передплата Українською | In English

№23, грудень 2013

Вона розповідає не людські історії - вона розповідає життя

Поділитися:

Еліс Манро вважали реальною претенденткою на літературного Нобеля далеко не один рік. Іще на початку ХХІ століття про неї говорили, як про чи не найвідомішу канадську письменницю, творчість котрої цілком заслуговує на цю премію. Вона широковідома в англомовному культурному просторі, передусім у Північній Америці. Проте українською мовою на момент присудження їй Нобелівської премії 2013 року жоден її текст не був перекладений. Художнє уявлення про неї дають хіба що окремі переклади російською. Творчий формат Еліс Манро – коротка проза, точніше – оповідання й новели, що надійно закріпили за нею у світі статус сучасного класика.

Ключовими персонажами творів Еліс Манро нерідко стають жінки. Вона передає фізіологію єства і внут­рішній побут жіночої натури. Жінка в її оповіданнях майже завжди залежна – залежна від «проблеми чоловіка». Й Еліс Манро визнає легітимність і, очевидно, фундаментальну необхідність такої залежності. Жінка в її текстах існує задля сімейних турбот і клопоту, хоча й не факт, що в сім’ї здійсняться її заповітні бажання.

Те, як жінки в цих оповіданнях із підсвідомою настійливістю шукають його, свого чоловіка, а якщо ширше – одного­єдиного свого мужчину, рельєфно ретрансльовано оповіданням «Жереб». Двадцятиоднорічна Джулієт, фахівець із класичної філології, яка, зокрема, захоплюється давньогрецькою культурою та міфологією і вже працює над дисертацією, після неочікуваного й несподіваного листа від мужчини, з котрим півроку тому мимохіть познайомилися в потязі й про якого, звісно, дуже мало знає, відважується на доволі авантюрний крок – поїхати до нього в поселення Китова Затока. Вона не має певних намірів (або не хоче зізнаватися собі в тому, що вони таки є), а єдине, що відчуває, то це потяг до нього, до своїх сподівань­розрахунків на сімейне життя й те, що не може не здійснити цієї авантюрно­химерної мандрівки. Після всіх сумнівів та вагань Джулієт усе ж приходить додому до Еріка. Й хоча він виявляється старшим, аніж їй видалося під час знайомства в потязі, стається те, чого вона, вочевидь, найсильніше бажала: Джулієт залишається в Еріка назавжди. Дім віднайдено, долю влаш­товано. Хіба не в цьому сенс жіночого існування?

Хоча своє перше оповідання «Виміри Тіні» (1950) Еліс Манро вдалося опублікувати ще в молодому віці, коли їй було 19, дорога до першої збірки оповідань виявилася аж ніяк не простою й пролягла майже через двадцять прожитих років. Книжка «Танець щасливих тіней» (1968) вийшла друком, коли авторка вже здобула чималий життєвий досвід, «колекцію» почуттів, спостережень і житейських сюжетів. Вона також зрозуміла: в літературній справі не має бути значних пауз. Тож через три роки видала наступну книжку – «Життя дівчаток і жінок» (1971). Після цього з методичною послідовністю виходять нові збірки її оповідань: «Щось я хотів сказати Вам» (1974), «А хто ти, власне, така?» (1978), «Супутники Юпітера» (1982), «Прогрес кохання» (1986), «Друг моєї юності» (1990), «Відкриті секрети» (1994), «Кохання гарної жінки» (1998).

У ХХІ столітті вона ще інтенсивніше почала писати й видавати книжки оповідань, з­поміж яких варто виокремити «Кохання не губиться» (2003), «Вінтаж Манро» (2004), «Погляд зі скелі Замку» (2006), «Забагато щастя» (2009), «Дороге життя» (2012). За Еліс Манро міцно закріпився статус класика канадської прози й авторитетної англомовної письменниці. Цілком закономірно, що врешті вона стала лауреатом міжнародної Букерівської премії (2009). Одна з наскрізних, лейтмотивних проблем, що її обсервує Еліс Манро, – людська індивідуальність у контактах з іншими людьми. У цих контактів завжди є конкретні вияви – передовсім почуттєві, вербальні, поведінкові, на «деталюванні» яких і зосереджується її погляд. Її персонажі зазвичай відкриті або схильні до того, щоб відкритися перед іншими людьми чи в контексті повсякденних житейських колізій. Інакше кажучи, за Еліс Манро, людська особистість може бути будь­якою за своїми побутовими звичками чи внутрішніми ознаками­властивостями – тільки не закритою. Закритість для них – це вічний шах самому собі, ситуація духовного пату, стан почуттєво­розумового вакууму. А завдяки відкритості до оточення її персонажі врешті встановлюють найпотрібніший контакт – контакт із самим собою, що й слугує для них етичним критерієм умотивованості власного побутування.

