передплата Українською | In English

№15, серпень 2013

22 роки. Самостійна. Чи потрібен їй диктат?22 роки. Самостійна. Чи потрібен їй диктат?

Поділитися:

Серпень 1991-го. Україна, яка тільки-но відзначила першу річницю прийняття Декларації про державний суверенітет, тривожно очікувала рішучих кроків на захист омріяних і проголошених рік тому цінностей.

Народні депутати Верховної Ради УРСР 24 серпня зібралися на позачергову сесію. Це був іспит на зрілість і влади, і народу суверенної України. Народні обранці в приміщенні парламенту і мітингувальники на вулиці розуміли, що на цьому засіданні будуть прийняті доленосні для майбутнього нашої держави рішення, проте однозначних прогнозів не робив ніхто.

Протягом усього засідання, яке тривало до пізнього вечора, під куполом, як і перед будівлею парламенту, де зібралося море людей, що очікували від Верховної Ради прийняття історичних рішень, ні на мить не вщухали пристрасті. Представники Народної ради (опозиційної групи депутатів) вустами Дмитра Павличка вимагали прийняття рішень з трьох головних питань, без яких обранці не повинні вийти з приміщення парламенту: проголошення незалежності України, передача всіх військових формувань, дислокованих на території України, під командування Президії Верховної Ради, цілковита департизація державних органів. Своєю чергою, комуністична парламентська більшість, прагнучи відстояти свої інтереси, намагалася проголосити незалежність України без департизації держави.

Проте народні обранці таки дійшли згоди в головному питанні визначення майбутнього статусу нашої держави і тодішній Голова Верхов­ної Ради Леонід Кравчук виніс на голосування проект Акта проголошення незалежності України. Конституційною більшістю голосів – 346 народних депутатів «за» – документ було схвалено. Референдум на підтвердження акта незалежності призначили на 1 грудня 1991 року. На ньому 92% виборців своїми голосами легітимізували незалежність України.

Так починався шлях становлення державності нової європейської країни. На ньому, як на широкій ниві, було всього потроху – і зерна, і полови. Про здобуття незалежності України кожен скаже по­різному: для когось це безперечний позитив, а хтось стверджуватиме, що за радянських часів було краще. Проте однозначно можна сказати, що СРСР станом на 1991 рік вичерпав відведений йому історією час і здобуття незалежності Україною, як і 14 іншими союзними республіками, – природний історичний процес, котрий зародився ще на стадії формування Радянського Союзу. Тому політично незалежність нашої держави сприймається як даність, зважаючи на «тисячолітню традицію державотворення в Україні».

За 22 роки наша держава утвердилася зі своїми плюсами й мінусами такою, якою є нині. На жаль, вона страждає на тяжкі «хвороби». Тотальна корупція вві­йшла в традицію «маленьких» і «великих» українців. Перші мають вила, а другі – розкішні вілли, дарма, що зарплата службовця районного масштабу не перевищує 5 тисяч гривень. А чому, як ви думаєте, продають корову, щоб влаштуватися на роботу медсестрою в місцевий фельдшерсько­акушерський пункт? Бо сподіваються «відбити» затрачене. До речі, як з’ясувалося, так націлюють і студентів­податківців.

Хабар став «візитівкою». Із цим явищем покликані боротися правоохоронні органи. Проте і вони вражені цією хворобою. Липневі події у Врадіївці засвідчили ставлення соціуму до правоохоронців і тотальну недовіру громадськості до вітчизняної системи правосуддя загалом.

Наш поступ на шляху до європейськості потребує радикальних і докорінних змін і загалом у державі, і в головах «маленьких» та «великих» українців. Завдяки незалежності України цей процес активізувався, бо ми стали спілкуватися зі світом, а він починає вирізняти нас з­поміж інших колишніх представниць спільноти шостої частини суходолу. Після розвалу СРСР для України, як і для решти країн пострадянського простору, відкрилися можливості самостійно визначати державну політику без диктату з московських кабінетів.

Незалежність випробувала людей на чесність, порядність, відповідальність, уміння хазяйнувати не лише на власному обійсті, а й у суспільному домі. Процес приватизації став для одних холодним душем, а для інших Клондайком. Розшарування суспільства за рівнем статків і призвело до крамольних міркувань про ковбасу «по 2,20». Однак нація все­таки міцніє, загартовується. Люди розуміють, що тільки власними зусиллями можна змінити життя на краще. Шлях становлення демократії встелений не лише пальмовими гілками, а дитячі хвороби виробляють імунітет на майбутнє.

Сьогодні, через 22 роки, Україна знову на порозі нового етапу свого розвитку – укладення угоди про асоціацію із Європейським Союзом. Листопадовий саміт у Вільнюсі може стати тим переломним моментом, коли Україна вийде на новий рівень розвитку в усіх сферах буття. Може, й справді Україні потрібен диктат із кабінетів Брюсселя? Напевно, щоб швидше влити в наше українське життя євростандарти із захисту прав людини і громадянина, навчитися цінувати те, що маємо, треба втратити частину незалежності, щоб таки утвердитися в ній?

На шляху до євроінтеграції варто чітко розставити пріоритети і зрозуміти, чим ми можемо пожертвувати заради цього, а що святе і посягати на нього не можна. Необхідно усвідомити, що збереження незалежності, яку здобуто дорогою ціною, і національної самобутності, що формувалася віками, – серед головних завдань на нинішньому етапі розвитку нашої держави. Від Європи слід брати краще, не забуваючи слова Кобзаря: «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь».

З­поміж знакових культурних подій, що справді характеризують Україну як самобутню європейську державу, нас таки іноді пробиває на «євромавпування». Приклад: запланований на кінець серпня цього року фестиваль «Томатіна» на Трухановому острові в Києві. Організатори столичної пародії іспанського фестивалю вочевидь не провели паралелей між батьківщиною томатних боїв, де «боєприпаси» виростають у надлишку, їх нікуди подіти, тому й влаштовують такі самозабави, з Україною, де, на жаль, навіть у серпні ціни на помідори для декого кусаються.

Та попри все єднанню з Європою завдячуємо, точку неповернення, сподіваємося, пройдено, цивілізаційний вибір зроблено.

А засватана дівчина – таки гарна!

Автор: Тарас РОМАНЮК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата