передплата Українською | In English

№19, жовтень 2012

Поетичні універсалії Ліни КостенкоПоетичні універсалії Ліни Костенко

Поділитися:

Зазвичай митець репрезентує себе зоровими ефектами й смисловими величинами, які він опанував. Серед константних аспектів поезії Ліни Костенко, що їх обсервує вона майже все художнє життя, одне з найпомітніших місць належить зорово-смисловому аспектові «людина – доля – час». Він охоплює і вірші, що склали збірку «Мадонна Перехресть», яка побачила світ 2011 року в київському видавництві «Либідь».

До цієї книжки ввійшло 74 ліричні тексти. Поезії «Мадонни Перехресть» мають свої хронологічні «родзинки» й прикмети. Вони створені в різні духовно-історичні періоди, між найвіддаленішим у часі й найостаннішими віршами відстань у 48 років. Переважну більшість із них датовано: зазвичай указано рік, місяць і число написання. Для Ліни Костенко робота над ліричним віршем – це енергетична концентрація зусиль протягом короткого відтинку часу, це стрімкі гейзери почуттів і миттєвий зблиск-спалах думки, це рельєфний настроєвий органічний рисунок, який навряд чи можна передати тягуче-довготривалим вживанням у текст. Абсолютно невипадковим є те, що кожен із поетичних текстів, які докладно хронометровано в «Мадонні Перехресть», з’явився впродовж одного дня. Вірш – це комета, що не тримається на небосхилі мислі, яка творить, надто довго, проте потім із безконечною самовідданістю може прямувати своїм зоряним шляхом.

Цікаво оглянути й історико-духовні періоди, репрезентовані поезіями збірки. Два вірші з доби емоційно-бунтівного шістдесятництва – «У марафона вломилась нога…» (1963), «За гріх щасливості в неслушний час…» (1965). Ще два вірші з часів імпульсивної та багатовекторної перебудови – «Обдарував присутністю, побув…» (1989) та «В Енн-Арборі, де осінь – наче храм…» (1989). Чимало поезій періоду оформлення новоукраїнської державності й кінця тисячоліття, серед яких «Сніги в снігах. Ріку скувала крига…» (1991), «Вівтар, трибуна і шинквас…» (1994), «У чашу дня упав кристалик вечора…» (1998), «І все. І ніц. Живу, як в дзоті…» (1998), «До мене в хату заповзла гадюка…» (1999). Основою книжки стали вірші початку двотисячних років – періоду мегасподівань та їхнього мегарозвінчання, що виразився в яскраво інертній динамічності суспільного розвитку. З-поміж цих ліричних текстів варто виокремити такі, що належать до найновіших, – «Коти, зайці, ведмедики, лисиці…», «Навшпиньки повертаюся в ті дні…», «Вінграновський над Россю», «Графиня Розумовська», «Біжутерія з магми», «Коли ганяли голку патефони…» (усі – 2011). Звертає на себе увагу той факт, що в «Мадонні Перехресть» немає жодного вірша з періоду 1970-х років, а також те, що два вірші взагалі не датовано, не позначено хоча б рік їхнього написання – це «Чавунна ніч, гараж моєї втоми…» й «У анти-світі, там, де анти-я…». До речі, вони й подані в парі, один за одним, навіть на одній сторінці.

Новою збіркою Ліна Костенко продовжує розвивати концепцію, на якій ґрунтується вся її творчість, – непроминального значення духовно незалежної та інтелектуально самодостатньої особистості. Її я-нараторка (оповідачка, лірична героїня) належить до ультравольових, яскраво життєстійких і свідомісно незламних натур. Вона відчуває невичерпність своїх психологічних ресурсів, усвідомлює власну етико-моральну непересічність і не лише не приховує, а й принагідно підкреслює це. Вона наділена гостроаналітичним розумом, цікавиться макропроцесами, що розвиваються довкола, вдумується в те, що бачить і спостерігає в українській дійсності, й доходить висновку, що все врешті складається в такий алогічно-парадоксальний (щоб не сказати абсурдний) спосіб, який викликає передовсім критичні оцінки й судження:

Ми що не виборем, то втратим,
І в цьому вся наша біда.

(«Ми хочем тиші, хочем храмів…»). 

Я-нараторка Ліни Костенко належить до категорії тих, кого варто схарактеризувати як особистість-виклик. Це нонконформістка, для якої перебувати в духовній опозиції до мейнстрімних, поширених уявлень і поведінкових канонів є необхідною умовою гідного й повнокровного життя. Вона впевнено й непохитно – і при цьому без особливого пафосу та декларацій – протиставляє цінності, якими сама живе й керується, тим, що вважаються нормативними, загальноприйнятими в навколишньому соціумі.

Я-нараторка досить іронічно оцінює соціумну ціннісну культуру, вважаючи її невиліковно залежною від швидкозмінних векторів і пріоритетів сьогодення. Вона не просто з відвертою іронією – з жорсткою саркастичністю ставиться до тієї частини людства, яка підхоплює, сповідує, культивує соціумні цінності, не вдумуючись і не рефлексуючи над ними, яка існує інерційно і стихійно, з мовчазною готовністю приймаючи, поділяючи й утілюючи ті «стандарти», що тотально й епідемічно поширюються в соціумі. Так, її бентежить, непокоїть така риса-ознака загальної ментальності, за якої «тепер все всім до лампочки, до фені, до фіґа». Коли вона розмірковує над цим, у її думках пробиваються гостроскептичні інтонації, підсилені звуками душевного болю й нотками майже відчаю:  

І страшно, і не віриться, –
невже не спам’ятаються?
Отак все далі й піде, настояне на злі?
А часом вже і думаєш, –
а може, люди – віруси,
от просто собі віруси
на цій живій Землі?!

(«Жаби ганяють ряску над нуклідами…» ). 

Колізію «особистість – соціум» проведено крізь усю віршову фактуру збірки «Мадонна Перехресть». Ліні Костенко не треба шукати рішення цієї колізії, бо воно живе, нуртує у свідомості її я-нараторки. За поетичною версією книжки, соціум як цілісність (із його звичаями, порядками, психологічними нормами, стилем життєповедінки) ніколи не був і не стане незамінною передумовою людського щастя. Примарній пріоритетності соціуму, соціумного життя є надійна альтернатива – розвинений внутрішній простір особистості, який, з одного боку, гранично відкритий почуттєво-мисленнєвим шуканням і самоздійсненням, а з другого – герметично зачинений для нав’язливих зовнішніх вторгнень. Внутрішній простір задля я-нараторки – це найкоштовніша величина, невидимий діамант особистості, це джерельна сила, що допомагає людині вистояти, утвердитися й по-справжньому наблизитися до відчуття й розуміння щастя. А воно, це саме щастя, не може бути привселюдним, публічним, воно глибокоособистісне, виключно внутрішнє, приховано інтимне. Воно завжди поруч, завжди осяжне,
завжди здійсненне, доступне й реальне. Варто лише відчути і, так би мовити, зафіксувати, вичленувати його у власних почуттях і свідомості, як про це з м’яким щемом говорить я-нараторка Ліни Костенко:

Якби я знала, що то щастя,
Я б зупинила оту мить.
(«Ліс був живий. Він не прощався…» ). 

Проблемою, що в достеменно глобальному вимірі непокоїть я-оповідачку, є відчуття плинності Часу, минущості людського життя. Вона (ця проблема) незрівнянно вагоміша за віяння нестійкого соціуму, за технократичні культи цивілізації, за безкінечно мінливу розмаїтість міжособистісних конфліктів і колізій. Час, за реаліями збірки, впливовіший суто фізично, людина ж тримається своїм пам’ятанням. Протистояти законам Часу, що забирає незамінних людей і дорогі події-спогади, можливо лише збереженням пам’яті про те, що пройшло, відбулося, залишилося в минувшині. Проте «минуле» зовсім не означає «втрачене». Справжня втрата – це втрата здібності, схильності до пам’ятання. Урешті, пам’ятати – задля я-нараторки Ліни Костенко – означає повертати Часові те, що він намагається видалити, викинути зі свого поточного активу. Й хоча вона усвідомлює, що 

Було все так, як вже не буде,
як вже при них, а не при нас.