Еліс Манро насамперед зосереджує погляд на живому, неприбраному житті. Її оповідання щільно заселені персонажами, які зазвичай пов’язані з Північною Америкою та Європою. Вони багатогранно вживлені в повсякденний житейський побут, і цього побуту в її текстах ніколи не буває замало. А це небезпідставно провокує думку про те, що письменницю найперше цікавить незмінно­нескінченний побутовий мотлох, у якому, власне, й розгортається людське існування. Картинки строкатого й неоднорідного життя, з одного боку, вибудовують структуру, а з другого – становлять «осердя» її оповідань. За великим рахунком, вона розповідає не людські історії – вона розповідає життя.

У своїх оцінках західні інтелектуали нерідко порівнюють Еліс Манро з Чеховим. Безперечно, таке зіставлення для неї є дуже почесним і, можливо, дещо компліментарним. Британська перекладачка Марія Карп в есеї «Дослідження імпульсів» висловлює думку про романний характер текстів Еліс Манро: «Вважається, що вона пише оповідання, хоча за ємністю це майже романи». Теза ця, гадаю, є метафорично перебільшеною. Тексти Еліс Манро – це розгорнуті оповідання, що в ліпшому разі імітують романи. У них усе тримається на локальних вихідних ситуаціях і камерних внутрішніх колізіях, які навряд чи спроможні організувати ту щільність і «рентгенність» зоб­раження життєвих процесів, що властиві романній фактурі. Також гадаю, що стильного письменника­оповідача зовсім не обов’язково номінувати на жанр, який за природою не є для нього органічним.

Те, що цьогорічного літературного Нобеля віддали Еліс Манро, є важливою подією в контексті українських «пронобелівських» перспектив. Нобелівський комітет у своїх рішеннях, безперечно, зважує на концепцію літературної геоконтинентальності й прагне урізноманітнювати, поповнювати колекцію країн, що відзначені цією премією. Тому свого художнього нобеліанта отримала й Канада, яка, за всієї беззастережної поваги до неї та її духовних набутків, навряд чи належить до світових літературних лідерів.

Отже, є надія, що наближається й нобелівський час України. І нашим поетам, прозаїкам та есеїстам потрібно одне: невтомно працювати й регулярно видавати нові книжки, як це робила канадка Еліс Манро, а також на більш­менш пристойному рівні перекладатися й чекати того жовтневого дня, коли геокультурний вибір Нобелівського комітету зупиниться на представникові чи представниці української літератури. Питання, власне, полягає в тому, скільки ще доведеться чекати.

Автор: Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Меркель подзвонила Путіну – говорили про "нормандську зустріч" Сьогодні, 11 листопада

Молдова: соціалісти відкинули пропозиції прем’єрки для виходу з кризи Сьогодні, 11 листопада

Забудовник Оверко мстить прокурору Дмитруню замовними статтями за арешт будівництва Сьогодні, 11 листопада

Рада планує на цьому тижні ухвалити держбюджет-2020 Сьогодні, 11 листопада

Йоганніс переміг у першому турі виборів президента Румунії Сьогодні, 11 листопада

Новини вихідних: земельна реформа, Центренерго, указ Зеленського Вчора, 10 листопада

ЗМІ назвали імена російських донорів партії прем'єра Британії Вчора, 10 листопада

Дубілет пропонує відмовитись від захищених урядових стаціонарних телефонів Вчора, 10 листопада

Трамп збирається опублікувати текст ще одного дзвінка з Зеленським Вчора, 10 листопада

Гончарук: Я не вважаю, що Коломойський повертається 09 листопада