передплата Українською | In English

№23, грудень 2012

Мо Яня. Нова зірка на літературному небосхиліМо Яня. Нова зірка на літературному небосхилі

Поділитися:

Його життєве кредо – «не роби іншим того, чого не бажаєш собі»; на його творчу свідомість відчутно вплинули Михайло Шолохов, Вільям Фолкнер і Ґабріель Ґарсія Маркес; він, член Компартії Китаю, заступник голови Спілки китайських письменників і професійний військовий, своїми творами заробив 3,45 мільйона юанів. Усе це – про цьогорічного лауреата Нобелівської премії з літератури Мо Яня, який у себе на батьківщині (народився в повіті Гаомі провінції Шаньдун Китайської Народної Республіки) належить до когорти найвідоміших письменників.

Справжнє ім’я нового нобеліанта – Гуань Мое. Коментуючи походження свого літературного псевдоніма, він розповідав: «Мо Янь» означає «мовчи». Я народився 1955 року. У ті часи люди в Китаї жили ненормальним життям. Тому тато з мамою веліли мені не говорити багато за порогом дому. Якщо відкриєш рота й скажеш те, що думаєш, потрапиш у біду. Я їх послухав і не говорив багато. А коли тільки починав писати, мені здавалося, що в кожного великого письменника має бути псевдонім. Я пригадав, як тато з мамою веліли мені мовчати. Й узяв собі псевдонім «Мо Янь». Смішно, що я так себе називаю, –
нині я розмовляю безкінечно».

Ігор Єгоров, російський перекладач нобеліанта, підкреслює, що Мо Янь походить «із сім’ї заможних селян, а якщо послуговуватися нашою термінологією, – кулаків». Це не могло не позначитися на його життєшляху, ускладнюючи й без того непрості випробування, що випали на долю його покоління. В одинадцять років він змушений був залишити навчання в школі через події «культурної революції» і змалку працював на селі. Лише 1976 року йому «вдалося правдами й неправдами потрапити» до Національно-визвольної армії Китаю, куди його, зважаючи на походження, «також могли не взяти» і де він усе-таки відслужив немалий термін командиром відділення, співробітником служби безпеки й політруком. Військова служба дала змогу Мо Яню здобути системну освіту: 1984 року він вступив на факультет літератури Інституту мистецтв при китайській армії, який закінчив через два роки.
1991 року письменник завершив навчання в аспірантурі Літературного інституту імені Лу Сіня, здобувши ступінь магістра літератури й мистецтва. Армії Мо Янь віддав понад два десятиліття життя й демобілізувався 1997 року. Цей період він відверто й конструктивно оцінює як такий, що сприяв його художньому розвою: «Я вдячний службі в армії, яка залишала мені час на літературні заняття. Але я ніколи не писав про армію. Можливо, коли-небудь напишу, коли відчую, що вже готовий упоратися з цим завданням». Після завершення військової кар’єри він працює в газеті «Цзянча жібао», пише сценарії для кіно й телебачення.

Мо Янь написав 11 романів і понад 70 оповідань. Його літературний дебют відбувся 1981 року, коли були видрукувані такі художні тексти, як «Дощ весняної ночі», «Суха ріка», «Осінні води», «Народна музика», «Редька, червона зовні, прозора всередині», виконані в реалістичній манері. Невдовзі структура нарації ускладнюється. Найпомітнішим твором Мо Яня стала опублікована 1986 року повість «Червоний гаолян», у якій викладено історію китайської сім’ї в контексті життєвих реалій періоду японської окупації 30-х років ХХ століття. Оповідь велася від імені онука тих людей, що були учасниками й свідками зображених подій. Повість «Червоний гаолян» отримала почесну відзнаку – національну премію КНР, і, зважаючи на неабиякий успіх твору, Мо Янь почав працювати над новими частинами цієї родинної історії, де вже фігурував наскрізний персонаж. Тож наступного 1987 року побачив світ романний текст під загальною назвою «Червоний гаолян». 2000 року тижневик Asiaweek зарахував «Червоного гаоляна» до почесного списку «100 найкращих китайських романів ХХ століття».

До найвиразніших ознак прози Мо Яня можна віднести картини «неприбраного» й жорстокого життя з виявами сексуальних інстинктів, палітру розкутого мовостилю. Він щедро послуговується епатажними сюжетами й провокативними художніми прийомами. До найзначніших романів письменника належить «Країна вина», заснована на кримінально-детективній інтризі. Читач дізнається про жахливі речі: в районі, де розташована шахта Лошань, із маленьких дітей роблять вишукані страви, до чого причетні тамтешні функціонери. Розслідує справу слідчий Дін Гоуер, який вирушив туди, щоб знайти й покарати людожерів. Його приймають підкреслено люб’язно й відверто намагаються споїти, прагнучи тим самим притлумити інтерес до цієї злочинної історії. Ця провідна сюжетна лінія доповнюється ще двома – листуванням автора з поціновувачем вина, де йдеться про виноробство й літературу, та фрагментами з художнього твору, в якому розповідається про те, як маленьких діточок продавали канібалам.

Іще одним етапним у художньому розвої Мо Яня став роман «Великі груди, широкі стегна» (в російському перекладі звучить більш, сказати б так, радикально – «Большая грудь, широкий зад»). Лі Чженжун, професор Пекінського педагогічного університету й Російського державного гуманітарного університету, розмірковуючи над цим твором, так окреслив його задум і особливості фабули: «Як і в «Червоному гаоляні», письменник змальовує Китай у період японської окупації. Сам письменник каже, що хотів створити образ великої матері-годувальниці, втілення діви Марії в китайській селянській сім’ї. Головна героїня виховує вісьмох доньок. Чоловік наполягає на тому, щоб у сім’ї з’явився хлопчик. Героїня знову вагітніє, і знову народжується дівчинка. Проте невдовзі з’ясовується, що вона чекає на близнюків, і на світ з’являється довгоочікуваний хлопчик. Мо Янь розповідає про три покоління сім’ї, поєднуючи минуле і сучасне».

Реалії роману «Жабка», який поки що є останнім у творчості китайського нобеліанта, звернені, за словами Ігоря Єгорова, до «вельми чутливої для китайців теми – політики обмеження народжуваності. Мо Янь перший ризикнув створити літературний твір на цю тему». Узагалі письменник, на думку російського перекладача, вирізняється з-поміж його співвітчизників-сучасників «розмахом і всебічним інтересом до китайського життя, пише про те, про що ще ніхто не писав». Його тексти позначені неквапністю розгортання подій, зосередженням уваги на взаєминах чоловік–жінка й еротико-сексуальній проблематиці, живою динамічною мовою, насиченим використанням розмовних елементів, просторічної лексики й діалогічного сегмента, нескладністю, а якщо точніше – граничною доступністю й легкістю стилю, численними описами, інтересом до портретних деталей і побутових подробиць, відтворенням особливостей психологічної і чуттєвої поведінки людини. Його мовостиль нерідко співвідносять із характерними тенденціями суто західної оповідної манери.

Хоча Мо Янь політикою не займається, свої соціодуховні акценти й соціополітичні наголоси виразно втілює в оповіданнях і романах. Із Компартії виходити не збирається, бо «це означало б зайві проблеми, яких можна уникнути, й великі «ЧОМУ?» в газетних заголовках». Іще до присудження Нобелівської премії він мав доволі авторитетну світову пресу, наприклад, журнал Time (США) 2005 року так визначав вектори його прози: «Ніхто не може закинути Мо Яню, що він мислить не масштабно. У десятках оповідань і романів він описує бурхливі роки минулого століття в Китаї, використовуючи для цього гостру сатиру й магічний реалізм». Про те, що Мо Янь є письменником рівня Нобелівської премії, ще до рішення Нобелівського комітету казали такі визначні прозаїки, як американець Джон Апдайк (1932–2009) і японець Кендзабуро Ое – лауреат Нобелівської премії 1994 року. Романи Мо Яня зазнавали в Китаї цензурного тиску й втручань, та попри це він до цензури ставиться лояльно, вважаючи, що вона стимулює художню фантазію митця й цим фактично сприяє його розвиткові.

За творами майбутнього лауреата знято художні фільми «Червоний гаолян» (1987), «Щастя на годину» (2000), «Дівчина Нуань» (2003), перший із яких став достеменним блокбастером. Його книжки перекладено німецькою, французькою, норвезькою, шведською, англійською мовами, хоча стверджувати, що він до отримання Нобелівської премії входив до кола широковідомих у світі письменників, було б очевидним перебільшенням.

Мо Янь – другий китайський письменник, відзначений Нобелівською премією за останні півтора десятка років. Раніше, 2000 року «літературного Нобеля» отримав Гао Сіньцзян, котрий, щоправда, на той момент уже два роки був громадянином Франції, і тому, як свідчать Леонід Шкляр і Анатолій Шпиталь у книжці «Під знаком Нобеля» (Київ, 2006), французька преса відреагувала на цю подію з дипломатичним гумором: «Дванадцятим Нобелівським лауреатом став дворічний француз!». У цьому зв’язку напрошується цілком закономірне запитання: а які перспективи мають сучасні світочі української літератури в контексті світового визнання на рівні Нобелівської премії?

Передусім простежується політика Нобелівського комітету щодо розширення спектра національних літератур, удостоєних цієї премії. Варто враховувати й те, що не раз її лауреатами ставали письменники, які не вважалися головними претендентами «на Нобеля» або й узагалі були, м’яко кажучи, не надто відомими в літературному просторі, як, скажімо, італійський драматург і сценарист Даріо Фо (1997). Проте найважливішим чинником, що впливає на перспективу нобелівського визнання, є справжній рівень національної літератури, а не той, що її представники самі визначають за невідомо якими критеріями. Враховуються літературні імена, персоналії, твори яких більш-менш активно й широко видають у світі; для Нобелівського комітету важливіше не те, як письменника характеризують на батьківщині, а те, як його оцінюють і, відповідно, перекладають за її межами. Не завадить і загальнолітературна, ба навіть загальносоціумна налаштованість на імперативи Нобелівської премії. Такої налаштованості представників українського літературного процесу, як і зацікавленості іноземних видавців у тиражуванні їхніх творів, досі, на жаль, не спостерігається.

Повертаючись до актуальної китайської літератури, виокремлю думку професора Лі Чженжуна, який акцентує, що в Китаї серед письменників оформилася тенденція концептуально працювати на одержання Нобелівської премії: «Автори намагалися написати те, що потенційно може сподобатися Нобелівському комітету. Представники комітету – найбажаніші гості в Китаї, їх приймають, як імператорів. Також найкращими друзями китайських письменників стали культурні аташе зарубіжних амбасад у Китаї, бо думка цих людей чимало важить для Нобелівського комітету. Багато письменників спеціально прагнуть бути виданими на Заході, щоб стати ближче до омріяної мети. Коли вони пишуть, то свідомо орієнтуються на нобеліантів останніх років». Підсумовуючи, можна припустити, що Нобелівська премія для українських письменників не є взагалі недосяжною вершиною. Це – справа часу. А коли це станеться, залежить і від суто суб’єктивних, можливо, навіть кон’юнктурних обставин, і від зовнішньокультурної активності відповідних державних структур, що теж мають чимало важелів впливу на нашу перспективу здобуття Нобелівської премії.

І це вже питання не так літератури, як, на жаль, політики.

Автор: Ярослав ГОЛОБОРОДЬКO

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата