передплата Українською | In English

№22, листопад 2013

Роль держави в забезпеченні потреб та інтересів людини в Україні

Поділитися:

Кожна держава пройшла свій особливий шлях становлення, на який вплинуло багато чинників: історичні події, ментальність певного суспільства, рівень політико-адміністративної еліти. Її функції змінювалися залежно від політичного режиму, форми правління, адміністративно-територіального устрою. У постсоціалістичних державах у політичних системах спочатку відбулися формальні зміни. Наприклад, у конституціях закріпили нові демократичні відносини у суспільстві, яких на практиці ще не було. Частина з них з часом стала реальністю, а деякі так і залишилися нереалізованими, оскільки для цього не було відповідних умов і бажання ані у представників влади, ані в суспільства.

У статті 1 Конституції зазначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Це визначення дали на перспективу, окреслили плани на майбутнє. Через 17 років функціонування Основного Закону ми не можемо стверджувати, що Україна впровадила такі стандарти повною мірою. Крім того, політичне життя доводить, що представники органів влади часто провадять політику, яка не забезпечує виконання державою функцій, закріплених законодавством. У деяких сферах суспільного життя функції держави не відповідають потребам людини.  Міжнародна і внутрішня ситуація в Україні зумовлюють потребу переосмислити роль держави для українського суспільства. Актуальними є питання про рівень забезпечення потреб та інтересів людини, про напрями соціальної політики щодо гарантування справедливості в суспільстві. Вони потребують міждисциплінарного підходу, тому в цьому дослідженні використані праці українських й іноземних політологів, соціологів, юристів, економістів.

Багато науковців вважає, що інтерес – це усвідомлена потреба. Вона визначається як об’єктивна необхідність людини в певних речах, цінностях чи умовах, важливих для її життя. На думку В. Сіренка, інтерес – це не тільки усвідомлена необхідність забезпечення потреб, а й способи, можливості їх задоволення через цілеспрямовану діяльність [5, с. 30]. Потреба виникає в індивіда внаслідок його об’єктивного становища, а інтерес означає можливості її задоволення. Інтереси мають такі ознаки, як множинність, суперечливість, мінливість, зв’язок із діяльністю. Реалізовані інтереси зумовлюють виникнення нових потреб. У такий спосіб вони є чинниками багатьох суспільних змін [4, 55]. Кожна людина визначає важливі для себе потреби й інтереси. Частину з них вона може забезпечити самостійно, решта потребує співпраці й узгодженості з іншими членами суспільства. Певні може забезпечити лише держава (власне, для цього й  була створена така політична організація). Цей рівень забезпечення потреб та інтересів людей є найскладнішим, оскільки необхідно спочатку визначити їх відносно окремих осіб, потім – загальносуспільні й лише тоді – державні. Крім того, важливо оптимально узгодити ці три види і правильно визначити пріоритети.

У Конституції України поняття «потреби» та «інтереси» вживаються рідко. Більше уваги приділяється правам і свободам людини. Їх утвердження і забезпечення є основним обов'язком держави. Положення Основного Закону щодо потреб та інтересів людини розкриваються в інших нормативно-правових актах. Зокрема, в Законі України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007—2015 роки» (№ 537-V від 9 січня 2007 року) одним із головних пріоритетів визначено прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному й особистому розвиткові та підвищуючи якість життя. Серед принципів інформаційної діяльності зазначається гармонізація інтересів людини, суспільства та держави. У Розпорядженні Кабінету Міністрів України «Про схвалення Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні» № 386-р від 15 травня 2013 року увагу акцентують на розвитку електронного урядування та відкритого уряду, електронного документообігу, визнанні важливої ролі засобів масової інформації як майданчиків для публічних форумів та дискусій, з допомогою яких громадяни мали б можливість обстоювати свої інтереси.

У законодавстві, заявах політиків, концепціях розвитку окремих сфер, стратегіях розвитку держави зазначається, що потреби й інтереси людини враховують при прийнятті важливих рішень. Більшість органів державної влади на своїх веб-сайтах створює можливість обговорення актуальних питань. Однак аналіз ухвалених законів часто свідчить, що на практиці думки представників громадських організацій не враховуються. Така ситуація була із Законом України «Про засади державної мовної політики» №5029-VI від 3 липня 2012 року. Також це стосується змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» № 987-XII від 23 квітня 1991 року. В обох випадках представники громадськості не наполягали на внесенні змін до них, більше того, публічно зверталися до народних депутатів і Президента України щодо відміни закону чи окремих його частин. Це свідчить про те, що законопроекти створює невелика група представників влади без зв’язку з об’єктивними потребами суспільства, не враховуючи потреб й інтересів громадян. Часто створені законопроекти не відомі широкому загалу, вони публічно не обговорюються. Про зміни в суспільному житті українці часто дізнаються після прийняття законів. Безумовно, представники органів державної влади мають право пропонувати своє бачення врегулювання деяких питань, наприклад, щодо податків, бюджету, амністії тощо. Однак для цього потрібно підготувати суспільство, як це робиться в багатьох європейських державах. Тож народним депутатам України можна зробити закид з приводу недотримання присяги, в якій  зазначено, що обранець виконуватиме свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників. Необхідно провести опитування парламентаріїв щодо їхнього способу визначення інтересів усіх громадян. Мабуть, розуміння потреб й інтересів ними самими та їхніми обранцями дещо відрізняється. Інакше, чого б це довіра до органів державної влади була б надзвичайно низькою?! Відповідне ставлення і до реформ, проведених нею. Дані центру соціальних та маркетингових досліджень «СОЦІС» (2011 р.) свідчать: громадяни України вважають, що у проведенні окремих реформ зацікавлене, передусім, керівництво країни. Зокрема, це стосується змін у виборчій системі (55,6% респондентів), податковій – (35,2%) і пенсійній (35%). Частка респондентів, переконаних, що ці реформи відповідають інтересам населення, значно нижча. Більшість зазначає, що в результаті докорінних змін життя покращиться, насамперед, у народних депутатів України (76,6%), членів Кабінету Міністрів України (74,4%), депутатів місцевих рад (67,3%), суддів і прокурорів (64,9%). Щодо інших соціальних верств домінує невизначеність або переконання, що їхнє життя в результаті реформ погіршиться. Український соціолог О. Резнік зазначає, що населення України до першорядних відносить реформи зайнятості та оплати праці, охорони здоров’я, а також реформи, спрямовані на підтримку вітчизняного виробника та пенсійну. Тоді як зміни у сфері середньої та вищої освіти, податкової системи, на думку громадян, можна відкласти [3].

Імовірною причиною неадекватного відображення потреб й інтересів людей у нововведеннях, які впроваджує влада, є відірваність її представників від суспільства. Основними причинами є небажання державних органів прислухатися до думки громадськості, а також відсутність  ефективного механізму визначення потреб та інтересів людей. Виправити цю ситуацію можна з допомогою децентралізації державного управління. Адже очевидно, що чиновник у столичному кабінеті не може знати про нагальні об’єктивні проблеми людей в інших областях, районах України. На місцевому рівні значно легше безпосередньо співпрацювати з громадянами.

Артикулювати і представляти інтереси суспільства повинні політичні партії. Однак в Україні цю функцію вони виконують формально. Це відбувається тому, що політичні партії в Україні створюються для того, щоб отримати владу, яка ототожнюється з привілеями, гарантіями для бізнесу. Більшість громадських приймалень таких партій, окремих народних депутатів або взагалі не функціонує, або працює формально. Крім того, коли припустити, що співробітники партійного осередку реагують на звернення громадян, аналізують отриману інформацію, подають її представникові влади для прийняття рішення щодо забезпечення потреб й інтересів  людей, то і в такий спосіб можна отримати лише часткові дані про потреби. Оскільки до громадських приймалень звертається лише невелика частина активних мешканців. Більшість членів громади не довіряє владі, не вірить у можливість щось змінити, зайнята забезпеченням нагальних потреб сім’ї (житло, їжа). Для того, щоб знати потреби та інтереси певної громади, політик повинен мати об’єктивні соціологічні дослідження з цього питання, вміти їх узагальнити і знайти оптимальні рішення.

