Варіант Левченка

Виставка живопису Віктора Левченка. Центральний будинок художника НСХУ. Київ.

Розтиражований стереотип, мовляв, людина творить, аби заповнити внутрішній вакуум, найчастіше не є життєздатним. Сублімаційне підґрунтя часто­густо виявляється маячнею. Насправді людина творить, коли переповнена бажанням висловитися та коли процес висловлювання відбувається всупереч чомусь.

Ідей та образів для майбутніх робіт у Віктора Левченка завжди – несила нести (його портативне помешкання з доволі скромною побутовою атрибутикою буквально заполонене картинами). А противаг – особистих втрат, крутих поворотів, нестатків, невизнаності – не бракувало ніколи.

Біографія художника могла б стати базисом драматичної повісті (чит. «Ефект умбри, або Гра світла й тіні», «Віче» № 17, 2009. – Авт.). Проте не в характері Левченка – драматизувати те, що відбувається. А його реставраторське загартування дарує нам деяке розуміння скромної натури митця, повністю зосередженого на малюванні, заглибленого у процес, відмежованого від марноти буття. Саме така вдача органічна для того, хто спілкується з шедеврами минулого, опановує старі техніки, розписує храми, викладає у студії в Будинку художників (його називають видатним педагогом учні дорослі та юні), малює свої реалістичні полотна, зокрема, портрети.

Водночас манера Левченка чужа гіперреалізму пост­модерністської доби, коли художники взяли за моду копіювати дійсність аж до фотографічної подібності, забуваючи про те, що нахабне загравання з натурою в усі часи вважалося моветоном.

У Віктора Левченка є власний варіант існування в шатах сучасного мистецтва. В нього крупний виразний мазок, завдяки якому майстер не опускається до крайньої деталізації. І в той самий час примудряється вловити основне: красномовність у руках та позі, почуття у погляді (це завжди звучить банально і водночас свіжо).

Характер художника, про який ішлося вище, просочується крізь пори полотен. Він сканується із ретельної роботи над правдивістю матеріалів: мереживо є мереживом, гобелен – гобеленом, дерево – деревом. І що найістотніше – все неживе на картинах дивним чином дихає. Подекуди навіть навідує божевільне припущення: він малює свої роботи не фарбами, а тим, що є під руками й потребує увіч­нення на картині. Приміром, гладіолуси – гладіолусами, півонії – піво­ніями, виногрона – виногронами…

Будучи шанувальником сучасного мистецтва, раз у раз ловиш себе на бажанні завітати до Лувру чи Ермітажу, повернутися до початку початків, урешті, відпочити оком. Пам’ятаєте, що писав Віктор Пєлєвін у «Діалектиці Перехідного Періоду із Нізвідки у Нікуди»? «А чим є нинішнє мистецтво, як не брудною хрущобою, де сотні повивальних бабок витягують із порожнечі, що стогне у пологових муках, дедалі нові й нові форми?».

Коли набридає стогін порожнечі, втікаємо у зали, де експонують Левченка.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА