передплата Українською | In English

№19, жовтень 2012

Юрій ЧЕБАН: «Перш ніж стати олімпійським чемпіоном, я 13 років завзято тренувався»Юрій ЧЕБАН: «Перш ніж стати олімпійським чемпіоном, я 13 років завзято тренувався»

Поділитися:

Заслужений майстер спорту України Юрій ЧЕБАН – справжній одесит, веселий і дотепний. Його злет почався на Олімпійських іграх в Афінах, де він був сьомим у змаганнях з веслування на каное-одиночці на дистанції 500 метрів. Після цього були перемоги на чемпіонатах світу в 2005 і 2007 роках, а також тріумфи на кубках світу й чемпіонатах Європи. На Олімпіаді в Китаї він став бронзовим призером. І ось нарешті довгоочікуване «золото» на Олімпійських іграх у Лондоні! Завдяки цьому Юрій Чебан увійшов в історію як перший олімпійський чемпіон у веслуванні на каное-одиночці на дистанції 200 метрів. В інтерв'ю нашому кореспондентові Юрій розповів про свій тернистий шлях до перемоги.

– Юрію, коли ми з вами останнього разу бачилися в 2009-му, я поцікавився, яким ви себе бачите на Олімпійських іграх у Лондоні. Ви пам’ятаєте, що відповіли?

– Ні.

– Ви сказали: «Високий, міцної статури. Ну й, звісно ж, холостяк...».

– Авжеж. Так і є. (Сміється).

– А ще ви сказали: «Найголовніше тепер – втриматися, щоб занадто не розслабитися». Я так розумію, вам це вдалося.

– Перш ніж стати олімпійським чемпіоном, я 13 років завзято тренувався. Мені часто казали, що я незібраний. Кожна людина індивідуальна. А я просто за своєю натурою, так би мовити, «разгильдяй»! Люблю пожартувати, посміятися.

– Ви були впевнені в перемозі на цих Олімпійських іграх?

– Ні. Я впевнений лише у своєму дезодоранті. (Сміється). Адже це – спорт. Трапляються різні ситуації, форс-мажори. Я замовляв собі човен за півроку, а він прийшов за тиждень до Олімпіади, та й не та модель. Довелося виступати на тому, що був. Як бачите, це не перешкодило мені здобути медаль. Сподіваюся, фортуна не залишить мене й надалі.

– На останньому чемпіонаті світу, перед Олімпіадою в Лондоні, ви були четвертим. Це був тактичний хід?

– Ні, я просто був готовий лише до такого результату. Перед нами стояло завдання пройти кваліфікацію. А далі вже – як складеться. З другого боку, це, мабуть, дало мені змогу зберегти сили.

– Чув, перш ніж вийти на старт, ви усамітнюєтеся й візуалізуєте дистанцію, уявляючи свій старт, фініш. Це така таємна методика, своєрідна медитація?

– Не думаю, що в цьому секрет моїх перемог. Я читав на цю тему статті, а медитацією не займаюся. Це просто опрацювання уявного плану. Потрібно прокрутити в голові майбутній старт, тоді буде легше фінішувати. Знаю це з особистого досвіду. Якщо ти прокинувся, підвівся й «пішов на воду», тоді виходить набагато гірше, ніж коли спочатку все собі уявити, а потім на дистанції виконати те, що вже зробив подумки.

– Олімпійське «золото» ви виграли дуже впевнено. Стартанули, як «Феррарі», а доїжджали вже на одному диханні, за інерцією!

– Із тренером ми опрацьовували гребки, які визначають результат перегонів. На 200-метрівці жодної «розкладки» немає, потрібно від самого старту до останнього гребка працювати щосили. Тренер просив, щоб я відірвався від суперників з перших же метрів. Я так і зробив. Адже на Олімпіаді не буває слабких спортсменів, усі сильні. Та головний конкурент – ти сам!

– Юрію, 42,291 секунди – чи не занадто скромний час для олімпійського «золота»? Хоча, можливо, втрутився вітер?

– Саме так. На чемпіонатах світу я показував кращий час. Але взагалі у веслуванні рекорди не фіксуються так, як у легкій атлетиці. Є, звісно, особистий рекорд і рекорд каналу. Тут на тисячі метрів за попутного вітру були гарні показники. А в цьому заїзді навіть не зустрічний був вітер, а лівий бічний.

– До речі, на швидкість і перемогу впливають технічні характеристики човна? Може, у вас човен незвичайний?

– Усе впливає на результат. А човен у мене звичайний, стандартний, важить 16 кілограмів. До речі, його дно повинно бути неполірованим і на 80 відсотків він має бути відкритим. Перед виходом на воду ці стандарти перевіряють. Неможливо вийти на човні, що не пройшов олімпійської кваліфікації.

Каное (що мовою карибських індіанців означає «човен») – веслове судно завдовжки понад 5,2 метра з високими штевнями й опуклими бортами. Кожний другий, третій гребок потрібно підрулювати. У хорошого спортсмена зазвичай одне каное – тренувальне (вартістю близько 3 тисяч євро), а друге – тільки для змагань. Їх транспортуванням займається технічний персонал.

– В Афінах ви були в десятці найкращих, у Пекіні – третім, у Лондоні – першим. А що далі?

– Прогрес – поняття відносне. Зазвичай 200 метрів я долаю з кращим, ніж продемонстрував на цій Олімпіаді, часом. А все ж таки став першим, здобувши «золото». Наступного року я подолаю дистанцію за 40 секунд, але не буду першим. Запитання: поліпшу я свій результат чи погіршу? Тут – сукупність багатьох чинників. І на це можна дивитися по-різному. Для мене прогрес – це залишатися в лідерах. Чого й прагнутиму.

– Як вважаєте, ваше олімпійське «золото» – результат наполегливої праці чи головне тут – талант, материнські гени?

– Це мрія моєї мами, чемпіонки СРСР з веслування на байдарці. Вона ж таки – мій тренер. Навіть уві сні, вона бачила мене чемпіоном! (Усміхається). На Олімпіаді, щоправда, їй перемогти не вдалося, але в мені свою мрію таки втілила. У дитинстві я перепробував чимало видів спорту: займався боксом, карате... А у веслування одного чудового дня мене привела мама. Жоден тренер не хотів зі мною, балуваним, морочитися. Тоді мама дала мені весло й сказала: греби. Ось так я до олімпійського «золота» й догріб.

– А що в цьому виді спорту такого, чого немає в інших?

– Дивлячись із чим порівнювати... Це дуже непростий вид, бо в ньому задіяні майже всі частини тіла: ноги, руки, корпус... Потрібні чітка координація рухів, підтримання рівноваги (інакше човен може перекинутися), силова витривалість... Спортсмени-початківці впродовж тренування щонайменше двічі-тричі в каное перевертаються. Улітку це ще нічого, а уявіть собі осінньо-весняний або зимовий період тренувань!

– Розкажіть про ваших наставників.

– Мій перший тренер – Євген Лесяк, саме під його керівництвом я почав тренуватися й за півроку вже почав «стояти в човні». Цей термін означає здатність керувати вузьким довгим і хитким суденцем за допомогою єдиного короткого (32 см) однолопатевого весла. Згодом у мене з'явилося так зване «відчуття води». Кажуть, воно виникає не в кожного. Шляхом тренувань його можна лише розвинути.

А приблизно ще за півроку до нас приїхав старший тренер національної збірної країни, заслужений тренер України В'ячеслав Сорокін – представник СКА Збройних Сил України. Він і запропонував тренуватися в Южному. Він виховував у мені бійцівський характер, зробив із мене справжнього воїна. По суті, він мій другий батько.

– А є у вас неофіційні рекорди в інших вправах?

– Я 20 разів підтягуюся з вагою 10 кілограмів. Не можу сказати, що це рекорд, це скоріше тренувальні вимоги. Аби уникнути травм, ми рідко працюємо з максимальною вагою. У нас є план, за яким тренуємося. До речі, останнім часом помітив, що можу підтягуватися на одній руці. Узявся за поперечину однією рукою й «чисто» підтягнувся до підборіддя. Ось такі в мене рекорди...

– Чим запам'ятався Лондон?

– Ми приїхали на Олімпіаду майже за два тижні до початку змагань. Там у нас тривав збір, потрібно було «розганяти швидкість».

Увесь час ми здебільшого проводили в містечку, і я максимально зосередився на своєму виступі, практично ніде не бував, адже Лондон славиться мінливою погодою, а це чревате застудами...

Олімпіада запам'яталася церемонією нагородження. Це так чудово – стояти на п'єдесталі й чути гімн України! Раніше, одержуючи нагороди на чемпіонатах світу та Європи, я радів, та мене не полишало відчуття: чогось бракує. І от у Лондоні я почувався цілковито щасливим.

– Хто вам допомагає, спонсорує?

– Одеський припортовий завод і його директор Валерій Степанович Горботко. Відтоді, як я почав тренуватися, саме він забезпечував мене всім необхідним. Човни, весла, спортивне харчування, збори... Усе вирішується дуже швидко. Допомагає мені також Сергій Олександрович Чернишов – директор клубу «Хімік» міста Южне. Велике їм спасибі!

Хотів би подякувати й українському меценатові спорту Ігорю Миколайовичу Сотуленку. Знаю, що він надав фінансову допомогу не лише мені, а й багатьом нашим олімпійцям.

– Держава виконала щодо вас свої обіцянки?

– Так, гроші виплатили. Я одержав також 50 тисяч доларів від Одеської обласної адміністрації, а від мера міста Одеси – документ про рішення виділити мені квартиру. Та коли саме отримаю ордер на житло, поки що не зовсім зрозуміло.

– До речі, яка роль у вашій перемозі Міністерства оборони України?

– Як я вже казав, мій головний тренер – представник Спортивного комплексу армії, а я зарахований до спортивної роти Збройних Сил України, що розташована в Києві. Там спортсменам створено чудові умови для тренувань: басейни, бігові доріжки, тренажери...

На жаль, уже після Олімпіади в Лондоні з’явилися чутки, що нашу роту мають намір розформувати й що, мовляв, спортсмени армії більше не потрібні. Це мене неабияк засмутило.

– Ну, я думаю, вас будь-яке силове відомство залюбки до себе забере...

– Я просто хотів би продовжити службу в Збройних Силах України. Сподіваюся, мене почують.

– І наостанок: які ваші плани на майбутнє?

– Закінчити з цими інтерв'ю й трохи перепочити. (Усміхається). Утім, на скільки вистачить здоров'я, стільки й виступатиму. У нашому виді спорту немає вікової межі. 26 років – не найсолідніший вік. Є спортсмени, які й після сорока здобували медалі. Тому хотілося б повторити свій успіх і в Ріо-2016 у Бразилії.

Вів розмову Євген ТИЩУК.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата