передплата Українською | In English

№8, квітень 2007

Малиновий дзвін на зорі

Поділитися:

Двадцять років тому в Луцьку в замку Любарта створено унікальний музей дзвонів. Тут зібрано найкращу в Україні колекцію. Донедавна не мав також аналогів і фестиваль дзвонарського мистецтва «Благовіст Волині».

Вслухайтесь у тишу Великодньої ночі. Здається, все спить. Аж раптом «бам-м-м, бам-м-м, бам-м-м». Це церковні дзвони сповіщають мешканцям Луцька про воскресіння Христове. Ось чути малинові звуки дзвонів кафедрального Святотроїцького собору, а потім – найстарішої у місті Покровської церкви і сусідньої з нею такої само сивочолої Хрестовоздвиженської, храму Всіх Святих землі Волинської... Ще мить і різноголосі урочисті звуки заповнюють усе довкруги.

На щастя, в Луцьку знайшлися люди, яким була не байдужа доля церковних реліквій. Наприкінці 1980-х років група працівників луцького історико-культурного заповідника «Старе місто» доклала чимало зусиль, щоб зібрати по закритих храмах ще вцілілі дзвони. Цими ентузіастами були колишні працівники заповідника Віктор Іржицький, який, до речі, став його першим директором, Петро Троневич, Галина Марчук, Борис Сайчук (на жаль, уже покійний), нинішній директор «Старого міста» Тарас Рабан, а також професор зі Львова Павло Жолтовський (теж нині покійний).

Їм довелося переконувати тодішнє начальство, що дзвони – не лише церковний атрибут. Мабуть, саме тому з'явилися в експозиції дзвоники шкільні, залізничні й поштові, дзвоники-тронки, корабельні ринди, наддужні і нашийні (шаркуни) дзвоники для кінних трійок та інші. Згадали тоді й про Бухенвальдський дзвін, і про дзвони білоруської Хатині. Експозиція створеного 1988 року музею від цього теж виграла.

Найстаріший у колекції дзвін вилито ще 1647 року. Є тут роботи відомої російської фірми Олов'янішнікових, Фільчинських з колишньої Станіславщини (Івано-Франківщини), роботи австрійських, румунських і, звісно, волинських ливарників.

Заступник директора заповідника Валентина Буднікова, яка разом із колегами збирала цю колекцію, переконана, що перші дзвони на землях України виливали саме на Волині. Про це свідчить запис у Галицько-Волинському літописі (1288): «Князь Владимир Василькович отлил колокола дивны слышаньем, каких не бысть во всей земли». Вони були призначені для церкви волинського містечка Любомль. Зображення дзвонів знайшли і на залишках відкопаної на території замку церкви Іоанна Богослова (ХІІ століття). Символічно, що завершує експозицію дзвін із наймолодшого міста нашого краю Нововолинська. Бо саме Нововолинський ливарний завод першим у наш час розпочав виробництво церковних дзвонів. Найбільший з них, восьмитонний, нині – на дзвіниці Михайлівського Золотоверхого собору в Києві.

З відкриттям у замку Любарта цього музею пов'язане зародження ще однієї мистецької традиції: проведення свят дзвонарського мистецтва «Благовіст Волині». Найкращі майстри краю та гості демонструють тут своє вміння гри на дзвонах. Такого свята в Україні донедавна ніде не було. Є в Росії: в Архангельську, Ростові Великому, Суздалі.

Починаючи з 1992 року вже проведено десять таких фестивалів. Спочатку вони традиційно відбувалися другого великоднього дня. Потім, оскільки більшість учасників «Благовісту» задіяні в пасхальних богослужіннях, довелося перенести свято на іншу пору. Одним з авторів ідеї свята, його незмінним учасником є голова Волинської обласної організації товариства охорони пам'яток історії та культури Галина Марчук:

– За фахом я історик. Працювала в різних наукових установах. Дзвонарством захопилася, коли прийшла працювати в історико-культурний заповідник, який тоді саме створювали. Тоді й виникла ідея відновити дзвіницю, що навпроти Петропавлівського костелу, повісити на неї дзвони. Почали шукати, хто ті дзвони вилив би. Хотіли навіть муляжі повісити. Вирішили поїздити по закритих церквах Волині. Храми були зруйновані, на дзвони ніхто не звертав уваги, чомусь їх не взяли на облік як твори мистецтва, а здавали на металобрухт. Назбирали так майже 90 дзвонів і вирішили зробити в замку виставку. Дуже хотілося, щоб відвідувачі могли чути їхні мелодії. Оскільки є відомості, що тридцятиметрову Владичу вежу використовували як дзвіницю, то саме в ній і розмістили експозицію, а на останньому поверсі – дзвіницю. Нам допомагав її створювати викладач музичного училища імені Гнєсіних, що в Ленінграді, Валерій Петрович Лоханський. Там було 25 дзвонів. На той час в Архангельську вже проводили фестивалі «Северные колокола». Потім при АН СРСР академік Раушенбах створив асоціацію дзвонарського мистецтва, до якої ввійшли і науковці, і музиканти, а також дзвонарі-самоуки. Конференції відбувалися в Москві, Ростові Великому, Суздалі. Я теж їздила на кілька конференцій. Одночасно організовували й фестивалі дзвонарів.

Щоправда, виникали й деякі розбіжності. Хто мав музичну освіту, почали казати, що треба писати музику для дзвонів, що самоукам там немає що робити. Хоч, як я знаю, музику для дзвонів ніколи не писали. Просто на другий день Пасхи дзвіниця була відкрита. На неї піднімалися бажаючі, дзвонили й по тому вибирали, хто має слух. Не знаю, як вони там тепер працюють, бо не маю матеріальної можливості їздити до Росії на ці конференції.

Спочатку дзвіниця була в нас на Владичій вежі. Щонеділі ми влаштовували півгодинні концерти. Потім почали відкривати церкви, тому парафіяни хотіли знайти своє майно, зверталися, щоб заповідник повернув їм дзвони. І так дзвіниця в нас розкомплектувалася. Згодом ми зробили дзвіницю внизу біля замкової стіни. Закупили для неї на Нововолинському ливарному заводі дев'ять нових дзвонів. І вже там проводили фестивалі «Благовіст Волині». Пізніше побудували дзвіницю біля відкопаних залишків церкви Іоанна Богослова (ХІІ століття).

– І хто бере участь у ваших фестивалях?

– Торік провели вже десятий фестиваль. Були дзвонарі з греко-католицької церкви зі Львова, з Української православної церкви (УПЦ) – монахині, УПЦ Київського патріархату. Тобто тут немає поділу на конфесії. Мистецтво всіх об'єднує. Кожен раз приїжджають на фестиваль нові дзвонарі. Приїжджає молодь. Дзвонарям у церкві грошей не платять. А жити якось треба. Переважно це стає справою літніх людей. У селі Липне Ківерцівського району мешкає Іван Юхимович Сорока. Він на всіх десяти фестивалях був. Уже підготував двох добрих дзвонарів.

– Хто вас залучив до цієї рідкісної справи?

– Коли Валерій Лоханський приїжджав допомагати нам облаштовувати дзвіницю, тоді й захопилася. Відтоді й граю на дзвонах.

– Фестиваль дзвонарів у Луцьку єдиний в Україні?

– У Дніпропетровську на острові є монастир УПЦ. Там також зробили дзвіницю, купили 15 дзвонів у Нововолинську. У 2006 році в них уже другий фестиваль дзвонарів відбувся. Допомагала їм налаштувати ту дзвіницю, брала участь у фестивалі. Нині хочемо створити в Луцьку центр дзвонарського мистецтва, де можна було б навчати гри на дзвонах усіх бажаючих незалежно від конфесії.

– Галино Степанівно, а чи потерпали ви через своє захоплення?

– І через таке довелося пройти. У 1988 році, коли ми почали працювати тут над створенням дзвіниці, до нас звернувся священик із кафедрального Святотроїцького собору, на жаль, нині вже покійний, отець Адам. Мовляв, чи не можна нам у соборі задзвонити. А там дзвони на той час було знято. Тоді в церквах не дзвонили. Ми з Валерієм Лоханським підійшли до собору, подивилися, що, як. Підняли дзвони на дзвіницю. Провели репетицію, попередньо обмотавши язик дзвона рушником. А вже на Великоднє свято дзвін ударив на всю силу. За це мене ледь з роботи не вигнали. Яких лише дурниць не вигадували, мовляв, дзвін заважає хворим розташованої неподалік обкомівської лікарні. Хоч з історії відомо, що церковними дзвонами відганяли різні пошесті, навіть чуму й холеру. Нечиста сила їх теж не витримує.

– Голоси церковник дзвонів різняться не лише за звуком, а й за змістом?

– Вони підлаштовувалися під різні події. Якщо лунає сумний дзвін із переборами, значить хтось помер. До того ж була відмінність, коли померла жінка, а коли – чоловік. Люди, працюючи в полі, перебуваючи далеко від церкви, чули, що відбулася така подія. Зовсім інакше звучать дзвони, коли супроводжують обряд вінчання, чи хресну ходу на Великдень або скликають віче. Якщо гарні дзвони, якщо талановитий дзвонар, то це справді музика, звуки якої беруть кожного за душу.

Фото автора.

Автор: Микола Якименко

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №11/2016 №11
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Мінцифри: Україна піднялася в рейтингу індексу електронної участі ООН Сьогодні, 27 листопада

В Європі вперше судитимуть дипломата з Ірану за тероризм Сьогодні, 27 листопада

Заступник Шевченка став членом наглядової ради Нацдепозитарію Вчора, 26 листопада

Профспілка "Антонова" має намір судитися через створення наглядової ради Вчора, 26 листопада

США відтермінували блокування TikTok Вчора, 26 листопада

Громадська рада Нацкомісії з тарифів хоче, аби "Нафтогаз" продавав газ на біржі  25 листопада

У Криклія заперечили інформацію про можливе звільнення: "Міністр працює" 25 листопада

Криклій може втратити крісло міністра інфраструктури – джерело 25 листопада

Новини 24 листопада: ФОПам роздадуть по 8 тисяч, українцям анулюють борги, на новорічні свята хочуть локдаун 25 листопада

Допомогу бізнесу хочуть фінансувати з ковідного фонду 24 листопада