Ніші для самоідентифікації душі

Зникнення духу просвітництва й високої культури не загрожує загазованому-закоркованому Києву доти, доки живі столичні музеї. Універсальні схованки від метушні та агресії, вони незмінно дарують рівновагу, створюють відвідувачеві умови для занурення в себе й сканування власної душі. А ще надають життю нової змістовності. Ілюстрацією до цієї тези є виставкова діяльність музеїв – важлива гілка їхнього різновекторного існування. Саме свіжий зріз експозицій, які відповідно до пори року буяють особливо яскраво, – предмет цікавості напередодні професійного дня музейників.

Локальною французькою революцією на сивих стінах Національного художнього музею України видається проект «Жак Шапіро. Київ – Париж». Близько 60 творів одного з помітних митців легендарного «Вулика» позичено на час виставки в приватних колекціонерів. Картини апелюють до початку ХХ століття – доби великих культурних переворотів, перелицьовування уявлень про мистецтво як таке, експериментів, котрим не було кінця-краю. Про безмежність експериментаторства волають роботи нашого колишнього співвітчизника Жака Шапіро, який, власне, перетворився на Жака з Якова у 28-річному віці, переїхавши 1925 року з Країни Рад до Парижа в пошуках іншої художницької долі. До цього переломного моменту Шапіро реалізував себе на батьківщині в багатьох творчих іпостасях, зокрема став відомим художником у театрах Мейєрхольда й Вахтангова.

Можливо, саме відомість, певна перемога в розквіті років і підштовхнула митця до вчинку. Мовляв, одну висоту подолано; десь там кипить «Вулик»; художник – не художник, якщо не випробує себе в гущі актуальних подій. У Парижі відкрився чистий аркуш для мистецьких імпровізацій Шапіро. Перед сучасною київською публікою Яків-Жак постав як невтомний дослідник себе самого. Обличчя епохи, побутові й промислові сюжети, тварини і люди, природні та неживі об’єкти майстер зображує в різних техніках і стилях. Проте єдиним, що все це зшиває, залишається ні з чим незрівнянна, притаманна лише тому часові атмосферність. Жака Шапіро показали в столиці в рамках «Французької весни» (дітища Французького інституту в Києві). Для відвідувачів експозиції весна й справді наповнилася фірмовим французьким волелюбством, забарвилася сотнями фарб.

Другий персонаж новітньої виставкової історії – Валерій Франчук із живописом, графікою та скульптурою кількох останніх років у Національному музеї Тараса Шевченка. Доробок увінчує назва «Сад любові». Про цього митця можна сміливо згадувати в контексті будь-якого іншого художника (хай навіть того самого Шапіро), адже Франчука вирізняють впізнаваний почерк, визначена стратегія поведінки в культурному світі, а його плодовитість заслуговує на окрему розмову. Лише один зал – і такий згусток емоцій! На їхнє продукування працює вся драматургія експозиції.

На початку огляду сконцентровано графіку. Чорно-білі аркуші з профілями європейських міст, українськими церквами, старечими дубами, приморськими валунами, місточком та квітами в саду Шопена декларують пріоритет архітектурності у світобудові. Живописна добірка просякнута культом дерева як найдосконалішого втілення еволюційності всього сущого. Дерева стогнуть, радіють, загортаються в туман. Загалом художнику дуже зрідка потрібні люди, аби описати розмаїття пристрастей. Його дерева, а також неймовірні квіти радіють, сумують, чимось непокояться, чогось прагнуть. Після динамічного сплеску кольорових чуттів погляд умиротворяється спогляданням дерев’яної скульптури: лаконічної (за засобами творення) й промовистої (за характером).

Іще один лідер нетривіального підходу до виставкової роботи – Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Експозиція «50 видатних фотознімків з архіву Національного географічного товариства США» вибухнула серед столичного люду правдивим ажіотажем. Увагу магнетизують найкращі знімки для журналу National Geographic, зроблені в різні часи. Тут усе гостро, несподівано, віртуозно. Одне слово, високопрофесійно. Фаховий клас показують Пол Ніклен (білий ведмідь, знятий під водою), Девід Алан Гарві (викупаний у мильній піні натовп дискоклубу на Ібіці), Герд Людвиг (шокуюче фото з московськими школярами, що народилися з однаковим каліцтвом), Брент Стрітон (похорон справжнього Кінг-Конга), Карстен Пітер (фотонаслідок трирічного полювання на торнадо)… На світлинах – гарячкове соціальне тло та етнічна строкатість Землі, стурбованість її екологічним нездоров’ям. Усе це – знайомий світ ранимої та ніжної природи з її зубами та щелепами.

Один із авторів демонстрованих знімків Нік Ніколз якось зазначив: «Цей журнал має властивість робити щось знаменитим». Тож National Geographic перетворює окрему історію на супер’явище, а водночас фотографа – на суперзірку. Фотографи в боргу не залишаються: у свою чергу, роблять знаменитим журнал.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА