передплата Українською | In English

№9, травень 2013

Білорусь без стереотипівБілорусь без стереотипів

Поділитися:

З посади Надзвичайного і Повноважного Посла України в Республіці Білорусь Віктор ТИХОНОВ ішов із конкретним результатом: за короткий строк – рік і три місяці – товарообіг між країнами удалося збільшити до рекордної суми – від 5 до 8 мільярдів доларів. У грудні 2012 року він залишив дипломатичну службу, зробивши вибір на користь роботи у Верховній Раді – в мажоритарному окрузі № 113 Луганської області його кандидатуру підтримали 60 відсотків виборців. Віктор Тихонов каже, що з Президентом Віктором Януковичем з самого початку було домовлено про швидке повернення. Втім, це не применшувало поставленого завдання – піднести взаємини країн-сусідів на якісно вищий рівень, зняти всі політичні моменти, що створювали напруженість у відносинах, а також створити заділ для продуктивної співпраці в майбутньому.
Не менш важливий чинник – проти подальшого перебування за кордоном заперечувала сім'я, яка залишилася в Україні.
– Хоча, оскільки близьких не було поряд, з'явилася можливість більше часу приділяти роботі, – жартує Віктор Миколайович. – Резиденція посла розташовувалася в тому ж будинку, що й посольство. Вдягнув галстук, спустився з четвертого на другий поверх – і ти вже працюєш.
В інтерв’ю «Вічу» народний депутат України поділився найяскравішими враженнями про країну перебування. Розмову почали з уже згаданих 8 мільярдів доларів товарообігу й «рецепту» такого досягнення.

– Власне, я їхав до Білорусі працювати насамперед над розвитком економічних відносин. На практиці це означало, що я мав підтримувати постійний контакт із білоруським урядом, керівниками підприємств, торгово-промисловою палатою. Основа – особисті контакти, взаєморозуміння. Для мене це було легко – характер такий, що швидко сходжуся з людьми, та й більшість високопосадовців мене знали, між нами від самого початку була довіра.

Окрім того, залучив до роботи не маленьке (2–3 людини) торгово-економічне управління нашого посольства, а всіх дипломатів. Через це дехто з них спочатку ображалися на мене, але потім оцінили виправданість такого кроку.

Ми щотижня аналізували, як подолати всі перепони й удосконалити роботу за конкретними напрямами: у галузях сільського господарства, машинобудування, виробництва нафтопродуктів, харчових продуктів, добрив, будматеріалів тощо. Як ви знаєте, в Україні закрилися практично всі нафтопереробні заводи й 70–75 відсотків нафтопродуктів ми купуємо в Білорусі, де процес переробки нафти – на світовому рівні. В цій сфері успішно реалізуємо спільні проекти транспортування нафти з використанням залізничного транспорту й за допомогою трубопроводів.

Удалося активізувати діяльність україно-білоруської міжурядової комісії. А це – регулярне спілкування представників наших урядів. Усього за роки незалежності відбулося 21 її засідання – такого показника в України немає з жодною іншою країною світу.

Україна поставляє до Білорусі металопродукцію, макуху, шрот, соняшникову олію, а основними товарними групами експорту є білоруська сільськогосподарська техніка, вантажні автомобілі, калійні добрива, шини та холодильники. Що приваблює у їхній продукції: ціна, нижча, ніж у європейських і американських виробників, а якість не поступається і часто навіть краща за інші аналоги.

Узагалі період відносин «купи–продай» відходить на другий план. Нині нам необхідно створювати спільні підприємства, стимулювати роботу білоруських компаній на території України й самим виходити на їхній ринок. Міжрегіональне співробітництво тут пріоритетне. Наше посольство відразу залучило до такої співпраці прикордонні райони, потім інші області, які укладають прямі угоди в тій чи іншій сфері. Нині серед лідерів підписаних із Білоруссю угод – Чернігівська, Волинська, Київська та Дніпропетровська області.

Наприклад, на території Луганщини створюється спільне підприємство зі складання тракторів Мінського тракторного заводу й їхнього технічного обслуговування. Мало хто знає, що Крюківський вагонобудівний завод спільно з Мінським вагоноремонтним заводом виготовили два пасажирські потяги, які нині проходять випробування й за всіма показниками конкуруватимуть із корейськими «Хюндаями».

Точки зростання для наших країн – науково-технічна сфера, космічна галузь, проекти з енергозбереження, біотехнології, фармації. Тут ми й надалі матимемо взаємну вигоду.

