Поучившись старого, зануримо душі наші в нього, бо є те наше...

Хто написав Велесову книгу? Чому і хто їй причепив ярлик «фальсифікат»

Найдавнішу з відомих пам'яток праукраїнського письменства дохристиянської епохи 1919 року знайшов полковник Добровольчої армії Денікіна.

Загадкові дощечки Ізенбека

Офіцера звали…  Дослідники по-різному подають його ім'я та прізвище: Олександр (Федір) Артурович Ізенбек, Алі Ізенбек, Ізен-бек. Він сповідував мусульманство, мав академічну художню освіту, досліджував мистецькі надбання Туркестану, а під час громадянських побоїщ початку двадцятого століття командував дивізіоном одного з білогвардійських полків. Висококультурний допитливець одразу звернув увагу на дивні дощечки, розсипані в книгозбірні маєтку Великий Бурлук (а не Бурлюк, як дехто пише), що на Харківщині.

Ще й донині остаточно не з'ясовано, хто ж був власником садиби. Дехто називає дворянську родину Задонських, а дехто, зокрема відомий учений Борис Яценко, – династію козацького полковника Григорія Донець-Захаржевського, який помер 1691 року. Саме один із спадкоємців цієї родини приймав у маєтку Григорія Сковороду. Існує й третя версія, за якою згадуваний Задонський міг бути далеким нащадком козацького полковника.

Ніхто й сьогодні не знає, як потрапили дощечки із загадковими письменами до маєтку. Його власники, безперечно, розуміли цінність родинного скарбу, але, зберігаючи його, не доклали достатніх зусиль, щоб розшифрувати таємничі знаки. Так воно й велося в нашій історії: невизначеність, непевність, неостаточність. Хтось згадав, хтось бачив, хтось навіть тримав якусь дощечку в руках, але запалив її для того, щоб зігріти закоцюблі пальці… Душа ж лишилася замороженою.

І помандрували вцілілі дощечки, з'єднані ремінцем, до Криму, Константинополя, Франції. Після довгих поневірянь Ізенбек опинився в Бельгії. Жив самотньо, малював картини, насичені східними туркестанськими мотивами, й у такий спосіб заробляв на хліб насущний. Привезений духовний скарб чекав свого часу. І дочекався. Ізенбек шанобливо ставився до інженера-хіміка Юрія Миролюбова. Той вивчав історію, мріяв написати епічну поему «Святослав Хоробрий». Бракувало літописів, хронік, інших писемних джерел, з яких можна було б почерпнути факти, подробиці, те, що називають «мовою епохи». Ця воістину знаменна словосполука й вирішила долю дощечок: Ізенбек, почувши її, показав Миролюбову мішок із дивним скарбом.

За розмірами дошки були більші й менші, мали нерівні краї й прилягали одна до одної криво. Тексти були на обох боках… Ніхто не знав тоді, що Миролюбов, копіюючи, розшифровуватиме написи протягом п'ятнадцяти років. Пекельна праця врятує дощечки від небуття й обезсмертить ім'я дослідника.

Уперше окремі сторінки таємничих письмен 1952 року надрукував російський емігрантський журнал «Жар-птица». Текстами опікувався Музей російського мистецтва в Сан-Франциско. Одним із тлумачів тоді ще не оціненої (але вже всі відчували, вловлювали, передбачали: неоціненної) пам'ятки став генерал Олександр Куренков. Саме він оприлюднив подані Миролюбовим копії й саме він спотворив багато фактів та деталей, дещо чи то загубив, чи то знищив. Великодержавна проросійська рука одразу наклала на тексти свої карби. Що далі, то нещаднішою вона ставала: привласнювала написане, підправляла й виправляла його.

Тим часом ніхто достеменно не знав, скільки залишилося дощечок (стверджують, що 74), із чого вони були зроблені – дуба, граба чи берези, яку мали товщину – півсантиметра чи більше... Дерево трухлявіло на очах, а зміст письмен та їх авторство розтаємничувалися дедалі важче. Уже призабули, хто вперше чітко сформулював: Велесова книга (назву подають то в лапках, то без них). Заходилися сперечатися про інше: може, Велесові книги (тобто слід уживати множину), а може, Влесова книга (доречно читати без «е») чи Велес книга?

Пам'ятку могли показати ще Сковороді

Загартовані століттями тексти чинили безмовний опір: містили багато невідомих літер, слова не мали ні чітко означеного початку, ні закінчення, не узгоджувалися з відомими правилами давньоруського письма. Ні, таки не випадково яскраву історичну оповідь (та ще й першоукраїнську!) протягом довгих років переховували як єретичну, язичницьку, крамольну книгу, передавали її з рук у руки… Могли показати ще Сковороді – не здогадалися про це, не спромоглися. Але ж берегли й зберегли! А нинішню назву пам'ятка здобула завдяки професорові біології Сергію Парамонову (Австралія), який під псевдонімом Сергій Лісний тривалий час досліджував своєрідний заповіт пращурів, зокрема малозбагненну абетку, яку назвав велесовицею. Одну з праць учений присвятив «русинам Прикарпаття». Саме вони, за переконанням біолога, пронесли «ім'я, мову й народність» із сивої давнини до новітньої доби. Так було окреслено простір (нинішня Україна) та визначено мінливі береги часу, закарбовані в пам'ятці.

Світи, які відкрив шедевр, вразили всіх. Чи не найбільше здивувала абетка: давня, усталена, вона своїм графічним зображенням не просто передувала азбуці Кирила та Мефодія, а започатковувала її, давши поштовх розвитку писемності багатьох слов'янських народів. Воднораз було зроблено ще один висновок: Велесову книгу творили автори, які жили в різні епохи й зафіксували історичне буття пращурів, сягаючи (в екскурсах) 640 року до нашої ери й завершуючи опис подій, що пов'язані з приходом на Русь варягів (879 рік). Великий внесок у справді наукове дослідження Велесової книги зробив теософ та інтерпретатор санскритських таємниць, професор Української вільної академії (Лондон) Володимир Шаян, який працював над розшифруванням письмен до останніх своїх днів (помер 1974 року). Його справу продовжив Микола Скрипник у Франції: зібрав усі тексти – переписи дощечок і видав їх у семи томах.

Як наголошує сучасний дослідник пам'ятки, доктор філологічних наук Григорій Клочек, вона творилася як СВЯЩЕННА книга ще молодої (в історичному плані) давньоукраїнської спільноти, як теологічна основа східнослов'янського язичництва. Додаткові аргументи знайдено ще для одного припущення: започаткували письмена волхви. За поетичним узагальненням кандидата філологічних наук Віталія Шевченка, Велесова книга нагадує барвисту мозаїку історико-релігійного життя стародавніх племен, що рясніє вельми цікавими подробицями про їхній побут, військові баталії, систему господарювання, вірування… Тривалий час пам'ятку продовжують досліджувати знавець дохристиянської історії Галина Лозко, поет Володимир Осипчук і прозаїк Валерій Шевчук.

«Поучившись старого, зануримо душі наші в нього…»

Уже на першій дощечці є таке космогонічне твердження: «Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу, аби тая удержана була». Інші світоглядні уявлення, зафіксовані в творі, також далекі від примітивних уявлень про те, що планета тримається на трьох китах.

Цілісною, високодуховною постає й система моральних настанов. Усі вони актуальні сьогодні. Ось лише один із багатьох закликів, поданий на вже згадуваній першій дощечці: «Поучившись старого, зануримо душі наші в нього, бо є те наше…»  Далі Велесова книга утверджує відповідальність живих перед попередниками, душі яких «світять зорями». Звичайно ж, безбатченки не сприймають старе як наше, своє, не вловлюють зоряного світла минувшини, бо й душ не мають. Може, про них ідеться в пам'ятці: «Істинно, що недостойні бути Дажбожими внуками».

Ще один глибинний мотив твору – ствердження-заклинання: «Ми – русичі». Орії, укоренившись на своїй землі, ніколи не поступалися рідними теренами. Вони протистояли гунам, після яких найшла ще одна «велика біда» – обри (дощечка 32). А були ще готи, хозари, язиги, греки, римляни, варяги… Нагадавши про це, своєрідний літопис узагальнює: «Ми ж русичі, аж ніяк не варяги». Самоідентифікація однозначна, з розгалуженою кореневою системою: «А кров наша про те каже, що ми русичі всі» (дощечка 4г). Виразно відчуваючи свою окремішність, прадавні українці возвеличували спільний пракорінь, який сягав у сиву давнину, аж до оріїв.

Це не сприймалося раніше, не лягає на чужоукраїнську, непатріотичну душу й сьогодні. Відторгається також трепетна любов наших пращурів до рідної землі. А вони ж захоплювалися степами, поетизували буйну зелену траву, «меди і молоко», «ріки, рибою наповнені». Патріотизм був настільки розвинений, що навіть перебільшення сприймалося як природне, закономірне: в своїх краях «ніхто не помирає» (дощечка 96).

Це переконання, за Велесовою книгою, формувалося в трьох сотнях містах і селах ще доолегової доби. З найдавніших рідних земель виокремлено такі: Прикарпаття, Волинь, Київ (Суренж або Сурож). Названо численні ріки, моря, імена князів та лицарів… Отож цілком закономірно, узагальнює педагог Дмитро Федоренко, пам'ятка стала енциклопедією дитинства України як держави з великим історичним минулим, надзвичайно високою й самобутньою духовною спадщиною.

Ось чому Велесову книгу довго замовчували. Та пам'ятка подолала заціпеніння чужомовних уст. Праукраїнську історичну оповідь намагалися привласнити: називали місцем її народження Великий Новгород. Величне слово посоромило крадіїв. І вони пішли второваним шляхом: оголосили письмена фальсифікацією. Це сталося понад 45 років тому. Саме тоді згадуваний уже Сергій Лісний надіслав із Австралії до Москви фотографію однієї дощечки. Комітет славістів СРСР виніс вердикт: підробка. Пізніше цей упереджений висновок спробувала обґрунтувати мовознавець Лідія Жуковська в статті з промовистою назвою «Поддельная докириллическая рукопись». Згодом російський дослідник Велесової книги Олександр Асов визнав, що зміст публікації «визначався мало не на партійних зборах, а точніше, був викликаний тиском «органів». Та справу було зроблено: публікація на тривалий час унеможливила наукове обговорення пам'ятки. Воно й зрозуміло: комуністично-радянське й праукраїнське начала були несумісні.

Нещодавно той-таки Олександр Асов поставив Велесову книгу поряд із Біблією, античною літературою та ведичною спадщиною Індії й зробив несподіваний висновок про те, що книга «в наш час виступає на боці росіян». Поки ми сперечаємося про дрібниці (на кшталт довжини-товщини дощечок), північно-східні сусіди вважають Велесову книгу «геополітичною зброєю» третього тисячоліття. Ось чому з'являються версії про те, що автор жив якщо не в Новгороді, то біля Ладоги (поближче до Прибалтики), що Семиріччя, оспіване в пам'ятці, розташоване в Середній Азії (адже вона посідає чільне місце в стратегічних планах Росії). На догоду імперським амбіціям нехтуються історія, наука, здоровий глузд. А в нас і сьогодні лунає меншовартісне: Велесова книга зарано стала предметом для вивчення підростаючими поколіннями: мовляв, наука ще не винесла остаточного вердикту.

І знову вітчизняні вчені сперечаються: літери на дощечках випалені чи видряпані… А ті, хто прагне сховати шедевр від українських очей, надто молодих патріотів, діють дедалі наполегливіше. І не випадково: Велесова книга, за твердженням доктора філологічних наук Анатолія Погрібного, має унікальну українознавчу значущість. Вона як своєрідний літопис конкретизує історичні знання про Україну та українців (укрів, оріїв, роксолян, русів, русичів) протягом тривалого періоду, відкриває й увиразнює фактично невідому досі українську античність, упевнює, що наша державність починаючи з ІХ століття (Київська Русь) – це, власне, відновлена державність, бо різні її форми існували й у попередні століття. Отож не легендарними, а реальними особами постають князі Бус та Ор, а також Кий, Щек і Хорив, проливається нове світло на постаті Аскольда й Діра…

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