передплата Українською | In English

№23, грудень 2013

Вистраждане щастяВистраждане щастя

Поділитися:

До 100-річчя від дня народження академіка Миколи Амосова

Ім’я великого хірурга, ученого й громадянина Миколи Амосова знає весь цивілізований світ. З нагоди століття від дня його народження (6.12.1913) 2013 рік рішенням ЮНЕСКО оголошено роком Амосова в галузі медицини. До уваги наших читачів пропонуємо спогади відомого хірурга, котрий був знайомий з Миколою Михайловичем і поділився своїми враженнями від зустрічей і спілкування з ним.

«Хірургія була для мене стражданням і щастям». Ці слова Миколи Амосова лаконічно і влучно передають те, чим була для нього основна справа його життя – багаторічна, активна, виснажлива хірургічна діяльність.

Ще зі студентської лави для мене ім’я Амосова було символом усього нового в тодішній хірургії – операцій на легенях, інтубаційного керованого наркозу, який забезпечував саму можливість таких втручань у відкритій і розгерметизованій грудній порожнині, проведення операцій на досі майже недоступному для хірургів серці, що тоді заслужено вважалося вершиною хірургічної майстерності.

На жаль, у студентські роки познайомитися із завідувачем кафедри загальної хірургії санітарно­гігієнічного факультету Київського медінституту, де я навчався, не випало нагоди. Ми розминулися на рік – Амосов полишив педагогічну діяльність на кафедрі й перейшов до Інституту туберкульозу імені академіка Ф. Г. Яновського. Його директор
О. Мамолат, котрий очолював заклад ще з років своєї комсомольської молодості, реально оцінив потенціал Миколи Михайловича і перепрофілював «під нього» новий корпус, призначений для клініки лікування кістково­суглобового туберкульозу. То було досить мудре рішення, що визначило долю всього закладу – у його назві з’явився додаток «та грудної хірургії», а згодом від нього відділився новий інститут – серцево­судинної хірургії, який зажив світової слави і дістав ім’я свого засновника Миколи Амосова (так само, як і вулиця, де він розташований).

Перша наша зустріч відбулася 1955 року в клініці Миколи Михайловича. Працюючи фтизіохірургом у Фастівському протитуберкульозному диспансері на Київщині, я за згодою нашого головного лікаря раз на тиждень їздив до тубінституту набиратися досвіду. Щоправда, в мене був ще й інший інтерес, але без особливої надії на здійснення задуму. Після закінчення вишу і двох років практики я дістав рекомендацію на наукову роботу, але мій (навіть червоний) диплом санітарного лікаря відрізав усі шляхи до хірургічної перекваліфікації. А про працевлаштування до згаданого інституту можна було хіба що помріяти – адже там працював сам Амосов, оточений вочевидь такими самими хірургічними віртуозами…

Отоді­то мені пощастило побачити Миколу Михайловича зовсім поруч: товариші завели мене на операцію з видалення легені в одного з популярних тоді письменників. Амосов провів пульмонектомію блискуче, продемонстрував присутнім уражений раком орган, і своїм неповторним, дещо рипучим голосом резюмував: «Отака доля! А нещодавно в нього вдома ми коньяк пили… Не дивуйтесь – коньяк не хабар, а частина дружньої традиції. За хабар каратиму, не сумнівайтеся!».

Доля справді непередбачувана – за півроку я вже крокував на роботу до туб­інститутської експериментальної лабораторії з використання полімерних матеріалів у хірургії. А попереду – вгору, крутим узвозом – не йшов, а майже біг сам кумир молодого покоління хірургів, який нещодавно опублікував повість «Думки й серце». Вона вразила всіх нас. Ще б пак – її події відбувалися саме тут, на верхівці Байкової гори, а її герої ходили тими самими стежками прилеглої до тубінституту території…

Як ми сприймали Миколу Михайловича? Звичайно, з захопленням, дещо забарвленим смутком через те, що не взяв він мене в свою клініку на вакантну посаду анестезіолога. Вочевидь, надто багато для цього треба було походити міністерськими коридорами, а в нього ні часу, ані особливого бажання мати справу з такими інстанціями не було. Хоча, не відкидаю, причина, можливо, полягала й у тому, що я тоді не дуже його зацікавив…

Після кількох років роботи в лабораторії мені чи не вперше у світі вдалося створити і приживити песикам протези трахеї, її розгалужень на головні бронхи та самих бронхів. Це була новаторська ефектна робота, згодом захищена як кандидатська дисертація й опублікована в монографії, але спочатку вона викликала гостру недовіру московських колег, котрим такі операції не вдавалися. Мене звинуватили мало не у фальсифікації, але на захист несподівано став Микола Михайлович: «Гадаю, хлопець не бреше. Я обов’язково ознайомлюся з методикою. Здорово, якщо вийшло!».