Згідно з чинним законодавством, народний депутат України повинен виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників. Однак оскільки у нас 225 парламентаріїв обирається за мажоритарною системою, де голосують за конкретного кандидата, то, безумовно, вони також повинні піклуватися про інтереси громадян округів, де їх обрали. Інші 225 народних обранців отримують мандати за списками політичних партій, за які голосують на всій території держави, відповідно вони повинні визначати загальносуспільні інтереси. Безперечно, перед виборами в кожного кандидата у депутати, політичної партії працюють команди, котрі вивчають ситуацію у певних округах. Кандидати в депутати зацікавлені у виявленні справжніх потреб та інтересів громадян для того, щоб створити необхідний імідж для перемоги на виборах. На цьому етапі більшість політиків залучає до роботи професіоналів, які вміють працювати з електоратом. Після отримання мандатів народні депутати повинні реалізовувати свої програми, виконувати обіцянки на основі узагальнених потреб та інтересів  суспільства. Однак це не означає, що наступні п’ять років вже не потрібно вивчати громадську думку. По-перше, це необхідно робити, щоб перевірити результати, очікувані від ухвалення і реалізації нормативно-правових актів. По-друге, з часом потреби та інтереси змінюються під впливом різноманітних внутрішніх і зовнішніх чинників.

Нині невідомо, які методики використовують окремі народні депутати і політичні партії для з’ясування потреб та інтересів громадян і в який спосіб вони визначають загальні інтереси українського суспільства. Поки що соціологічні дослідження реакції наших співвітчизників на діяльність влади свідчать, що їхні потреби та інтереси визначені неправильно. Для їхньої повної характеристики  можна було б організувати відповідні фахові опитування по всій державі. Їх можна провести одночасно з переписом населення, щоб зекономити бюджетні кошти. Після опрацювання цих даних ми мали б об’єктивну картину істинних прагнень громадян України, які стали б орієнтиром для діяльності відповідальної представницької влади. Наступним кроком у цьому напрямі є спільна робота законодавчої та виконавчої влади.

Польський науковець Я. Крошель зазначав, що соціальна політика, аби бути ефективною, реально впливати на задоволення суспільних потреб, повинна керувати процесом створення суспільних послуг через державні установи і суспільні групи, їхніми обов’язками, а також економічними, організаційними умовами, пропозиціями послуг з погляду їхньої кількості і якості, а не лише самими потребами, процесами, їх виникненням і задоволенням [6, с. 19]. Під час формування нових економічних і політичних відносин у Польщі у 90-х роках XX століття він приділив значну увагу поняттю «соціальна інфраструктура». Вона, на його думку, є соціальною підсистемою, яка допомагає реалізувати цілі і завдання соціальної політики. В науковій літературі до такої інфраструктури відносять різні інструменти й інституції у сфері освіти і виховання, культури, охорони здоров’я, соціальної допомоги, фізичної культури і туризму, а також сфер, метою яких є безпосереднє задоволення потреб людини як особистості. Держава, зацікавлена в ефективному і стабільному розвитку суспільства, повинна створити такі правила і умови співжиття, щоб людина мала можливість задовольнити свої потреби гуманним, цивілізованим способом. В іншому разі в суспільстві зростає невдоволення, рівень корупції та злочинності.