(«Коли замовкли менуети…» ),

та все ж при цьому цілком, сказати б, концептуально підкреслює особистісний, внутрішньосвідомісний характер свого пам’ятування, утверджуючи думку про те, що чим довірливіший, сокровенніший спогад, тим надійніше зберігається дороге й незамінне, чим розвиненіший і облаштованіший простір інтимного життя-буття людини, тим незалежніша вона від соціуму й тим виразніше протистоїть Часові.

Навшпиньки повертаюся в ті дні.
Вони, як сонце, сходять у мені.
Там є наш дім і обрій твоїх рук,
і ще душа не відає розлук.

(«Навшпиньки повертаюся в ті дні…»).

Збірці «Мадонна Перехресть» притаманні відточена форма віршорядка, ємність поетичної фрази, метафоризована, хоча й без гіпертропіки, мова, переважно нескладна прозора структура вірша, філософічний стиль наративу (розповіді). Сказати, що поетична манера Ліни Костенко традиційно зберігає свою афористичність, було б замало – багатьом поезіям властивий карбований поступ думки. Архітектура вірша – порівняно з попередніми збірками – загалом не змінилася й містить акцентований початок, стильний розвиток ліричної колізії й філософемно-афористичний фінал. Переважають у збірці невеликі ліричні структури, які зазвичай складаються з двох-трьох строф, що засвідчує тяжіння до лаконічного поетичного думання, хоча представлені й фабульні вірші – такі, як «Графиня Розумовська», «Гюґо в старому маяку», «Сучасники», «Люди з Табулена», позначені розлогістю й настояні на історичних або алегорійних колізіях. Загалом же поезії традиційні для поетичної культури Ліни Костенко й не так засвідчують її нові контури, як потверджують канон, напрацьований попередніми стадіями творчого розвою.

Завершуючи обсервацію поетичних текстів «Мадонни Перехресть», відзначу, що розташовані вони в ахронологічному порядку і, сказати б, за принципом вітражної стилістики, сполучені не часом їхнього написання, а інтонаційно-зоровими ракурсами. Це позбавляє їхнє сприйняття надмірної очевидності ліричного розвою Ліни Костенко й потребує значно більших зусиль у процесі спостережень за її поетичною еволюцією, явленою віршами як другої половини ХХ, так і початку ХХІ століття.

Диптих «Бо що життя? Це усмішка двойлеза…» сконденсовано репрезентує найхарактерніші риси й ознаки збірки «Мадонни Перехресть» – тяжіння до карбовано-лапідарної фрази й укоріненість в узагальнений масштаб думки. Якщо поглянути панорамно на всю поезію Ліни Костенко, то стає зрозуміло, що вона постійно шукає, виражає і формулює визначення тієї невловимої консистенції, що її позначають словом-виміром «життя». Її бентежить і не відпускає загадка багатобарвного й невимовно складного життя – життя, взятого в його різних і нерідко різнополюсних знаках, виявах і сутностях, яке вона визначає й підсумовує ліро-епічною формулою, що цілком очевидно претендує на статус достеменної поетичної універсалії:

Бо що життя? Це усмішка двойлеза.
Ридання чардаша і гордість полонеза.

Автор: Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Кого «Батьківщина» поддержит на киевских округах? Сьогодні, 26 червня

Глава МЗС Німеччини нагадав Росії про гроші для Ради Європи, але забув про Україну Вчора, 25 червня

ПАРЄ перетворюється на «говорильню»: чому Україна має спокійно реагувати на рішення щодо РФ Вчора, 25 червня

Експерт: Коаліція, яка була сколочена на Заході на підтримку України, зазнає краху Вчора, 25 червня

Насалик звільнив директора шахти, який відмовився працювати з сусідом Кропачова — "Наші гроші" Вчора, 25 червня

Україна веде активні переговори з МВФ щодо нової програми — Маркарова 24 червня

Прем’єрка Британії підтримала зняття санкційного тиску з Росії у ПАРЄ 24 червня

Сесія ПАРЄ відмовилася заслуховувати доповідь по MH17 та щодо шантажу  Росії 24 червня

Українське суднобудування-2019: між вчора і завтра 24 червня

Fiat Chrysler і Renault мають намір домовитися про злиття з другої спроби 24 червня