передплата Українською | In English

№3, лютий 2013

Гоа: вікно мізантропаГоа: вікно мізантропа

Поділитися:

Мандрівка в Гоа – сон про мінливе щастя.
Прокидатися не хочеться. Але доводиться.
Пульсує настирлива думка: ні, ми там не були.
А якщо ми там і були, то, мабуть, це були не ми.

…За борт нашого балкона тримається стопалою рукою кокосова пальма. Горіхи різного ступеня дорослості витріщаються на нас – прибульців з іншого світу.

П’ята ранку. Світанковий підйом – об’єктивна необхідність. Щадна температура триватиме ще кілька годин, далі пануватиме пекло.

У шаленстві пробудження природи, під трелі й «ухання» невідомих птахів налаштовуємося на балконне фотополювання: ось­ось із гілок вислизнуть місцеві білки, скрикнуть щось на кшталт Morning! і розчиняться в пишних хащах до завтра.

Метелики розміром з колібрі та колібрі розміром з метеликів дуркуватимуть за вікном, доки врешті не покинемо готельне теракотове бунгало.

Ранок на півдні легендарного Гоа, невеличкого штату Індії, невловимий, ніби ті білки, що літають над балконом. Задоволення від нього слід розтягувати, як першу філіжанку кави.

Вслухаючись у хрускіт лілових піщаних барвінків, що розкриваються на очах, ступаємо на найкращий в світі пляж Бенаулім. Хай нам і розхвалювали якісь інші, та лише тут можна крокувати кілометр за кілометром, роздивлятися всіляку живність і вкрай рідко зустрічати представників роду людського.

Гоа – рай для мізантропа!

 

Простір вражає неозорістю: погляд шукає далечінь, яка його загальмує. Усе, що чули раніше про тутешній білосніжний пісок, – правда. Донині ступням не було знайоме це відчуття крохмального шовку.

Ідеальна чистота досягається завдяки старанням колоритних тітоньок з корзинками, до яких потрапляють навіть натяки на сміття.

Й на міліметр не підводячи голів з піску, ліниво крізь повіки дивляться на чужинців пляжні песики. Вони занурені в себе й водночас добродушні. Незрозуміло лишень, що ці собаки їдять і тим паче, що п'ють у царстві вегетаріанства і солоної води. Та з якою пожадливістю вони купаються!

 

Дехто з туристів бігає окрайкою моря. Дехто здійснює піший досніданковий моціон. Усі між собою вітаються, хоч бачать одне одного вперше.

Доходимо туди, куди не дістаються інші. Там, де з морем зростається річка, біснується зграя злодійкуватих, боязкуватих шулік. В очі в’їдається сморід рибного розкладання. Він посилює враження від строкатого, натомість збалансованого пейзажу: хижки рибалок, утлі кораблики; з кручі дивляться в різні боки три пальми; дельфіни біля берега штрихпунктирно таранять синь.

 

Жовтень, майже випитий до дна, дихає передчуттям незабарного нашестя туристів: сезон мусонів витіснений до квітня сезоном курортним. Звільнені від страху змокнути, всюдисущі священні корови метуть хвостами пил винищених джунглів.

Туристичне божевілля знову збуджує тутешній не розбещений грошима люд перспективою заробітків.

Не зважаючи на ранній час, продавщиці бус допікають іноземців надокучливістю. Пані в яскравих автентичних строях розмовляють чи не всіма мовами відпочивальників. «У тебя красивое парео. Гламурненько!», – оцінює моє вбрання одна з них.

 

Починаючи з 1960-х років викристалізувалася ціла армія людей, котрі культивують циклічність власного життя за допомогою регулярних польотів у Гоа. Тут можна часто спостерігати, як індуси обіймаються з давним-давно знайомими туристами.

Особлива категорія приїжджих – літні особи, душа яких не старіє (на відміну від тіла) й систематично вдається до індійських пригод.

Опівдні немає кращої розваги, як сховатися під тент пляжного ресторану і вдивлятися в горизонт. При появі на вході пари підстаркуватих англійців менеджер закладу вибухає фонтаном радощів. А це, мабуть, ще одна з постійних клієнток: шведка із зовнішністю зів’ялої голлівудської зірки приборкує бадьорі не за віком косички, розповідаючи про свою хіпарську юність стриженому під нуль темношкірому бойфренду. За сусіднім столиком – голландець, що роками опановував у Гоа аюрведу, а нещодавно відкрив у себе на батьківщині центр духовних практик і лікування співвітчизників.

 

Неквапливий «фішмен» прямує до гостей, витягнувши на руці тацю із щойно виловленими в морі делікатесами. Обраний клієнтом екземпляр оперативно готують. Тільки не забути б попередити, аби не додавали гострих приправ. Зазвичай тутешня їжа горить у роті. А кухарі та офіціанти знай собі веселяться, катуючи туристів. До слова, чутки про дешевизну морепродуктів на індійському узбережжі перебільшені. Хоча загалом попоїсти можна за дуже символічну суму.

В одному такому закладі, де особливо подобається, персонал обрав нас піддослідними кроликами. Коли обідаємо, п’ятьсім вуайєристів сідають навпроти та кайфують від того, як поглинаємо створені ними кулінарні шедеври. А в перервах розпитують про Україну, Київ, наше життя-буття.

У свою чергу, заводимо мову про бачених рановранці ефектних дів­чат у барвистих сарі, що поспішали на велосипедах до костьолу. Велична старовинна споруда, чарівна в поважній обшарпаності, – пам’ять про португальських завойовників. Ділимося враженнями про світанкових рибалок, котрі по кілька разів за ніч ходять у море на підлатаних древніх човниках. Індуси розповідають нам про слонів, мавп, спеції та інші архетипи країни, реальне враження від яких не завжди збігається зі стереотипними уявленнями.

 

Люди-гриль, рослини-­гриль, машини-гриль… Це не спалахи запаленої уяви: у смаженому повітрі плавиться все і вся. Сієста жене в готель, де два кондиціонери та два вентилятори на 60 квадратних метрів зовсім не видаються надмірними засобами порятунку. Цікаво, що вентилятори порівняно нові: тутешня промисловість випускає їх донині. Вони та антураж кімнат загалом (дерев'яна сітка балконних дверей, меблі з білого дуба в індо­португальському стилі, характерні вигини крісел та ліжкової спинки) – зворотний бік ностальгії за колонізаторами.

Під вікном, не особливо переймаючись спекою, прополюють траву, тягають відра, щось там миють і фарбують готельні робітниці. Вдягнені в однакові бейсболки, штани, картаті сорочки, вони умиротворено бесідують між собою. Увечері цікавість заводить нас на господарський двір. І тут очам відкривається неперевершене видовище. Ті самі трударки, що цілий день поливали своїм потом територію готелю, тепер – жінки-­квіти. Вони дефілюють яскравим ансамблем, драпуючись у фантастичні різнокольорові сарі, дзеленькаючи прикрасами. Після дня каторжної праці красуні усміхнено вітаються з постояльцями, бажають щастя. Таке ставлення до буття можливе лише в цій країні.

За короткий період призвичаюєшся ходити роздовбаними дорогами, до яких тротуар зовсім не є обов’язковим додатком. А отже, змиряєшся і з лівостороннім рухом. Хоча лівостороннім його вважають умовно. Автівки, скутери гасають, як заманеться, маніакально полюбляючи зустрічну смугу. На скажені байки зазвичай всаджується вся родина (за батьком – дітлахи, за дітлахами – мати).

 

Виворіт життя магнетизує. Адже він і є справжнє життя. Метрів за сто від нашого притулку існує геть інший вимір: нетрі. У тісноті роздовбаних халуп мешкає біднота, що мріє про будь-яку роботу за мізерні гроші. Серце кварталу, куди нас занесло, – допотопна «розливайка». В суцільному багні дворів біснуються чорні свинки. Сутеніє. Із дірявого кораблика на березі річки висовується з десяток голів: Hello! У мозку просковзує: лишень не розбили б фотоапарат! Однак господарі потойбіччя не виказують ворожнечі. Вони – сама лише цікавість і, звісно, фірмове індійське миролюбство.

 

Передчуваємо шоу, що ось­ось влаштує знесилене Сонце перед тим, як згаснути до завтра. Для індусів споглядання заходу світила – священний ритуал (із такою само пристрастю вони дивляться хіба що фільми та телепрограми вітчизняного виробництва, всіляко опираючись глобалізації). На пляж виходять гуртами, тримаючись за руки. Над безкрайою водою небо розшаровується на жовтогарячі, багряні, білясті, сріблясті, різні інші смуги, бешкетує, то згущуючи, то розмиваючи барви. Власне захід відбувається блискавично. Уже близько шостої вечора. Сонце остаточно плюхається в своє ложе, не залишивши по собі жодного протуберанця.

 

Ми, генерація останніх десятиріч ХХ століття, ніби ті герої фільму Сідні Полака про втечу в джунглі від безпросвітної реальності, ніби ті європейці 1920–1930-х, ніби «п’ятдесятники», «шістдесятники», врешті, всі втрачені покоління (за висловом Гертруди Стайн, усі покоління – втрачені)... Вирушаємо в Гоа з метою – завіятися світ за очі, сховатися від незатребуваності, агресії, марноти в ідилічний стан збалансованості із собою та сущим. Та хіба мета не є гідною? Хіба не найпрекрасніший стимул – на певний час звести всі розмови до тривалих міркувань про знайдені мушлі, про мінімідій, які поспішають заритися в пісок під час відпливу?

Неминучість повернення придумав якийсь вар’ят. Ніч за ніччю, як океанська хвиля за хвилею, вимиває враження, залишаючи лише абриси найяскравіших, а отже, найменш вразливих.

На кухонному столику потроху щезає з пляшки питна гоанська вода, наперекір правилам контрабандно провезена в салоні літака. Із ковтками зникають поволі звуки та образи далекої землі, що ще вчора здавалася ідеальним притулком для зраненої душі. Вікном у волю.

 

…Гоа – наче близька людина, про яку, здається, знаєш усе, а насправді, не знаєш нічого.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата