передплата Українською | In English

№21, листопад 2012

«Я - громадянин»: почесно і... вигідно«Я - громадянин»: почесно і... вигідно

Поділитися:

Розвиваючи торговельні зв’язки, налагоджуючи культурні й гуманітарні контакти, а також контролюючи процеси міграційних переміщень, намагаючись визначитися з конкретними соціальними параметрами власних територій, держави завжди прагнули встановити чіткий зв’язок із конкретною особою на основі взаємних гарантій. Адже історично, перебуваючи під владою суверена чи монарха, проста людина часто асоціювала себе з належними йому територіями, конкретним містом чи краєм. І хоча вже давно минули часи, коли в торговельному «сленгу» переважали формулювання на кшталт «купці з Аграби», територіальна належність особи залишається чи не найголовнішим атрибутом правового статусу людини, визначаючи її як суб’єкт правових відносин, особистість та, зрештою, громадянина, котрий не лише має вагу в межах власного замкненого світу, а й може відігравати певну роль на державному рівні.

По суті, найпоширенішим у науці конституційного права є визначення громадянства як сталого політико-правового зв’язку між людиною та державою, що полягає в сутності їхніх взаємних прав, обов’язків і відповідальності та закріплюється Основним Законом держави й додатковими нормативно-правовими актами. Положення цих документів, а також практика взаємовідносин особи й держави дали змогу на юридичному рівні визначити основні ознаки інституту громадянства, котре, по-перше, є правовим станом, який полягає, з одного боку, в його загальному правовому нормуванні, а з другого – в індивідуальному юридичному оформленні громадянства кожної людини (шляхом отримання паспорта громадянина, свідоцтва про народження чи іншого документа, котрий містить вказівку на громадянство); по-друге, має сталий характер відносин, що існують постійно, як правило, від народження до смерті громадянина, адже керується загальним порядком припинення й не допускає однобічного розірвання громадянства; по-третє, створює двосторонній зв’язок між людиною та державою, який ґрунтується на сукупності взаємних прав, обов’язків і відповідальності, що полягає у визнанні та повазі до гідності, основних прав і свобод людини; і, зрештою, гарантує поширення на громадянина суверенної влади як усередині країни, так і за її межами. Проте отримання таких гарантій рідко визначається лише бажанням конкретної особи набути громадянство тієї чи іншої держави, адже дія цього правового інституту поширюється на жителя держави від народження – на основі так званого права крові (лат.: jus sanguinis), тобто набуття громадянства за народженням (зважаючи на громадянство батьків дитини), чи права ґрунту (лат.: jus soli) – набуття людиною громадянства держави, на території якої вона народилася. Відповідно, процес натуралізації (укорінення) – набуття громадянства особою за бажанням суворо регламентується законодавством кожної держави. Водночас інтенсивні процеси економічної й політичної інтеграції, тотальна глобалізація всіх сфер суспільного життя, затяжні збройні конфлікти, транснаціоналізація народного господарства та, що не менш важливо, колізії державної належності окремих осіб, пов’язані з історичним перекроюванням континентів і колоніальним минулим більшості країн, уможливлюють не лише існування різноманітних правових суперечностей, пов’язаних із набуттям чи припиненням громадянства, а й узаконюють перебування на території окремих країн апатридів, біпатридів, людей, котрі мають статус біженців чи переміщених осіб.

Так, розпад Радянського Союзу фактично узаконив третю форму філіації (набуття громадянства за народженням), додавши до нормативно визнаних «права крові» та «права ґрунту» отримання статусу громадянина «у спадок». Наприклад, особи, котрі вважалися громадянами Латвійської Республіки до 17 червня 1940 року (тобто до моменту окупації держави військами СРСР), передають свої права на набуття громадянства нащадкам. Відтак кожна особа, котра документально підтвердить статус своїх пращурів у період до визначеної законом дати, може набути громадянство Латвії. По суті, те саме стосується й громадян Росії, України, Молдови, Придністров’я, котрі мають родичів, які народилися чи мешкали на території Румунії в період із 1918 до 1940 року, або ж осіб, котрі підтвердять свій історичний територіальний зв’язок з Угорщиною, адже ця країна, як відомо, втратила дві третини своїх земель після завершення Першої світової війни.

Процес налагодження контактів із країною походження, а тим паче отримання її громадянства є досить благородним з точки зору державної гуманітарної політики, захисту прав і свобод людини та обстоювання її інтересів. Проте з позиції юридичних стандартів це явище лише поглиблює ситуацію невизначеності, бо збільшує кількість біпатридів – фізичних осіб, котрі одночасно мають громадянство двох або більше держав, унаслідок чого кожна із зазначених держав може вимагати від цих осіб виконання їхніх громадянських обов’язків. І причина здебільшого криється в тому, що влада жодної з «батьківщин» біпатрида не знає про наявність у нього ще якихось документів, які посвідчували б його правовий зв’язок з іншою державою. Більше того, наявність таких документів не карається законом, адже, по суті, громадянин може вільно користуватися своїми правами та сумлінно виконувати покладені на нього обов’язки на території кількох держав, не порушуючи їхніх законодавств. Багато країн, зокрема Німеччина чи США, вимагають від громадянина іншої держави, котрий бажає отримати їхнє громадянство шляхом натуралізації в загальному порядку, відмовитися від колишнього громадянства. Але при цьому не проводиться перевірка дійсності такої відмови, наприклад, «нові громадяни» не повинні здавати старий паспорт чи подавати якісь додаткові документи до міграційної служби чи консульства. Отримавши громадянство Сполучених Штатів за «правом ґрунту», особа також може легко набути громадянство на території країни свого постійного проживання, не втрачаючи громадянства США: навіть за відсутності відповідних документів кожна людина, народжена на території Сполучених Штатів, може отримати документи для посвідчення громадянства, просто надавши відповідним органам свідоцтво про народження. Більше того, діти, котрі народилися на територіях, над якими встановлено суверенітет США (як-от Пуерто-Ріко, Гуам, Північні Маріанські острови, Американські Віргінські острови), також отримують громадянство цієї держави за правом народження (за винятком дітей дипломатичного персоналу). Це положення іноді викликає обурення корінних американців, адже багато батьків,
зокрема й незаконні мігранти, можуть в’їжджати до країни спеціально для того, щоб народжувати дітей (так звані діти-якорі). Однак не винятком є й самі американські громадяни, які отримують друге громадянство й другий паспорт. У більшості випадків це досить заможні люди, котрі, змінюючи місце проживання та громадянство, звільняються від надмірних податків уряду США, котрий сьогодні єдиний у світі однаково оподатковує як громадян, котрі живуть на території Сполучених Штатів, так і тих, що постійно перебувають за їхніми межами.

Ця стратегія напрочуд ефективна, бо в багатьох країнах є програми надання громадянства й паспорта в обмін на ведення інвестиційної діяльності та, як наслідок, поповнення місцевих бюджетів і гарантування розвитку багатьох сфер господарства. Такі програми є в Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Австрії, Ірландії, Великій Британії, Домініці й, до речі, в самих США. Відмінності полягають лише в процесі надання громадянства «вагомим» інвесторам, тривалість якого залежить від розміру вкладу; виду інвестицій (поворотні або неповоротні); терміну очікування згоди на прийняття інвестиції; терміну очікування узаконення громадянства після безпосереднього інвестування того чи іншого проекту.

Беручи до уваги загальносвітову практику, ст. 4 Конституції України теж передбачає існування в нашій державі єдиного громадянства, підстави набуття й припинення якого визначаються законом. Відповідно, ст. 2 Закону «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року однією з основ законодавства про громадянство називає принцип єдиного громадянства – «громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України». Крім того, визначається, що громадянин України, який набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, у правових відносинах із Україною визнається лише громадянином України. Якщо ж іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах із Україною він визнається лише громадянином України. Проте закон, знову ж таки, не передбачає жодної відповідальності біпатридів, а також не вимагає обов’язкової відмови особи від «іншого» громадянства за його наявності.

Автор: Юлія ЦИРФА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Путін не погодився на пропозиції Зеленського щодо нових газових контрактів – Нафтогаз Сьогодні, 10 грудня

Нормандський саміт домовився про забезпечення умов виборів на Донбасі вже за 4 місяці Сьогодні, 10 грудня

Меркель сподівається, що Мінські домовленості будуть переглянуті Сьогодні, 10 грудня

У Парижі розпочалася двостороння зустріч Зеленського та Путіна Сьогодні, 10 грудня

Новини 9 грудня: Порошенко, який переписав ще один бізнес на сина, Укрбуд, Boeing з мільйоном посилок Вчора, 09 грудня

У Парижі почалися переговори чотирьох лідерів у нормандському форматі Вчора, 09 грудня

Лідери країн "нормандської четвірки" зібралися в Єлисейському палаці Вчора, 09 грудня

До Путіна й Зеленського можуть приєднатися представник "Нафтогазу" й міністр Вчора, 09 грудня

До Путіна і Зеленського можуть приєднатися представник "Нафтогазу" та міністр – ОП Вчора, 09 грудня

Встретятся ли Зеленский с Путиным тет-а-тет: в ОП расставили все точки над «і» Вчора, 09 грудня