передплата Українською | In English

№7, квітень 2013

«Під час боротьби думка триває одну секунду, а рух має бути миттєвим»«Під час боротьби думка триває одну секунду, а рух має бути миттєвим»

Поділитися:

Хтось свого часу сказав: «Можна не любити боротьбу, можна бути проти боротьби, але не можна жити у світі без боротьби». Усе наше життя – це боротьба з труднощами, долаючи які, ми досягаємо бажаних висот. Наш співрозмовник, як ніхто інший, знається на цьому, адже боротьба є сенсом його життя. Це срібний призер лондонської Олімпіади, заслужений майстер спорту України з вільної боротьби Валерій АНДРІЙЦЕВ.

Кожна сутичка — перед очима

– В останній день Олімпіади ви, без перебільшення, врятували репутацію українських борців, що не здобули жодної медалі ані в греко-римській боротьбі, ані в дзюдо. Були впевнені в перемозі?

Валерій АНДРІЙЦЕВ, заслужений майстер спорту України з вільної боротьби. Народився 27 лютого 1987 року в місті Малині Жито­мирської області. Срібний призер XXX літніх Олімпійських ігор у Лондоні з вільної боротьби у ваговій категорії 96 кг. Чемпіон Європи, чемпіон світу серед молоді 2007 року. Двічі (у 2008 та 2010 роках) був срібним призером першості світу серед студентів. Тричі здобував титул чемпіона України. Володар Кубка України 2011 року, чемпіон ХVIII Київського міжнародного турніру з боротьби, віце-чемпіон Європи 2012 року. Представляє фіз­культурно-спортивне товариство «Динамо». Студент юридичного факультету Національного університету державної податкової служби України. Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. Не одружений. Хобі — комп’ютер і читання книжок.

– Після фінального поєдинку я був вельми засмучений. Було дуже прикро: обіграв іменитих суперників на шляху до фіналу, але неправильно побудував тактику в завершальному двобої. Хоча згодом я, звичайно, усвідомив, що чимало спортсменів виграють чемпіонати світу, Європи, але далеко не всім удається піднятися на п’єдестал Олімпійських ігор. Тож радий цьому успіхові, хоча був націлений на золоту медаль.

– У фіналі ви поступилися досвідченому американцеві Джейкобу Стівену Уорнеру. Як вважаєте, чого не вистачило для перемоги?

– Мабуть, досвіду. Серед конкурентів на Олімпіаді були чемпіони світу різних років, але сильні суперники діяли на мене як додатковий стимул краще боротися. Проте у фіналі я, можливо, переоцінив власні сили. Намагався перехитрити американського борця, використовуючи деякі нові заготовки, а потрібно було зробити ставку на базові елементи, які ми відпрацьовували вдома. До того ж я спочатку пропустив захоплення рукою за стегно. Якби цього не сталося, гадаю, все могло закінчитися інакше.

– А який двобій на шляху до фіналу здався найважчим?

– Не тільки мені, а й усім спортсменам уперше боротися з іменитими спортсменами важко, бо ти не відчуваєш противника. Кожна сутичка стоїть перед очима... Зазвичай напередодні змагань ми з тренерами аналізуємо, хто якому стилю боротьби надає перевагу, готуємо під кожного суперника індивідуальний прийом. Скажімо, борцю з Азербайджану Хетагу Газюмову я під час ліцензійного турніру програв, проте на Олімпіаді врахував попередні помилки, змінив тактику й виграв.
А для перемоги над досвідченим чемпіоном світу іранцем Резою Мохаммедом Алі Яздані ми спеціально напрацювали з тренерським штабом деякі прийоми...

– Я дивився цей поєдинок. Здавалося, ви просто «поламали» іранця…

– Думаю, він травмувався в попередньому поєдинку, бо я нічого особливого не застосовував у боротьбі з ним. Хоча особисто був готовий до такого перебігу подій. Якщо переглянути в Інтернеті його попередні сутички на чемпіонатах світу та Європи, то стане зрозуміло, що в нього така манера боротьби. Якщо він відчуває, що змагається із сильним борцем, то вдається до хитрощів, удає, що дістав травму, й тим самим «присипає» пильність суперника. Згадайте наш поєдинок, як він на його початку схопився за ногу, наче я його травмував, а потім знову пішов у бій, ніби нічого й не сталося, і сили в нього звідкись з’явилися...

– І все-таки ви його перемогли вже на 25-й
секунді!

– А інакше я не був би призером лондонської Олімпіади! (Всміхається).

– Усі спортсмени мріють про великі перемоги. В якому віці олімпійські мрії з’явились у вас?

– Ще мій перший тренер Анатолій Задорожній нас завжди мотивував і казав, що Олімпійські ігри — найголовніше, що є у спорті. Мені тоді було 10–11 років. Але діти спершу не повністю усвідомлюють, наскільки це важливо. Розуміння приходить із віком: коли починаєш більше займатися, усвідомлюєш, заради чого докладається стільки зусиль, і цілковито віддаєшся досягненню цієї мети. Остаточно я її сформулював, коли вступив до Броварського училища олімпійського резерву. Саме тоді зрозумів, заради чого варто боротися.

Починалося все «з примусу»

– Декілька слів про ваші «університети», з яких усе починалося…

– Пам’ятаю, змалку чув історії про нашого знаменитого земляка Івана Піддубного, отже, полюбляв боротися зі своїми однолітками. А коли мені виповнилося 10 років, до секції боротьби мене привів батько. Він і вся моя родина й тепер дуже мене підтримують. Відверто кажучи, три роки «ходив примусом», а згодом мені сподобалося, відчув смак боротьби. Пізніше, вже коли виконав норматив майстра спорту, почали формуватися цілі та пріоритети. Адже для того, щоб багато працювати, має бути мотивація. Винятково для себе можна просто займатися фізкультурою, а професійний спортсмен повинен прагнути досягнення найвищих цілей. І я дуже вдячний своїм наставникам Тарасу Даньку, Ігорю Малинському, а також тренерам збірної на чолі з Русланом Савлоховим. Вони мене ретельно готували до кожного потенційного суперника, відточуючи техніку та окремі прийоми.

– А який рік став для вас вирішальним?

– Напевно, 2007-й. Ми разом із тренером пішли до ректора Національного університету державної податкової служби України Петра Мельника, де я навчався, й попросили дозволу на академічну відпустку, й того року я виграв чемпіонат світу та Європи серед молоді. А потім почався перехід у дорослу боротьбу, який був досить складним через велику кількість травм.

Голова – як п’ята кінцівка

– Кажуть, хочеш бути великим спортсменом, попрощайся зі здоров’ям. Боротьба – травмонебезпечний вид спорту?

– На жаль, так. У нас усе будується на жорсткому контакті, під час сутички виникає величезне навантаження на всі суглоби. Особливо небезпечним був 2011 рік. Мене тоді турбували меніск, зламане ребро. Я доволі тривалий час не міг відновитися після травм... А вже в Лондоні сильно зіткнувся головою зі згаданим Хетагом Газюмовим, у результаті дістав синець під оком, утворилася гематома. У вільній боротьбі голову інколи використовують як п’яту кінцівку, щоб контролювати суперника, тож часто-густо виникає струс мозку, тут нічого не вдієш...

– Життя змінилося після того, як стали призером Олімпіади?

– Звичайно. Перші два тижні після Лондона взагалі бракувало часу навіть зазирнути до спортзалу: постійно перебував у поїздках, було багато зустрічей із першими особами держави. Нині мене впізнають на вулицях, у крамницях, побільшало уваги з боку журналістів. Рідні та близькі також підтримують. А ще після Лондона мене частіше почали запрошувати на урочисті події, тому вільного часу значно поменшало.

– Ви маєте вигляд дуже спокійної та скромної людини. А чи доводилося на вулиці застосовувати спортивні навички?

– Не без цього. Хоча я завжди намагаюся конструктивно підходити до розв’язання проблеми. А загалом усе дуже відносно. На килимі, як ви бачили, я не особливо спокійний. Гадаю, спорт і життя — геть різні речі.

– І наостанок: чого чекати від вас на Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро?

– Рано про це щось казати. Бо як виконаю обіцянку, то напишете, що молодець, якщо ж ні – розкритикуєте, мовляв, не дотримав слова. Поживемо – побачимо. Переконаний: кожні змагання дають нові знання щодо техніки й тактики ведення сутички. Ми боремося з одними й тими самими суперниками, тож до кожного такого бою потрібно готувати щось новеньке заздалегідь. У боротьбі мало часу на роздуми. Думка триває одну секунду, а рух має бути миттєвим. Ось чому на тренуваннях ми виконуємо монотонну й рутинну роботу, перевірити ж її ефективність можна лише під час змагань. Я, звісно, робитиму все можливе, щоб підійти до чергових змагань у найкращій спортивній формі. 

Розмову вів Євген ТИЩУК.
Фото автора та з особистого архіву Валерія АНДРІЙЦЕВА.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Львів стане п'ятим українським містом, в якому запустять Glovo Вчора, 19 квітня

Порошенка і Зеленського просять публічно заявити про невідворотність курсу на ЄС і НАТО Вчора, 19 квітня

У Ахметова відреагували на рішення АМКУ про покупку заводу Абрамовича Вчора, 19 квітня

Посол ЄС шкодує через відсутність серйозних дебатів між кандидатами в президенти України Вчора, 19 квітня

Злочевський купує у британців українську газову компанію Вчора, 19 квітня

Коломойський розповів, як переховував у себе Ложкіна Вчора, 19 квітня

Вибори-2019: чи прилетить до Зеленського «чорний лебідь», який все зіпсує Вчора, 19 квітня

ЗМІ: По всій Україні проходять протести проти бездіяльності влади. ВІДЕО Вчора, 19 квітня

У НБУ обіцяють захистити права і заощадження клієнтів Приватбанку Вчора, 19 квітня

Політична проституція: верхи – Порошенку, а низи – Зеленському, - ЗМІ Вчора, 19 квітня