Було то на з’їзді у Львові. Після повернення він, звичайно, не прийшов, але мене запам’ятав і при зустрічах пощипував: «Узяв би та й поїхав на периферію і там самостійно вшивав свої протези. Тут ніхто цим не займатиметься, а я на легенях більше не оперую…». Я тільки кивав у відповідь, бо як йому пояснити, що з моїм гігієнічним дипломом до «людської» хірургії мене ніхто не підпустить. Та й у самій клініці такі втручання можна робити, хіба що прикриваючись його іменем і авторитетом. Так і вийшло: перший мій протез через багато років вшила хворому учениця Амосова професор О. Авілова, але це вже зовсім інша історія.

Я не випадково назвав прихильниками Миколи Михайловича хірургів молодого покоління. Стара київська професура зустріла новоявленого генія багнетами: сивочолі діячі медицини підводились і виходили під час його виступів у Товаристві хірургів, бурчали, мовляв, приїхав із Брянська нас учити, а ми й самі годні голки з серця вий­мати. На що Амосов з трибуни парирував: «Даруйте, але із сідниці голку дістати важче, ніж із серця». І він, безперечно, мав рацію. Згодом тільки завдяки мудрості й далекоглядності Михайла Коломійченка, патріарха вітчизняної хірургії, напрочуд доброї людини, напруга поступово розрядилася, і Амосова, згнітивши серце, визнали.

Частенько пліткують, буцімто Амосова й Шалімова ще з Брянська, де свого часу обидва завідували хірургічними відділеннями, роз’єднували професійні ревнощі до успіхів одне одного, адже обоє були видатними хірургами ХХ сторіччя, та й доля звела їх на піку кар’єри в одному місті – Києві, де вони й завершили свій земний шлях. Як багаторічний співробітник Олександра Олексійовича, категорично відкидаю ті чутки. Досить згадати один лише епізод. Після захисту дисертації зятя Миколи Михайловича, нині професора, В. Мішалова, сам чув, як Амосов наставляв дружину Олександра Олексійовича: «Бережи Сашу, він наше народне надбання!». Гадаю, краще не скажеш.

Одна з наших зустрічей з Амосовим сталася в Москві, на конференції в Інституті клінічної та експериментальної хірургії, де його директор, міністр охорони здоров’я СРСР академік Б. Петровський виголосив свій маніфест гуманного ставлення до експериментальних тварин. В перерві, дорогою до буфету, Амосов тицьнув мене в бік своїм гострим кулачком: «Ну Юро, про твоїх тварин подбали. Ти радий?». То була, звісно, іронія, Амосов стримано оцінював роль експериментів на тваринах, та і я за словом у кишеню не поліз: «Ну, дорогий Миколо Михайловичу, будемо сподіватися, що так і до людей черга дійде!». Він хмикнув – ми зрозуміли один одного…

У тубінституті я кілька років ходив у комсомольських ватажках, був головою місцевого комітету профспілки, тож з Амосовим ми перетиналися на різних офіційних заходах. Сидячи у президії якихось зборів, він раптом запропонував мені увійти до складу групи з пересадки серця. Але я тоді займався пересадкою легені й був неготовим залишати цікавий для мене напрям. З пересадкою серця в Миколи Михайловича так і не склалося, вочевидь, через низьку технічну забезпеченість тодішньої вітчизняної медицини.

Академік поводився нестандартно і непередбачувано. Скажімо, під час святкування 10­річчя своєї клініки, міг заявити: «У нас багато корисних розробок. Але найбільшим нашим досягненням я вважаю те, що в наших туалетах
завжди є туалетний папір!». Жарт – не жарт, але навіть нині, коли цей учорашній дефіцит продають на кожному розі, у відповідних місцях клінік і лікарень його не
завжди побачиш… А ось такий випадок. Одна з секретарів ЦК компартії відвідала тубінститут, де її родича оперував академік. Оглядаючи територію, спитала: «А чи не побудувати вам, Миколо Михайловичу, нову клініку?». На що Амосов прямолінійно відповів: «Мені вже непотрібно…». І додав кілька несхвальних слів про своїх послідовників.

Утім, клініку таки збудували, а учні виявилися цілком достойними свого великого вчителя попри його скепсис. В Україні зросла ціла плеяда дуже здібних кардіохірургів – Г. Книшов, М. Зіньковський, Л. Сидаренко і, зрештою, винятково талановитий Б. Тодуров, який уславився першою в нашій країні пересадкою серця і, безперечно, може називати себе повноцінним амосівцем. Ще й мої вчителі – професори І. Слєпуха та Г. Горовенко, хоча і пройшли до тубінституту чималий трудовий шлях, однак вважали себе учнями й послідовниками саме Миколи Михайловича. То що вже казати про наступне покоління кардіохірургів – Амосов був і залишається їхнім прапором, який, хочеться вірити, з роками не зітліє.

Та не лише хірургії вчились ми в Амосова. Своїми літературними доробками і я, і, гадаю, й інші колеги з пером, як, наприклад, мій друг Юрій Щербак, завдячуємо йому, його стилю, його дещо категоричним і різким, та завжди відвертим і чесним книжкам. Писати, «як Амосов», було неможливо, але бодай іти протоптаною ним літературною стежкою – почесно й цікаво. Тож не можна не віддати йому належне і в царині літератури.

Мимоволі виникає запитання: чому в ХХІ столітті поки що немає таких яскравих, як наші вчителі, постатей у науці та практичній медицині? Чому деформувалися цінності у наш погано пристосований для вільної творчої думки час? Чому сучасна медицина викликає більше нарікань, а то й прямої ненависті в народі, ніж «семашківська», радянська? Думаю, річ не в самих медиках, добре освічених, вправних професіоналах. Державна медицина перетворюєтьcя на приватний «бізнес на крові», байдуже переступаючи через статті Конституції і свою колишню загальнодоступність. А гроші й милосердя – речі мало сумісні; відтак – невдалі реформи, ілюзорна боротьба з корупцією, невіра в безкорисливе ставлення до хворих… Тут жодні клятви Гіппократа не допоможуть – потрібні амосови (можливо, краще, не зважаючи на правопис, написати Амосови) з їхньою готовністю принципово й рішуче боротися за свої погляди.

На жаль, таких постатей нині не видно. А з нашими вчителями сьогодні можна зустрітися лише на Байковому кладовищі. Їх і поховано неподалік – скромне погруддя в Шалімова, пишний скульптурний витвір на могилі Миколи Михайловича. Обидва зображення мені видаються не дуже схожими на своїх прототипів, бо пам’ятаєш ці дорогі обличчя мінливими, такими, що реагують на різні переживання… Їхні фотографії оточують тебе в робочому кабінеті, їх просто неможливо забути… Такі люди не йдуть із буття, своїми справами вони в ньому залишилися назавжди. Щастя, що довелося бачити їх живими, активними, спілкуватися з ними, учитися в них – і за це ще і ще раз дякую долі.

Автор: Юрій ФУРМАНОВ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Іллєнко: Якщо влада замислиться щодо капітуляції, то ми зберемо ще більше людей, ніж шість років тому! Сьогодні, 09 грудня

Нова програма МВФ допоможе економіці України зростати швидше — Гончарук Вчора, 08 грудня

Євродепутати засипають Apple листами через "російський Крим" 07 грудня

Вибух у багатоповерхівці в Словаччині: 7 загиблих, 1 зниклий безвісти 07 грудня

Гончарук: чутки про окремі двосторонні переговори щодо газу — це маніпуляції 06 грудня

НАБУ взялося за "слугу народу" Холодова через табачні правки 06 грудня

Ринок землі: Арахамія сумнівається в ухваленні законопроєкту до кінця року 06 грудня

Криклій про пост Кравцова: я вирішив, що він хоче воювати на білому коні проти всіх 06 грудня

Маркарова розповіла про плани щодо скорочення держборгу 06 грудня

За крок до Майдану: стало відомо, чого насправді хоче українська опозиція 06 грудня