерло або тихо вмирає. Колишні НВО, СКТБ і експериментальні заводи в кращому разі ледь жевріють. І винні в цьому зовсім не вчені, а ті, хто створив в Україні систему глибоко корумпованої, енерговитратної й сировинної економіки, якій сучасні технології не потрібні. Приклади управлінських рішень, що добивають національну науку, множаться мало не щодня. Хоча p­n­перехід, який лежить в основі сучасної фотовольтаїки, відкрив у Києві Вадим Лашкарьов (і наші здобутки в цій галузі незаперечні), відомі кримські сонячні електростанції було зібрано австрійцями з китайських батарей, а вітчизняну програму досліджень у цій галузі уряд М. Азарова, члена­кореспондента НАН України, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки, згорнув ще в 2010 році. Хоча Україна має великі інженерні й виробничі ресурси у сфері вагоно­ й локомотивобудування, у відповідний момент було закуплено відомі «Хюндаї». Хоча маємо одне з найкращих у світі СКТБ з проектування морських нафтовидобувних платформ, було розіграно відомі тендери із закупівлі іноземних аналогів (до того ж, за повідомленнями ЗМІ, реальні закупівельні ціни перевищено на мільярд)…

Отже, фундаментальна наука, що зберегла вельми високий (як на мізерні вкладені кошти) рівень, усе ще залишається стратегічним ресурсом України. Але й цей ресурс не вічний. Навіть за відсутності колапсів і потрясінь його вистачить років на 10—15. За цей час з біологічних причин відійде старше покоління, яке підтримує життя в українських інститутах. А талановита українська молодь у науку, де перша зарплатня менш ніж 2 тисячі гривень і перспективи забезпечити себе житлом дорівнюють нулю, йде вельми неохоче (зате діють апробовані «мости», якими найкращі випускники наших вишів рушають прямісінько до західних лабораторій).

Але це – за інерційного сценарію. Натомість сьогодні, в переддень неминучих змін у керівництві НАН, дедалі частіше говорять про можливість реалізації іншого, швидкого й катастрофічного. І «дзвіночком» стали торішні події в Росії.

Реформа, схожа на вирок

Хмари над Російською академією наук, що була заснована ще Пет­­ром І як імператорська на взірець інших тодішніх європейських академій при монарших дворах, а за радянських часів називалася АН СРСР, збиралися вже давно. «Реформатори» закидали РАН (як і НАНУ) архаїчність і консервативність і закликали перейти до прийнятої в більшості країн університетської системи організації науки, звівши академію до статусу почесного наукового товариства. «Прагматики» при цьому ласо поглядали на величезне майно та землі РАН.

І на все це накладалися суб’єктивні чинники: Володимирові Путіну ще за часів його першого президентства так і не вдалося посадити в крісло президента РАН свого ставленика. Відтак Володимир Володимирович, подейкують, затаїв образу на надто самостійних академіків. Але діяти за прикладом Олександра Лукашенка, який рішуче ліквідував автономію білоруської академії, а голову її президії (президент у Білорусі може бути тільки один!) призначає власним указом, Путін теж до певного часу не наважувався: надто відмінні масштабами білоруська і російська науки.

Тому те, що сталося 27 червня минулого року, виявилося цілком несподіваним. Прем’єр Дмитро Медведєв виніс на розгляд уряду питання, якого в попередньому порядку денному не було: про реформування системи державних академій. А міністр освіти Дмитро Ліванов представив проект федерального закону, за яким на базі «великої» РАН, а також медичної і сільськогосподарської академій упродовж трьох років має бути створена «нова» РАН — уже фактично в статусі громадського об’єднання науковців (хоча й з певними експертно­координаційними функціями). Решта державних академій (освітянська, архітектурна і мистецтв) передаються в підпорядкування відповідних міністерств.

За версією Медведєва й Ліванова, фінансування наукових установ не скоротиться, вчені просто будуть звільнені від «не властивої для них функції управління майном і ЖКГ». І в цьому – один із «найцікавіших» моментів пропонованої реформи: академічне майно передається в управління новоствореної федеральної агенції. А відтак споруди й землі, які вдалося зберегти для науки в «бандитські» 1990­ті, тепер цілком «цивілізовано» зможуть отримати нових власників і нове призначення.

Президія РАН (де ніхто не був обізнаний із самим фактом підготовки скандального законопроекту) зібралася вже ввечері. В одностайно прий­нятій ухвалі урядовий законопроект було оцінено як неприйнятний, такий, що підриває науковий потенціал, обороноздатність і безпеку країни. А Сибірське й Далекосхідне відділення РАН наважилися публічно заявити про те, про що вчені в кулуарах казали вже давно: такі широко розрекламовані «модернізаційні» проекти, як «Роснано» і «Сколково» (вони здійснювалися поза межами академії), зазнали краху, перетворившись на неприховане «відмивання» й «розпилювання» багатомільярдних бюджетних коштів. 72 академіки й члени­кореспонденти РАН підписали резонансну заяву, де оголосили: в разі здійснення «реформи» вони виходять із академії, яка фактично втрачає свою наступність щодо структури, заснованої Петром І.

Але влада вирішила йти до кінця, й у вересні реформу (з певними косметичними змінами) було ухвалено остаточно. Учені втратили контроль за майном своїх інститутів. Сього­дні загальний настрій російських колег можу окреслити як глибоку депресію. І все ж ризикну стверджувати: навіть кінець «сьогоднішньої» РАН іще не означатиме кінця російської науки. Бодай тому, що наука потрібна російській державі з її імперськими інтенціями. Потрібна для національного престижу і створення нових національних технологій (не останньою чергою військових). Хоча, найпевніше, російські чиновники (з їхніми відомими специфічними якостями) не будуть для цієї науки ефективнішими менеджерами, аніж досі ними були академіки й члени­кореспонденти РАН.

А ось для України реформа за російським рецептом може мати значно трагічніші наслідки. Відомо, що в нас теж не бракує охочих «ефективніше» розпорядитися землями й майном НАН та галузевих академій. І російська реформа викликає природну спокусу реалізувати щось подібне й в Україні. Здійснити це буде порівняно нескладно: «наукового лобі» у владі тепер фактично немає, а більшість експертів (і з владного, і з опозиційного боку) переконані, що НАН є віджилим «сталінським» дітищем. І переконати їх у тому, що, по­перше, її створив зовсім не Сталін, а гетьман Павло Скоропадський, а, по­друге, аналогічні академічні структури досі успішно працюють не лише в комуністичному Китаї, а й у демократичних Німеччині, Франції, Польщі, нікому досі так і не вдалося. Як не вдалося переконати цих експертів і в тому очевидному факті, що НАН навіть в умовах хронічного безгрошів’я досі примудряється продукувати не лише фундаментальні результати світового рівня, а й «проривні» технології (котрими, на жаль, більше цікавляться за кордоном).

І якщо НАН буде «реформовано» саме за нинішнім російським сценарієм, це реально означатиме кінець природничих і технічних наук в Україні. Адже досі українська наука якось існувала, бо НАН керували консервативні, але залюблені в науку академіки (при цьому НАН залишалася, напевно, останньою в сьогоднішній Україні великою державною структурою, де призначення на керівну посаду здійснюється за фаховими критеріями, а не заради бажання забезпечити «хлібне місце» потрібній людині). У разі, якщо українською наукою керуватимуть, наприклад, міністерські чиновники, то нинішні проб­леми в середній школі, університетах, системі атестації наукових кадрів уявлятимуться дріб’язком.

Першу «спробну кулю» в Україні було запущено торік улітку. У парламенті несподівано з’явився урядовий законопроект, що передбачав «право» НАН і галузевих академій «доб­ровільно» відмовлятися від «непотрібних» земельних ділянок (чинним законодавством відчуження академічних земель не передбачене). За цим одразу ж побачили погано завуальоване бажання розпочати «дерибан» академічних земель уже сьогодні. Поки що законопроект удалося заблокувати на рівні профільного Комітету з питань науки і освіти, де опозиція має більшість. Але ризик його ухвалення в разі внесення до сесійної зали залишається високим. Одна деталь: російські комуністи принципово виступали проти «реформи» РАН, а от наші підтримали урядовий законопроект про позбавлення академій «зайвої» землі.

Чи потребує НАН змін? Запитання риторичне. Не викликає сумнівів: академія неминуче повинна модернізуватися, оплата наукової праці має залежати від реальних здобутків (сьогодні все ще панує радянська «зрівнялівка»), а система оцінювання цих здобутків – відповідати світовій. І в цьому сенсі багатьох не задовольнила нещодавно ухвалена в НАН концепція її подальшого розвитку, в якій критики побачили бажання нічого істотно не змінювати.

Але щоб зміни (коли вони таки почнуться) не перетворилися на колапс, потрібно пам’ятати: сьогоднішня Україна через низку причин політичного й економічного штибу не має, на жаль, шансів у найближчому майбутньому перейти до англосаксонської університетської системи організації науки (бо там університети мають великі гроші й необмежену автономію – а ні того, ні другого їм в Україні нині ніхто не дасть!). Реальний вибір, що стоїть перед українською наукою сьогодні, — це або збереження академічної системи (що аж ніяк не виключає потреби посиленого накачування «наукових м’язів» університетів і поступового розумного реформування самої НАН), або ж загибель цілих наукових напрямів, які сьогодні визначають науково­технічний прогрес. Адже від ліквідації академії не виграє ніхто: якщо сьогодні загинуть біологічні чи фізичні установи НАН, то завтра безнадійно захиріють і відповідні факультети університетів.

…Пізнається в порівнянні

І насамкінець. Плануючи зміни, слід виходити з реального нинішнього стану української науки й реальних суспільних потреб. А для цього спробуймо підбити короткі підсумки.

1. Україна ще зберігає потужну за світовими мірками науку, здатну за низкою напрямів (матеріалознавство, теоретична фізика і математика, радіоастрономія, інформатика і системний аналіз, аграрна наука тощо) продукувати фундаментальні й прикладні результати світового рівня. При цьому ефективність роботи українських науковців із показником віддачі, співвіднесеної до обсягу фінансування (7,17 опублікованих статей у міжнародній наукометричній базі Scopus на 1 мільйон доларів фінансування в 2011 році), у 4 рази перевищує аналогічний показник Росії, у 5 разів – США, у 7 разів – Японії. За інтегральним показником кількості та якості наукової продукції Україна все ще перебуває в двадцятці провідних держав світу. Ми ще здатні виробляти сучасні «проривні» технології за широким переліком напрямів.

2. Водночас рівень підтримки цієї науки державою вкрай низький (0,29% ВВП у 2012 році, 0,27% ВВП у держбюджеті 2014 року проти 3,05% — в Ізраїлі, 1,9% — у США, 1,23% — у ЄС­27, 1,1% — у Китаї). Витрати на одного дослідника на рік в Україні становлять близько 10 тисяч доларів (у США — 260 тисяч, у ФРН — 245, у Індії — 127, у Китаї — 74, у Росії — 60 тисяч).

Недофінансування науки супроводжується створенням перешкод для самостійного заробляння коштів (такі кошти для державних наукових установ автоматично потрапляють до спецфонду бюджету, й установи фактично не можуть розпоряджатися ними на свій розсуд), розвитку міжнародного наукового співробітництва тощо.

Наслідками здійснення фактично ворожої до науки державної політики за двадцять років стали:

– зменшення втричі (з 300 тисяч до приблизно 100 тисяч) загальної кількості дослідників, у т. ч. у галузі технічних наук, які визначають науково­технологічний прогрес — у 3,5 разу (водночас у 5,6 разу збільшилася кількість політологів, у 3,5 разу – юристів);

– зменшення у 3,3 разу кількості зайнятих у інноваційній сфері (у США та ЄС цей показник зріс удвічі, у Південно­Східній Азії – вчетверо);

– зниження престижу наукової праці, загальне «постаріння» української науки, масова еміграція наукової молоді (за кордон або в інші сфери діяльності);

– зниження (з 56% до 11%) частки інноваційно активних підприємств (у ЄС таких близько 60%).

В особливо тяжкому становищі опинилася університетська наука (зокрема, через безпрецедентно високе лекційне навантаження викладачів). Деякі сфери вітчизняної науки (переважно соціогуманітарні) суттєво вражені корупцією, набуло поширення явище плагіату, захисту «замовних» дисертацій бізнесменами й чиновниками тощо.

3. Також у державі немає механізмів вироблення і здійснення єдиної наукової політики, відсутні єдиний орган влади, який цим опікувався б, а також механізми ефективної грантової підтримки робіт за пріоритетними напрямами (бюджет Державного фонду фундаментальних досліджень у 2014 році скорочено на третину — до близько 20 мільйонів гривень, а аналогічних приватних фондів просто немає).

Відсутня національна інноваційна система (національна економіка сьогодні фактично не зацікавлена в розробках українських учених), а єдині ефективні «острівці інноваційності» — технопарки зруйновано в 2010 році ухваленням Податкового кодексу.

4. За нинішнього обсягу фінансової підтримки з боку держави розмови про «реформу» української науки є безглуздими. Вона й так за умов, коли за всіма світовими наукометричними канонами мусила б уже загинути, виживає за рахунок ентузіазму самих учених.

Тим часом українська наука гостро потребує:

– істотного (в рази) збільшення обсягів підтримки, диверсифікації її каналів (у тому числі із залученням приватних і закордонних джерел);

– усунення численних бюрократичних обтяжень, які перешкоджають роботі науковців і наукових установ;

– створення дієвих механізмів залучення до наукової сфери молоді (за допомогою гнучкої системи грантів, надання відомчого житла тощо);

– утвердження демократичних засад формування наукової політики у форматі діалогу держави з фаховими спільнотами;

– відродження нормальної моральної атмосфери, за якої сама наукова спільнота буде здатна відкидати й засуджувати явище плагіату;

– створення сучасної інноваційної системи, яка включала б технологічні й наукові парки, венчурні фонди тощо;

– повноцінне входження української науки в європейський і світовий дослідницький простір.

Виконання цих завдань неможливе без зміни пріоритетів державної політики (з побудови поліцейської держави на побудову сучасної високоосвіченої і високотехнологічної країни) і без створення в структурі виконавчої влади єдиного органу, відповідального за вироблення й здійснення державної науково­технологічної політики.

При цьому окремим надзав­данням для суспільства є збереження наукового потенціалу НАН України, втрата котрого автоматично означатиме втрату Україною і теперішніх позицій передової наукової держави, і будь­яких надій на «високотехнологічне» майбутнє. Бо сучасна наука – це надскладна система, що створюється десятиліттями. Зруйнувати її можна швидко, а відновити «з чистого аркуша» майже неможливо, що підтверджує досвід Бразилії, Мексики, Ірландії та Туреччини, які вкладають казкові за українськими мірками гроші, аби створити в себе сучасну науку, але досі не досягли ще й сьогоднішнього українського рівня.

Автор: Максим СТРІХА