«Тінь яблуні не заважає»

Ця проста й слушна фраза Григорія Сковороди, яку пригадала в хащах академічної зелені, видалася на той момент вельми доречною.
Зі скульптором Віталієм АНДРІАНОВИМ ми зустрілися в тіні яблуні, що вистукувала синкопи перестиглими плодами. Елегійна атмосфера скверу Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури живила розмову відчуттям блаженного спокою. А розмовляли ми про того ж таки Сковороду, про майбутній пам’ятник йому роботи Андріанова на батьківщині філософа – в Чорнухах на Полтавщині, про безліч маленьких ескізів і великий гіпсовий макет. Був і ще один інформаційний привід для нашого знайомства: нещодавнє 35-річчя скульптора, з чим його журнал «Віче» й привітав. До відома читачів: Віталій народився в місті Брянка на Луганщині, закінчив Луганське художнє училище, столичну академію, асистентом-стажером у якій є нині (майстерня народного художника України Володимира Чепелика).
Тепер викладене зведемо до спільного знаменника. Річ у тім, що 300-річний ювілей українського мислителя і поета світова громадськість відзначатиме 2022-го. Підготовка в розпалі. Її курирує група небайдужих людей, створена з ініціативи харківської інтелігенції. А пам’ятник Віталія Андріанова – один із акцентів великої перед’ювілейної програми.

– Віталію, звідки бере початок ідея пам'ятника?

– Вона народилася не в мене. Її автор – Борис Войцехівський, почесний громадянин Чорнух, культуролог (член правління Фонду культури України, член комітету «Григорій Сковорода – 300» – Авт.). Разом із представниками влади смт Чорнухи Борис Михайлович звернувся до керівництва Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури з проханням порадити студента чи аспіранта, котрий міг би висікти з граніту пам'ятник Сковороді для встановлення на батьківщині філософа. До слова, з Борисом Войцехівським я стикався, коли ще навчався на другому курсі академії: разом їздили на пленер, присвячений Шевченку, у Переяслав­Хмельницький. Там із пісковику я зробив невелику скульп­туру «Катерина». Відтоді з Борисом Михайловичем не бачився. А порекомендував мене для виконання нинішнього завдання мій викладач Володимир Андрійович Чепелик. Можливо, на це рішення вплинуло те, що не так давно я зробив для Вільнюса пам'ятник Шевченкові. Відкрили його 2011 року. Він теж із граніту й майже того самого розміру, як майбутній кам’яний Сковорода (2,5 метра).

– Мені надзвичайно цікава постать Сковороди. Особливо занурився в його доробок, коли взявся за ескізи. У мене навіть виникло чимало ідей, пов'язаних із розробкою цієї теми в майбутньому.

– Справді. До речі, Володимир Чепелик прихильно ставиться до художників, котрі працюють у камені, бо розуміє, яка це фізично важка праця. Для неї потрібні люди з певним характером, наполегливістю. Сподіваюся, якщо не наприкінці цього року, то до середини наступного пам'ятник буде готовий.

– Якось про це не замислювався. Можу працювати в будь­якому матеріалі. Просто доля мене чомусь постійно зводить із каменем.

– Не лише. Маю також роботи з мармуру, пісковику. Та найбільш серйозні – з граніту.

– Передусім це вічний матеріал. Тільки за років 200 починає руйнуватися. Серед усіх матеріалів для скульптури цей найміцніший. Єгипетським пам’яткам по 5 тисяч років, і нічого – стоять собі.

– Цей інструмент називається закольник. Він призначений для збивання великих мас каменю. А презентований мені як символ майбутньої роботи над кам’яною фігурою філософа.

– Нехай поки що буде за склом. А як знадобиться, дістану.

– Кар’єр той у селі Старі Бабани Уманського району Черкаської області. Опікувалися питанням каменю для моєї праці знову­таки адміністрація Чорнух і Борис Войцехівський. Потрібну брилу знайшли, і нині вона чекає на мене вже у столиці, на художньому комбінаті. Треба буде її первинно обробити, належно поставити. Туди вирушить і гіпсова модель, яку ви бачили, – близнюк майбутнього пам'ятника. Щоправда, її легше перевозити, ніж камінь, бо вона розбирається на частини.

– Мій батько – великий шанувальник цього виду образотворчості. Він – самоук, але дуже добре ліпить і рубає з каменю. І мені прищепив любов до скульптури. Я не одразу вступив і до училища, і до академії. У мене був довгий шлях… Однак це мене, можливо, й загартувало. А ті скульптурні успіхи, які в моєму житті тепер трапляються, надзвичайно ціную.

– У мене чимало улюблених художників і скульпторів. Подобаються класики. Захоплююся хорватським скульптором Іваном Мештровичем. Він теж працював переважно з каменем. Вражає кількість творів, зроблених ним упродовж життя. А йому, у свою чергу, подобався Мікеланджело. Вважав, що треба вчитися тільки в нього. Це для мене – основоположники.

– На мене неабияк вплинула литовська скульптура. Тому і мій Шевченко вийшов саме таким, а не іншим, і Сковорода. У новому пам'ятнику хотів також наблизитися до українського бароко, до періоду, коли жив філософ.

– Про те, як його органічно вписати в місцевість, подбали архітектори. А ще бачив проект повної реконструкції тамтешнього музею Сковороди харківськими фахівцями. Має бути дуже гарно.

– Нехай сприяють вам натхнення, терпіння та успіх! Останнє слово надамо Сковороді: «Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати — це наполовину завершити». 　

Розмову вела Ольга КЛЕЙМЕНОВА.
Фото Ольги ПРОКОПЧУК.