«Коли краса для добра і милосердя, вона рятує світ»

– вважає мистецтвознавець, автор численних книг з історії українського одягу Галина Стельмащук. Майже сорок років вона збирає та досліджує етнографічний матеріал і видає книги про те, як одягались українці від найдавніших часів до наших днів. У наукових працях Галина Григорівна переконує, що народний одяг – це та форма, за якою прихована глибинна ідея нації, духовне джерело життєдайної творчості винятково талановитого, кмітливого народу.

Вивчаючи в численних експедиціях етнографічний матеріал, мистецтвознавець розуміла, що нині ми як нація духовно опускаємося додолу. В минулому духовність так голосно, як сьогодні, з високих трибун ні­хто не декларував. Її просто сповідували, вона нуртувала у крові наших предків. Дотримання сімейної ієрархії – запорука ладу в родині та її доб­робуту. Про належність до певного соціального шару свідчив одяг. За ним було легко відрізнити багатого від бідного. І бідний не наважувався вбиратись, як багатий, бо це не відповідало його суті. Так само і багатий ніколи не вдягався, як бідак, бо це принижувало його гідність. Видно пана по халявах – формула життя тогочасного суспільства.

– Як правило, в українській родині мужчину дуже поважали, – розповіла Галина Стельмащук. – Досить було сказати дитині: «Замовкни, бо скажу татові», й та одразу слухалася. Батьки мали якісніший і багатший одяг, аніж діти. А парубкам і дівчатам на виданні тато з мамою справляли особливо гарне вбрання. На мою думку, від того, що сьогодні в суспільстві зникло поняття «глава сім’ї», потерпає цілісність держави.

До ювілею науковця Галини Стельмащук видавництво «Апріорі» підготувало одразу три її видання: «Українські народні головні убори», «Український стрій» і підручник «Українське народне вбрання». У підручнику вперше наведено характеристику вбрання української еліти, міщан, робітників.

Це захопливий матеріал для всіх, кого цікавить культура одягу. Стиль викладення лаконічний і доступний навіть для непідготовленого читача. Добре оформлений і легкий для сприйняття підручник обов’язково прочитає учень чи студент. Малюнки та підписи під ними розгляне навіть лінивий, бо вони творять добрі емоції.

– Наше видавництво співпрацює з етнографом­дослідником Галиною Стельмащук не один рік. Нинішні доповнені та перевидані книги – це наш їй подарунок за багатолітню цікаву працю на ниві української культури, – пояснив читачам журналу «Віче» директор видавництва Юрій Николишин.

Галина Стельмащук – завідувач кафедри історії та теорії мистецтва Львівської національної академії мистецтв, доктор мистецтвознавства, професор, член­корес­пон­дент На­­ціо­наль­ної ака­­­демії мистецтв Укра­їни, член Національ­ної спіл­ки художників Укра­ї­ни, «Відмінник освіти України».

Народилася 10 травня 1943 року в Луцьку. У 1948 році її батьків заареш­тували і вивезли в Сибір. Реабілітували у 1990­х. Виховувалася в дитячому будинку с. Крупа­Границя Луцького району Волинської області. Вищу освіту здобула у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва. 1976–1989 рр. – на науковій роботі в Інституті народознавства НАНУ, завідувач кафед­ри історії і теорії мистецтва у Львівській національній академії мистецтв. Працює в галузі історії і теорії декоративно­ужиткового й образотворчого мистецтва та етнології. Автор монографій, навчальних посібників, розділів у колективних наукових виданнях НАН України, статей у періодиці, каталогах про художників, Енциклопедії сучасної України тощо. Як дослідник опуб­лікувала понад 300 наукових і науково­популярних праць.

Серед них основні: «Традиційні головні убори українців» (Київ: Наукова думка, 1993. – 240 с.); «Український народний одяг ХVІІ – початку ХІХ ст. в акварелях Ю. Глоговського» (Київ: Наукова думка, 1988. – 272 с.; співавтор Д. Крвавич); «Український стрій» (Львів, 2000; третє видання, 2013. – 328 с.; спів­автор М. Білан); «У ХХІ століття – з мистецтвом» (Львів, 2002.– 279 с.); «Давнє вбрання на Волині: етнографічно­мистецтвознавче дослідження» (Луцьк, 2006. – 280 с.); «Екслібриси родини Опанащуків» (Львів, 2007. – 80 с.); «Творчий портрет Миколи Опанащука. Графіка. Малярство» (Львів, 2007. – 180 с.); «Українське народне вбрання» (Львів, 2013. – 256 с.); «Українські народні головні убори» (Львів, 2013. – 276 с.).

Коли Галина Стельмащук починала досліджувати народний одяг, відчула опір деяких відомих радянських учених. Вона вперше розробила тему традиційних голов­них народних уборів українців. «Знавці» від культури заперечували той факт, що одяг наших пращурів із різних регіонів узагалі може бути предметом наукових досліджень. І все­таки етнограф була наполеглива й зуміла зібрати для сучасників унікальний матеріал.

Мистецтвознавець наголошує, що саме національна естетика, яка несла гармонію високих духовних регістрів, народжувала народний одяг українців. Нічого вульгарного в буденній ноші чи святковому строї немає: сама досконалість і виваженість. Гортаючи книжки, де описано народні строї кожного регіону, мимоволі захоплюєшся фантазією і практичністю наших кмітливих предків. Останнє доповнене і розширене видання «Український стрій» (спів­автор Майя Білан) – це одночасно і наукове дослідження, і подарунковий альбом, що потішить серце кожного українця, не байдужого до історії свого народу. Його перше видання 2001­го стало книжкою року й було нагороджене премією імені Святослава Гординського. А нині це – третє, доповнене – виконане як мистецький альбом.

– Народний стрій належить до просторових видів мистецтва, його композиційна цілісність, об’єм сприймались як скульптура, він мав бути досконалим з усіх точок оглядання. Тому, виготовляючи й укладаючи складові частини в єдине ціле, цю особливість строю завжди враховували, – розповіла Галина Григорівна. – Найважливішим у творенні одягу є крій. Тут дістали найповніше втілення доцільність і раціональність у використанні кожного клаптика тканини, вивіреність у створенні силуету, неперевершена вправність у вмінні розташовувати й декорувати шви.

Українські строї вражають своєю характерною багатошаровістю, пишністю форм, великою кількістю складових частин, які одягали одну на одну: сорочка­безрукавка, свита, сорочка, спідниця­фартух тощо. Таке нашарування творило відповідний силует. Оздоблювали одяг бісером, шкірою, вовною, металом, різними орнаментами та техніками вишивки, яка в Україні налічувала понад сотню видів. Використовували ткання, аплікацію, мереживо, вирізування тощо.

Ще один великий і кольоровий фоліант, що викликає гордість за українську націю — «Українські національні головні убори». На обкладинці – портрет дівчини з Коломиї у весільній короні з гусячого пір’я. Альбом ілюстрований унікальними репродукціями картин відомих художників, які писали портрети і сюжети з життя українців – козацької старшини, гетьманів, козаків, княгинь, простолюдинів. Тут представлені сучасні фотографії моделей у вінках, коронах, стрічках, намітках, для яких у давнину купували в заморських купців атласні та парчеві стрічки, пір’я страусів, венеціанське скло, морські корали, перлини. Головні убори прикрашали також квітами з шовку, паперу, воску. Етнограф докладно описує, як їх створювали в кожному регіоні. Особливою пишнотою вирізнялися весільні вінки та корони. Вони мали містичне навантаження: крона символічного світового дерева спрямована вгору до неба і сонця. Це та дорога, якою має прямувати молоде подружжя у своєму житті.

Такий альбом можна годинами роздивлятися і читати, як першокласний професійний журнал мод. Видання буде затребуване найвибагливішими модницями та найкращими дизайнерами сучасного одягу. Адже це та народна криниця творчості, з якої нескінченно можна черпати і трансформувати нові ідеї.

Був період у житті Галини Стельмащук, коли вона займалася політикою. Навіть балотувалась у народні депутати України, була членом громадських жіночих організацій, вела активне суспільно­політичне життя, організовувала зустрічі, мітинги, конкурси, виставки. Під час виборів президента на одному партійному прийомі Галина Григорівна виголосила тост, який добре запам’ятали присутні, а журналісти винесли в заголовки газет. (Саме тоді вийшло друком перше видання книги «Українські народні головні убори». Там серед описаних етнографом найпоширеніших чоловічих уборів була шапка­кучма.)

«Кучма – це тільки шапка, а нам треба мудру голову знай­ти для держави України», – висловила побажання науковець.

– Події моєї політичної діяльності вже в минулому. І я їх не зрікаюся. Бо це є досвід. Як і тоді, так і нині, мені не байдуже, яким шляхом розвиватиметься Україна. Постійно співпереживаю зі своїм народом і виконую те, що вмію робити найкраще: виховую своїх учнів, досліджую і відкриваю нові імена для нашої культури.

Щоденні лекції в академії мистецтв Г. Стельмащук поєднує з науковою роботою та активною участю в сучасному художньому процесі. Вона реалізувала ще два важливі проекти. Перший із них це розділ «Мистецтво» в об’ємному виданні­довіднику «Діловий світ України», де у статті «Художнє життя Львова» вміщено репродукції робіт 70 львівських митців з короткими даними про авторів. Це видання свого часу дуже підтримало львівських художників. Другий проект – каталог і водночас довідник: «У XXI століття – з мистецтвом». Тільки Галина Стельмащук уміє так неупереджено й сумлінно фіксувати прояви мистецького процесу без навішування мінусових чи плюсових ярликів. Вона як мистецтво­знавець – бажаний гість на мистецько­культурних проектах.

Галина Стельмащук не належить до львівських модниць, але вона як педагог і наставник виховала багато учениць, котрі стали першокласними дизайнерами у сфері моди. Серед них – модельєр зі світовим ім’ям Роксолана Богуцька. Як треба знати й любити свій предмет – історію мистецтва, щоб зацікавити студентів, котрі під її керівництвом захистили півтора десятка дисертацій! Педагог Г. Стельмащук відкриває для своїх учнів народний стрій як невичерпне джерело для реалізації нових мистецьких проектів.

– Сама я в дитинстві, в юності не мала можливості добре вдягатися, –зауважила Галина Григорівна. – Бо виховувалася з восьми років у дитячому будинку. Батьків як власників 11 гектарів землі заслали в Сибір, пізніше їх реабілітували, але я так і не знала батьківської опіки. Полюбляла малювати і вірила, що працею все здобуду. Пам’ятаю, як у дні «великого прання», коли кожний учень мав витягти з криниці десять відер води, я визначала для себе іншу норму – тридцять... Відтоді орієнтувалася на найвищі планки у своїй реалізації. Ось так і живу: щоразу ставлю перед собою нові завдання.

Нещодавно Галина Стельмащук повернулася з Італії, де працювала в бібліотеках, архівах, досліджувала творчість митців українського походження, котрі покинули свою батьківщину після Першої і Другої світових воєн і творили по всьому світу. Про них не знали в Україні. Тож тепер Галина Григорівна готує нове видання, в якому відкриє для вітчизняної культури 144 імені визнаних у мистецькому світі художників.

Автор: Лариса МАРЧУК