– Як уплинуло на розвиток економіки Білорусі те, що 80 відсотків усієї промисловості залишилося у власності держави?

– Ви знаєте, 1994 року, коли Олександр Лукашенко прийшов до влади в Білорусі, як і в нашій країні, нищили сільськогосподарську інфраструктуру, заводи «переплавляли» на металобрухт. Картина знайома більшості українцям, правда? Він ці руйнівні процеси швидко зупинив. Спочатку було встановлено жорстку управлінську й владну вертикалі, але нинішній етап – це китайська модель економіки де, зокрема, дозволено приватну власність. Приватизація підприємств – лише за умови, що держава залишить за собою контрольний пакет. Білорусам удалося зберегти те краще, що залишилося від Радянського Союзу, й водночас – активно впроваджувати нові підходи та сучасні технології.

У приватних розмовах із місцевими бізнесменами часто запитував: як ставитеся до президента Олександра Лукашенка, може, слід обрати когось іншого? Відповідали: хай працює ще стільки ж років. Ось показова розповідь одного з них: «Я з нуля створив підприємство з переробки м'яса й за шість років став мультимільйонером. Нині експортую продукцію за кордон у кілька десятків країн, маю власні стада великої рогатої худоби. У мене є дві умови: перша – обираю: займаюся або політикою, або економікою, і друга – обов’язково маю соціальне навантаження, в моєму випадку це утримання двох спортивних комплексів».

Свого часу в інтерв’ю на російсько-білоруському телебаченні я сказав, що заздрю стабільному керівництву Білорусі. Про Президента Олександра Лукашенка можна говорити різне, хороший він чи поганий, але протягом 18 років перебування при владі має рейтинг 75 відсотків. Перший заступник прем’єра Володимир Семашко на посаді з 2003 року. Посол Білорусі в Україні Валентин Величко – з 2001-го. Вони досвідчені професіонали.

Глава Республіки Білорусь також чудово обізнаний зі станом справ у країні. Зранку може сісти на вертоліт і полетіти інспектувати якийсь район. Де помітив «бардак» – на місці збирає нараду.

За найменшу провинність міністри чи інші посадовці позбуваються посад. Під час виступу зі щорічним посланням депутатам Олександр Лукашенко три години говорив, ще три відповідав на запитання. Розмова конкретна: певний завод не виконує план з виробництва. Президент ставить це питання на персональний контроль заступника прем'єра чи профільного міністра, який протягом трьох місяців має забезпечити належну роботу підприємства.

Кажуть, мовляв, там диктатура. Але в чому вона виражається? Мені часто доводилося бувати в Страсбурзі, спочатку як представникові України в Раді Європи, а потім у складі постійної делегації Верховної Ради в ПАРЄ. Так от, мітинги там розганяють жорстко – застосовують брандспойти, гумові кулі. В Білорусі, та й у нас, такого й близько немає. Але що законно на Заході, для наших країн, на думку Європи, є не припустимим. Це не що інше, як політика подвійних стандартів.

Вважаю, що жодна держава не має права втручатися в справи іншої, діяти з позиції сили та нав’язувати своє бачення. Коли та чи інша країна хоче жити по-своєму, це означає, що більшість її громадян усе задовольняє.

– Як відреагуєте на зауваження критиків про застарілу індустріальну базу Білорусі, яка енергетично не ефективна, залежна від російських енергосубсидій і полегшеного доступу до ринків Російської Федерації (звідти йде 54,5 відсотка імпорту й туди йде 33,5 відсотка експорту)?

– Журналістам, які ставлять такі запитання, я завжди кажу: приїжджайте, поживіть там хоча б кілька днів, подивіться на власні очі. Про розвиток індустріальної бази можете поговорити з ученими – в промисловій та сільськогосподарській науках ми відстали від білорусів мінімум на 10 років. Чому японці уклали з ними контракт на широку співпрацю в сфері ядерної енергетики? Бо в Білорусі найкращі в світі розробки в цьому напрямі.

Побувайте на Мінському автомобільному заводі, де працює 44 тисячі людей. Усього цей концерн охоплює 38 заводів. Я особисто керував їхньою машиною для роботи в кар’єрах вантажопідйомністю 380 тонн – їздити простіше, ніж на велосипеді. А в квітні почався випуск 500-тонної машини. Для порівняння: такий само вантаж перевезуть 8 залізничних вагонів.

Інший приклад про «застарілу» промисловість. Раніше в заготівельному цеху Мінського автозаводу працювало 600 осіб – зварювальників, токарів, фрезерувальників. Після придбання одного автомата за 5,5 мільйона євро всі ці роботи виконують шестеро високоосвічених молодих хлопців. Процес модернізації там не зупиняється.

Середня зарплата на заводі у гривневому еквіваленті становить 5–8 тисяч гривень. Окрім того, великий соціальний пакет, програма забезпечення житлом. Медицина безкоштовна, але за якістю є однією з найкращих у світі, точно не поступається ізраїльській. Навіть американці їздять до них лікуватися, бо так званий відсоток виживання після складних операцій на серці, печінці дуже високий.

– Чи буде корисним для України, в тому числі для вашого аграрного округу, досвід білоруських кооперативів?

– Кооператив – це прототип колгоспу, але в хорошому розумінні. В середньому він об’єднує 4–6 сіл, а це близько 10–15 тисяч жителів. Вони спільно обробляють землю, розводять велику рогату худобу. Ці об'єднання продають не зерно (як ми в Україні, щоб потім утридорога купити зроблені з цього ж зерна шоколадні батончики, хліб, печиво), а створюють додану вартість. Більшість білоруських кооперативів мають м’ясопереробний, молокопереробний цехи – вони виробляють твердий сир, згущене молоко, ковбасу.

Це багаті об'єднання, які утримують усю соціальну інфраструктуру на селі – лікарні, пологові будинки, дитячі садки, будинки культури з величезною кількістю дитячих гуртків. Ще з 1994 року діє програма аграрних містечок котеджного типу. Приїжджає на роботу в сільську місцевість фахівець – йому одразу видають ключі від квартири.

Одне з таких сіл, розташоване за 120 кілометрів від Мінська, ми відвідали з делегацією Луганської області на чолі з головою облради Валерієм Голенком. Спілкувалися з керівником місцевого кооперативу на різні теми, але найбільш показовою стала розповідь місцевого голови про останні збори селян. Уявіть собі, єдиною претензією громади було незадоволення жінок тим, що в селі немає спеціаліста з нарощування нігтів! Жарти жартами, та ця історія яскраво ілюструє рівень добробуту білорусів, які живуть у глибинці.

Я нині намагаюся побудувати в своїй Луганській області перший басейн у сільському районі. А в них такий є в кожному селі. І не тільки басейн, а й льодова арена. Для жителів сільської місцевості також регулярно організовують поїздки в театри, музеї чи на виставки.

Тому запозичувати досвід Білорусі обов’язково потрібно. До речі, в очолювану мною депутатську групу Верховної Ради з міжпарламентських зв’язків з Республікою Білорусь записалося аж 75 народних обранців, що свідчить про великий інтерес до цієї країни наших законодавців. Упевнений, першочерговим завданням Верховної Ради має стати розвиток саме агропромислового комплексу. Українські землі мають кращий потенціал, сприятливіший клімат, більші трудові ресурси. Бере за живе: удої молока в Білорусі сягають від 6 до 9,5 тисячі літрів від кожної корови, а в нашій країні – лише 2,5 тисячі. Урожайність пшениці там – 70–80 центнерів з гектара, тоді як у нас Героя України присвоюють керівникові, котрий добився урожайності в 40 центнерів з гектара.

Про якість білоруських продуктів свідчить і популярність спеціалізованих магазинів у Києві та інших містах України. Шкода тільки, що 90 відсотків продукції там аж ніяк не білоруського походження. Наприклад, горе-бізнесмени закуповують якісне вершкове масло й тут розбавляють його різними сумішами. Етикетку, звісно, залишають із Білорусі. На жаль, контроль якості в Україні поки що не такий, як хотілося б.

Наостанок хочу сказати, що більшість розповідей, які мені довелося почути перед поїздкою до Білорусі, виявилися нав’язаними людям стереотипами. З'їздивши туди, в цьому може переконатися кожен ваш читач. До речі, коли я вперше приїхав до Мінська, то побачив порожнє місто. Запитую: «Де ж люди?». Мені кажуть: діти – в школі, молодь – у вузах, а дорослі – на роботі. Але це в робочий день, а у вихідні на вулицях безліч людей. Хоча дармоїдів – по-нашому безробітних – там лише 0,6 відсотка.

Я радий, що мені випала можливість працювати в цій країні, познайомитися з її чудовими людьми. В Білорусі залишилася частинка мого серця.

Розмовляв Олексій СИЩУК.
Фото Миколи БІЛОКОПИТОВА.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата