Незнання норм кримінального процесу, чи небажання правоохоронних органів і суду виконувати Закон щодо звільнення від відповідальності учасників акцій протесту та мирних зібрань

Останнім часом у правовому полі України склалася парадоксальна, на перший погляд, ситуація, коли правоохоронні органи і суди ухиляються від виконання Закону України № 712-VII від 19.12.2013 року «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань». Попри те, що для виконання цього закону було надано всього 10 днів (тепер немає сенсу обговорювати недостатність цього часу), після закінчення цього терміну спочатку пролунали обережні заяви одного з керівників Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, голови Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, після них – Генерального прокурора України, а далі – інші прокурори і судді почали нав’язувати суспільству думку про те, що цей закон, начебто, неможливо виконати. Не зважаючи на те, що цей закон був проголосований не простою більшістю народних депутатів, у т.ч. і провладних фракцій, а конституційною більшістю, яка має право навіть змінити Конституцію. І врешті, підписаний Президентом України – гарантом Конституції, без будь-яких зауважень, право вето він не застосовував.

  Тому для мене загадка, як можуть прокурори і судді ігнорувати цей закон. Відповідей на це питання дві: або вони не знають норм нового Кримінального процесуального кодексу України, або влада «передумала» виконувати цей Закон із політичних мотивів.

Не зупинятимуся на суспільно-політичних складових такої ситуації. Для її дослідження є відповідні політологи, політики, народні депутати, які на цьому розуміються значно краще.

Зупинюсь лише на правовій стороні проблеми. Я теж можу погодитись, що цей закон не є ідеальним, не в усіх його статтях чітко визначений зміст понять окремих норм. Але той самий КПК України 2012 року мав не менші огріхи, та застосовується вже другий рік. Хочу нагадати декому із провладних юристів, в т.ч. і з числа народних депутатів, які з цього приводу висловлювались приблизно так: рано ще його критикувати, тим більше – вносити до нього зміни, треба виконувати, напрацювати судову практику, а пізніше будемо його підкореговувати. Попри явні недоліки і прорахунки нового КПК, ми чомусь не чули критичних висновків, вибачте, ні керівників касаційної судової інстанції, ні НААУ(Національна асоціація адвокатів України) та ВКДКА України, ні тим більше – керівників ГПУ. Навпаки, поширювалися лише тези схвального змісту. І це тоді, коли КПК не має разового характеру, ухвалений у неконституційний спосіб, без урахування тисяч поправок, зауважень і доповнень.

Разом із тим, названий вище закон, ухвалений ВР України в межах своїх повноважень і конституційним способом, є нормативно-правовим актом разової, дії і має бути застосований як закон, який розширює права та обов’язки особи відповідно до змісту ст. 22 Конституції України, де чітко зазначено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені Основним Законом України, не є вичерпними, а при ухваленні нових Законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод. Тобто, новий Закон лише передбачив ще один спосіб захисту порушених прав людини і громадянина та є, відповідно до ч. 2 ст. 1 КПК України, частиною кримінального процесуального законодавства.

З урахуванням викладеного, дозволю собі не погодитись із позицією правоохоронців і суддів щодо неможливості виконання названого вище закону та донести суспільству іншу думку, свою особисту.

Міф перший (він же головний) – «цей Закон не може бути застосований на практиці ні правоохоронними органами, ні судом через відсутність в законодавстві механізмів його реалізації», в т.ч. і наявності такої підстави для звільнення від відповідальності та покарання.

У зв’язку з цим хотілося б нагадати прокурорам і суддям, що відповідно до частини шостої статті 9 КПК України, у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу, зокрема щодо верховенства права та дотримання законності під час здійснення кримінального провадження.

Більше того, зазначене в лапках не відповідає дійсності, оскільки в статті 1 цього Закону прямо названі дії і рішення, на які розповсюджується закон, а саме: «акції протесту та масові заходи у період з 21 листопада 2013 року і до дня набрання чинності цим Законом», а також названо коло суб’єктів, на яких він розповсюджується, а саме: на «осіб, які були учасниками акцій протесту та масових заходів у цей період».

Проаналізувавши уважно положення Закону № 712-VII, також необхідно дійти висновку про те, що після набрання ним чинності не вважаються злочином дії та рішення осіб, які були учасниками акцій протесту та масових заходів на території всієї України у період з 21 листопада 2013 року і до дня набуття чинності цим законом. Тобто Закон № 712-VII фактично декриміналізує такі дії, а не є підставою для звільнення цих осіб від кримінальної відповідальності за вчинені злочини, як це може мати місце в зв’язку з, наприклад, актом амністії чи іншими, передбаченими Кримінальним кодексом України, обставинами, зазначеними в розділі ІХ.

Правовий інститут декриміналізації злочинів не є новим ні для кримінального права, ні для кримінально-процесуального законодавства України.

Так, поняття злочину закріплено в ч.1 ст. 11 Кримінального кодексу України 2001 року, №2341-ІІІ, а саме: «злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочинів». При розбіжностях між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом (п. 4 листа Мінюсту України №758-0-2-08-19 від 26.12.2008 р. «Щодо практики застосування норм права у випадку колізій»). Оскільки Закон № 712-VII є спеціальним стосовно КПК та КК України, а також, ухвалений пізніше за ці два Кодекси, то їх повинні застосовувати з урахуванням положень Закону № 712-VII.

При цьому слід зазначити, що, згідно з ч. 1 ст. 5 Кримінального кодексу України, закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, має зворотну дію в часі, тобто його дія поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності. Тому Закон №712-VII може і повинен бути застосовуваний до дій, які відбулися до набрання ним чинності.

Далі наводжу наявний в національному законодавстві механізм застосування такої декриміналізації за названим Законом:

Перше. Відповідно до п.4 ч.1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України 2012 р., кримінальні провадження закриваються в разі, якщо набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою.

Друге. Частиною 3 ст. 284 КПК, 2012, передбачено право слідчого винести постанову про закриття кримінального провадження з підстав:

–       – відсутності події кримінального правопорушення;

–       – відсутності в діянні складу кримінального правопорушення;

–       – набрання чинності закону, яким скасовано кримінальну відповідальність за діяння, вчинене особою.

Третє. Якщо особі оголосили про підозру у вчиненні злочину, який в подальшому був декриміналізований, прокурор, керуючись п.1 ч.2 ст. 283 КПК, 2012, зобов’язаний у найкоротший строк закрити кримінальне провадження.

Четверте. В разі надходження до суду з обвинувальним актом кримінального провадження по обвинуваченню особи у вчиненні злочину, який декриміналізований, тобто після набрання чинності закону, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене такою особою, суд закриває провадження ще в підготовчому засіданні, на підставі п.2 ч.3 ст. 314 КПК, 2012. А якщо на момент набуття таким Законом чинності вже розпочато судове слідство, то суд повинен винести цій особі виправдувальний вирок на підставі ч.1 ст. 373, п.п.1, 2 ч.1 ст. 284 КПК, 2012. 

П’яте. В разі засудження таких осіб на час дії цього закону, необхідно застосовувати положення ст. 74 ч. 2 КК України, де чітко зазначено, що особа, засуджена за діяння, караність якого скасована Законом України, негайно звільняється від покарання. Такі справи підлягають перегляду на підставі ст. 4 цього закону за правилами перегляду судових рішень апеляційною чи касаційною інстанцією (ст. ст. 417, 440 КПК України).

Другий міф – «Закон не може бути застосований, оскільки в ньому чітко не визначено коло осіб, на яких він поширюється, та які масові заходи маються на увазі».

Це також є надуманою, на мій погляд, причиною не виконувати на практиці положення Закону № 712-VII, оскільки підтвердження чи спростування того факту, що особа була «учасником акцій протесту та масових заходів» здобувається в ході досудового розслідування заяви чи повідомлення про злочин після їх реєстрації в Єдиному реєстрі досудових розслідувань. І ніяких проблем у визначенні суб’єктів застосування цього закону не повинно взагалі бути.

Цілком правильним є визначення кола таких осіб і в листі Голови комітету Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності А. Кожемякіна, де зазначено, що цей закон має бути застосований до осіб, які брали участь у проведенні акцій протесту та масових заходах, висловлювали громадську позицію, пов’язану з несприйняттям великою частиною населення України відкладення підписання Угоди про Асоціацію з ЄС. Це підтверджується і Пояснювальною запискою до цього законопроекту, яка була покликана пояснити суб’єктам права законодавчої ініціативи мотивацію і мету ухвалення цього закону.

Також, на нашу думку, при його застосуванні не слід звужувати і поняття «масових заходів», оскільки такі протестні дії відбувались по всій Україні, а не тільки в місті Києві, і були ініціативою пересічних громадян, не байдужих до подальшої долі своєї держави, які використовували для висловлення протесту не тільки спеціально організовані акції, як от пікети чи демонстрації, а й інші масові заходи, що відбувались у цей самий час.

Міф третій – «даний закон не може реально бути застосований протягом десяти днів з дня набрання його чинності».

Навіть якщо цей термін є недостатнім, це зовсім не означає, що непотрібно виконувати цей закон. Порушення цього 10-ти денного терміну не є підставою для ухилення уповноважених осіб від його виконання. Бездіяльність правоохоронних органів і судів щодо невиконання названого закону не повинна бути перешкодою для поновлення прав громадян, які підпадають під дію цього правового акту.

Як вже було зазначено, чинне законодавство має реальний механізм реалізації положень Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань». Тому навпаки, відвертий «саботаж» (як про це в ЗМІ небезпідставно не раз заявляли деякі політики і громадські діячі) правоохоронними органами та судами його положень має бути підставою для притягнення до відповідальності винних у цьому службових осіб у відповідності до вимог діючого законодавства.

Більше того, принагідно хотів би нагадати про кримінальну відповідальність за ст. 372 КК України, тобто за притягнення завідомо невинного (в цьому разі вищезгаданих учасників акцій протесту та масових заходів) до кримінальної відповідальності, яку ще ніхто не скасував.

Джерела 

1. Закон України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» № 712-VII.– [Електронний ресурс] – Режим доступу: //zakon2.rada.gov.ua.

2. Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України № 4651-VI від 13 квітня 2012 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 9–10; № 11-12; № 13. – Ст. 88.

3. Кримінальний кодекс України, Закон України  № 2341–III від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.

4. Конституція України, Закон України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 30. – Ст. 141.

5. Закон України «Про прокуратуру», Відомості Верховної Ради України, 1991, № 53, Ст. 793.

6. Закон України «Про міліцію», Відомості Верховної Ради України, 1991, № 4, Ст. 20.

7. Закон України «Про Службу безпеки України», Відомості Верховної Ради України, 1992, № 27, Ст. 382. 

8. Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави», 2003, № 46, Ст. 366.

Автор: Олексій БАГАНЕЦЬ