Одним із завдань держави, про яке йдеться у бага-тьох теоріях її створення, є забезпечення справедливості в суспільстві. Цю функцію можна виконувати різними способами. Наприклад, часто це робиться з допомогою соціальної політики, спрямованої на забезпечення певного рівня життя незахищеним верствам населення. Державну політику щодо забезпечення державних соціальних стандартів та гарантій впроваджує Міністерство соціальної політики України. 19 лютого 2013 року міністерство, спільний представницький орган репрезентативних всеукраїнських об'єднань профспілок на національному рівні та спільний представницький орган роботодавців на національному рівні підписали Декларацію соціальної справедливості: гідна праця та соціальний захист. У п. 5 документа зазначається, що «наближення до соціальної справедливості насамперед передбачає забезпечення адекватного рівня соціальної підтримки (допомог, дотацій, пільг тощо) найуразливішим верствам населення. Тому Сторони виступають за вдосконалення системи соціальної підтримки та захисту шляхом впровадження адресного підходу при наданні соціальної підтримки, що враховує рівень доходів громадян». Таке формулювання є дуже вузьким, а політика, заснована на такому розумінні, не має стратегії розвитку цієї сфери, а лише спрямована на вирішення поточних справ. У такому разі держава намагається ліквідувати наслідки нерівності в суспільстві, штучно підтримати мінімальний рівень життя окремих громадян. Безумовно, такі дії органів влади також необхідні, але лише на певному етапі. Здебільшого ця підтримка є недостатньою, оскільки держава не має необхідних матеріальних ресурсів. Український науковець Я. Буздуган, аналізуючи фінансове забезпечення соціально-культурної сфери життя суспільства, зазначає, що сьогодні воно здійснюється значною мірою спонтанно, не системно, з допомогою розрізнених заходів. Тому, на її думку, необхідно формувати нові за змістом відносини, в основі яких має бути соціальне партнерство. Воно передбачає співпрацю держави, окремої особи й суспільства щодо забезпечення інтересів різних суспільних груп [2, с. 6].

Державна політика в кожній сфері суспільних відносин повинна мати концепцію розвитку. Для формування і реалізації ефективної соціальної політики в Україні необхідно зробити акцент на справедливість в оплаті праці. Для цього слід переглянути посадові інструкції, в яких треба чітко визначити функції, обов’язки та відповідальність, а тоді вже гідну оплату праці. Треба удосконалити класифікатор професій. Нелогічною є ситуація, коли більшість вищих навчальних закладів готує спеціалістів тих професій, яких немає у класифікаторі. Відповідно потім цим людям складно знайти роботу за фахом. Держава має всі необхідні механізми, щоб визначити, яку кількість і яких спеціалістів потребують різні галузі господарства. Необхідно створити сприятливі умови для збільшення кількості кваліфікованих працівників, робітників, підвищити престижність важливих професій. Справедливість виявлятиметься в тому, що  особа, яка добре навчалася, працюватиме за фахом, матиме гідну зарплату і рівень життя. Для ефективного розвитку держави потрібно проаналізувати потреби та інтереси людей, забезпечити необхідні умови для їх реалізації, встановити чіткі правила, зрозумілі для всіх, і в такий спосіб створити справедливу соціальну систему. Допомога, дотації, пільги для найуразливіших верств населення – це лише один з аспектів соціальної політики. В умовах значної корупції в українському суспільстві пільги часто отримують особи, які не мають нагальної потреби в них. Крім того, політика в соціальній сфері, де основою є використання бюджету, привчає громадян пасивно чекати на допомогу держави. Тоді як вона має створювати умови, сприяти розвитку особистої ініціативи громадян, а в разі порушення їх прав – захищати інтереси. Як зазначає український науковець В. Геєць, «уряд повинен витрачати ресурси економіки не на пільги, а на розвиток інфраструктурних об’єктів, які дозволять реалізувати нові економічні проекти» [1]. Соціальна держава має бути заснована на потребах та інтересах людей, їх трудовому та інтелектуальному потенціалі.

Загалом українські вчені розглянули більшість зазначених проблем, зокрема, в системі Національної академії наук України функціонують інститути, дослідження яких охоплюють майже всі сфери життя суспільства. Питання полягає лише в бажанні влади і науковців працювати разом задля ефективного розвитку держави, яка зможе стати рівноправним членом Європейського Союзу.

Отже, забезпечення потреб та інтересів людини в Україні залежить від таких умов:

1. Політичної волі влади співпрацювати з громадянським суспільством.

2. Бажання представників влади вивчати на державному, регіональному та місцевому рівнях потреби та інтереси людей на певній території, за розвиток якої вони несуть відповідальність.

3. Чітке визначення у нормативно-правових актах обов’язків суб’єктів, які безпосередньо займаються управлінням суспільними справами, відповідають за якість послуг, наданих державою, забезпечують інформування громадськості щодо важливих змін.

4. Забезпечення виконання законодавства щодо розвитку інформаційного суспільства в Україні. Зворотній зв’язок є важливою умовою для визначення реальної ситуації щодо якості послуг, які надає держава.

5. Узгодження концепції забезпечення справедливості в суспільстві, в основі якої має бути модель створення умов для реалізації потреб та інтересів людей, а не розподілу благ у вигляді дотацій і пільг.

6. Активізація наукових досліджень щодо соціальної інфраструктури на обласному та районному рівнях, розроблення способів її оптимізації.

7. Вивчення об’єктивних потреб та інтересів українців. Для цього необхідно провести загальнодержавні соціологічні дослідження. Наприклад, у сьогоднішніх умовах це можна зробити під час перепису населення (для економії бюджетних коштів). Створити відповідну аналітичну групу фахівців із різних галузей, які визначать потреби та інтереси сучасних жителів України, окремо областей та районів України.

Результати проведених досліджень свідчать, що ніякі, навіть найбільш вдалі й апробовані в інших країнах моделі і системи регулювання суспільних відносин автоматично не дають запланованого результату в Україні. Безумовно, на це впливає безліч чинників, однак найважливіший з них – кадровий. Нині важливою є підготовка професійних управлінців, які повинні бути відповідальними особами, котрі справді цікавляться потребами та інтересами людей, відчувають моральний і юридичний обов’язок сприяти їхньому добробуту; мають відповідні знання, особливо з політології, права, економіки, бо без розуміння процесів, закономірностей, які відбуваються в соціумі, не можна керувати суспільними справами; готові вести моніторинг результатів своїх рішень, проектів, програм, які діють на відповідній території, і що найважливіше – швидко реагувати й коригувати їх; вміти розставляти пріоритети щодо потреб та інтересів окремої особи, громади і держави в цілому.

 

Джерела

 1. Геец В. Наращивая социальные программы, мы ухудшаем перспективы развития страны: Интервью Аблаевой Тамилы [Электронный ресурс]. —http://www.eizvestia.com/fin/full/23474

2. Буздуган Я. Правові та економічні перспективи побудови національної моделі фінансового забезпечення соціально-культурної сфери в Україні // Віче. – 2012. – № 8. – С. 5–7.

3. Резнік О. Поінформованість населення України щодо впровадження урядових реформ // Соціальні виміри суспільства: Зб. наук. праць. – К. : Ін-т соціології НАН України, 2012. – Вип. 4 (15). – С. 227–240 [Електронний ресурс]. — http://i-soc.com.ua/institute/svs-2012.pdf.

4. Рудницький С. Сучасні інтерпретації категорії «інтерес» у суспільно орієнтованих науках в Україні // Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації: Журнал Ун-ту «Україна» та Всеукр. асоціації політ. наук. – 2012. – № 2. – С. 49–55.

5. Сіренко В. Ф. Інтереси і влада: Монографія. – К.: Оріяни, 2006. – 536 с.

6. Kroszel J. Infrastruktura społeczna w polityce społecznej.  – Opole: Instytut Śląski w Opolu, 1990. – 196 s.

Автор: Оксана КУКУРУЗ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата